up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Майстриня, вироби якої є за океаном: «Свого найкращого рушника я ще не виткала»

title
Галині Логощук із села Балашівка Березнівського району у спадок від мами дістався талант, а на додачу — родинний верстат 200–літньої давності

Катерина ЗУБЧУК

 «НА НЬОМУ ЩЕ ТВОРИЛА ПРАБАБУСЯ МОГО ДІДУСЯ»
— Першою вчителькою для мене була моя мама, — розповідає Галина Володимирівна. — Вона ткала, скільки себе пам’ятаю. Взимку, звичайно, коли в сільських жінок більше часу, заносили до хати верстат, налаштовували його. Я дуже любила, коли мама ткала, — верстат ніби наспівував якісь дивні мелодії…
А було це на хуторі, де майстриня виросла, де встають не з будильником, а під спів птахів. Почувши про це,t я вже не дивуюся, звідки в душі цієї жінки така романтика і щира прив’язаність до свого коріння. Галина Володимирівна й дотепер пам’ятає свою Засівщину (назва, певно, від слова «засівати»), де жила до сьомого класу, аж поки родина не перебралася в село Балашівка.

« А верстату, який у дитин­стві дівчина бачила ще в хутірській хаті і навіть деколи сідала за нього, не менш як 200 літ.»

А хутірське життя було непростим. Коли зараз питають жінку, яку освіту має, то вона каже, що закінчила вісім класів. І тут же додає, що з тих восьми — лише чотири, по суті, була в школі, бо треба відкинути ті дні, коли залишалася вдома. Пропускати уроки доводилося часто. Бо ж школа у Балашівці, а це за чотири кілометри, і треба було ходити пішки. А як ходити? Взимку замете, навесні — вода розіллється, восени — корову треба пасти. Ось і набереться лише чотири роки науки.
Десять літ мала дівчина, як батька не стало, а там і мама захворіла. І коли Галині було 18, зосталася круглою сиротою. На цей час жила в селі Балашівка — у хаті, зруб якої звів ще батько, а докінчувала мама сама з допомогою старших синів і дочок (Галина —десята в сім’ї, наймолодша). У цій хаті в кухні на видному місці висить картина, на якій вишиті два олені. Видно, що робота не сьогоднішня — такі вишивки були модні у 1970–1980-х роках. Коли про це зайшла мова, майстриня розповіла про історію картини:
— Вона пам’ятна мені, тому і бережу. Можна було б і рамку кращу зробити, і скло поміняти, бо трохи вже поколоте. Але вирішила — хай так буде, як є. Ми з мамою і вишивали цю картину разом, і в рамку вставляли. Я дивлюся на неї і ніби чую голос найріднішої людини.
А верстату, який у дитинстві дівчина бачила ще в хутірській хаті і навіть деколи сідала за нього, не менш як 200 літ. Галина Володимирівна цікавилася його історією. У свого дідуся, який народився у 1905 році, розпитувала і чула, що верстат — ще його прапрабабусі.
— Так склалося в родині, — каже майстриня, — що його дуже берегли. Після смерті мами перейшов він до тітки. А вже як і її не стало, то мені дістався. Чому? Мабуть тому, що я найбільше цікавилася ткацтвом.

«ЗА 20 РОКІВ МОЇ ВИРОБИ ВЖЕ ПРОСТЯГНУЛИСЯ Б БІЛЬШ ЯК НА 500 МЕТРІВ»
Перший свій рушник Галина Володимирівна зробила у 1997 році і віднесла, як колись дала собі обітницю, — до церкви. Якби сьогодні скласти всі вироби (і рушники, й доріжки), то це вже було б не менш як півкілометра завдовжки.

« І дуже хотіла притулитися до її золотих рук. Я це зробила. Моя мрія збулася, коли ми зустрілися з пані Уляною в Дубровицькому будинку культури. »

— Ось такою я бачу нашу Україну, — каже майстриня, показуючи свої витвори у синьо–жовтих кольорах національного прапора чи у червоно–зелених, що нагадують ще один символ — таку оспівану калину.
Розглядаючи це диво, запитую, який із рушників жінка вважає найкращим, і чую у відповідь:
— Свого найкращого рушника я ще не виткала. Буває, на виставках хтось дивується, скільки–то треба терпіння мати для ткацтва. А я собі думаю, чуючи це, а то й говорю: «Та не терпіння потрібне, а любов». Якщо любиш чоловіка — народяться хороші діти, якщо діти ростуть у любові, то вони будуть добрими людьми. Так і ткацтво — треба любити цю справу. Я трохи і вишиваю, зокрема бісером. Але робота за верстатом — це те, що мене особливо захоплює. Коли я беруся за ткацтво, то почуваюся, як та ниточка між минулим і майбутнім.
Потреби виготовляти доріжки, рушники для себе, як каже сама жінка, ніби й нема, бо «мама наробила стільки, що вистачило б на життя». Але Галині Володимирівні дуже хотілося продовжити мамине ремесло, зберегти і примножити давню традицію, тому й подружилася з верстатом. Чи мріє, щоб хтось перейняв її навички? На це майстриня сказала:
— Звичайно. Але дочок біля себе не тримала — хотіла, щоб вони вивчилися, якщо вже я не маю вищої освіти. Старша Наталія — студентка Київської консерваторії. Вона бандуристка. Молодша Марина вчиться у Педагогічному університеті імені Драгоманова у столиці. І коли дочки, ще будучи школярками, бралися вишивати чи в ткацтві себе пробували, то я їх навіть відмовляла, бо, як кажуть, «із ткача не буде багача».
А як чоловік ставиться до захоплення дружини? З цього приводу жінка засміялась:
— О–о–о! Чоловік спочатку дуже сердився. Говорив не раз: «Як хотіла ткати, вишивати, то не треба було заміж іти». Дорікав: «Лягаю сам і встаю сам», бо ж увечері я сиділа за верстатом, а вранці вставала і йшла на роботу (останні сім років Галина Володимирівна — помічник вихователя у місцевому дитячому садку. — Авт.). А як побачив, яка то краса з–під моїх рук виходить (вже й на виставки стали мене запрошувати), то навіть трохи мені допомагає. Може цівки насукати. Коли я за верстатом, а в чоловіка настрій підходящий, то і вечерю приготує, по хазяйству попорається. Бачить, що в мене на це часу нема.
Щось зі своїх виробів Галина Володимирівна продає, щось дарує. І зізнається, що якраз продавати не любить. Особливо незручно почувається, коли на виставці хтось запитує, скільки коштує рушник. Їй легше, як людина сама запропонує якусь суму. А ще, як побачить, що у потенційного покупця з особливим інтересом загорілись очі, то й дешевше віддасть. Ясно, доводиться щось і продавати, бо ж нитки треба купити та й багато часу затратити.
І коли мова зайшла про те, де тепер «живуть» рушники майстрині, то вона пригадала ось такі моменти:
— Якось проходив фестиваль народних ремесел у Дубні. І серед відвідувачів був американець з українським корінням. Він як побачив доріжки на підлогу, то сказав: «Боже, скільки я їх шукав! Це ж моє дитинство!» Купив, звичайно, хідника свого дитинства. А рушники мої є і в Японії — їх купили для гостя із Країни, де сходить сонце, який був свого часу у Березнівській райдержадміністрації.

«ЦЬОГО НЕ РОЗКАЖЕШ – ТО ТРЕБА ПОКАЗАТИ…»
Зацікавлення Галини Володимирівни ткацтвом звело її з багатьма майстринями Рівненщини, зокрема Березнівського, Дубровицького районів. Такі зустрічі почалися з перших виставок (районних, обласних). Бачила жінка якусь нову техніку, то розпитувала про її секрети. А там і по селах їздила — до бабусь, які ткали. Бо вони говорили: «Цього не розкажеш — то треба показати». І показували, сідаючи за верстат, давали майстер–клас своїй гості.
— Із такими учительками я здружилася. Так склалося, що у мене подруги як не 80–літні, то ще старші (декого, на жаль, уже нема в живих).

Взимку, поки тчу, то набираюся енергії, щоб згодом і на городі щось зробити, і в ліс піти. А влітку, у лісі, «збираю» кольори для своїх рушників.

З особливою теплотою розповідає жінка про знайомство з Уляною Кот із села Крупове Дубровицького району — майстринею художнього ткацтва, заслуженим майстром народної творчості, авторкою пісень.
— Я спочатку бачила її по телевізору, читала про неї в газетах, — розповідає Галина Володимирівна. — І дуже хотіла притулитися до її золотих рук. Я це зробила. Моя мрія збулася, коли ми зустрілися з пані Уляною в Дубровицькому будинку культури. Вона подивилася на мої роботи і благословила мене. Уляна Кот уже в літах (зараз вона живе у Москві в сина). Я бережу знімок, на якому ми з нею разом, — наймолодша і найстарша майстрині Рівненщини.
Кожного року в обласному центрі проходять «Музейні гостини», на які з’їжджаються ткалі, вишивальниці. Буває неодмінно там і Галина Логощук. Бо це свято, яке робить життя жінки, за її словами, багатшим, повноціннішим, цікавішим. Особливо приємно було їй, коли торік потрапила в число стипендіатів Рівненської облдержадміністрації. 500 гривень щомісяця платили їй — гроші невеликі, але, як каже майстриня, справа не в сумі, а в тому, що твою працю помітили, оцінили.
…А ось щодо того, звідки наснага до творчості, то Галина Володимирівна говорить:
— Від природи. Взимку, поки тчу, то набираюся енергії, щоб згодом і на городі щось зробити, і в ліс піти. А влітку, у лісі, «збираю» кольори для своїх рушників. Я вдячна батькові, що колись таке гарне місце вибрав у селі для будівництва нашої хати — вийду у двір, на город і бачу ставок, зовсім близько і ліс. Ніби в селі живу і в той же час — поряд із природою, яка з дитинства на рідному хуторі насичувала мене любов’ю до краси життя.

Свого часу збулася мрія Галини Володимирівни — вона познайомилася особисто з майстром художнього ткацтва із села Крупове Дубровицького району Уляною Кот.

Головне фото Катерини ЗУБЧУК.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Раптово зупинилося серце відомого в Україні та світі художника, 57–річного Тараса Більчука з Рівненщини. Активний учасник Революції гідності не раз стояв на порозі смерті: під час першого розгону Майдану отримав струс мозку, а у страшні лютневі дні куля снайпера пробила ногу митця, коли він виносив поранених з вулиці Інститутської
Українське небо архітектор Мирослава Шундерук не ділить надвоє, хоч воно різне: на Волині повне блакитного сяйва, а на Донбасі з присмаком війни, просякнуте димом і порохом. Але цю землю чужою назвати не може, бо Донецьк розбудовувала українська молодь, яка хотіла жити у цій державі. Вона — архітектор із непростим творчим поглядом на навколишній світ. Глибокий сенс вбачає в історичній цінності міста. Є автором більше тисячі графічних малюнків архітектурних творінь. Виконання лише олівцем вирізняє її роботи із мистецького середовища
Історію цього народного аматорського театру із Горохівщини кожен прийдешній рік неодмінно збагачує незабутньою подією. Скажімо, постановкою нового спектаклю чи успішними гастролями! А ось літо, що минає, запам’ятається колективові спершу несподіваною новиною, а потому — знайомством із співзасновниками студії Red Glass продюсером Яною Алтуховою, режисером Стасом Туренком і оператором Олександром Бойком, які приїхали зі столиці для пробних зйомок майбутнього повнометражного фільму про місцевий театр
Так заявив Євген Галич, лідер гурту «О.Torvald» (учасник «Євробачення-2017»), на цьогорічному фестивалі патріотичного духу на Волині, що зібрав рекордну кількість глядачів – за 3 дні дійство відвідало 12 тисяч осіб (гості були навіть з Ізраїлю та Японії), перед якими виступило аж 60 гуртів
Людмила та Володимир Козачуки зі Смідина Старовижівського району поєднані не лише Господніми вузами, а й творчими. Він пише музику, разом із донькою Марією співає у сімейному дуеті «Сонячний дощ», популяризуючи вірші волинських авторів у жанрі співаної поезії. Вона — знаний майстер народної творчості, створює обереги — ляльки-мотанки, в які вкладає молитву і душу
Найстарша читачка бібліотеки села Коршовець, що в Луцькому районі, 79–річна Євгенія Опейда (на фото) з–поміж інших користувачів книгозбірні вирізняється тим, що її цікавить постать славетного гетьмана
Настоятель Свято-Михайлівського храму Української православної церкви села Бужанка Іваничівського району Петро Кубінський (на фото) «докопався» до пращурів аж у 1693 рік
Рівнянка Зоя Романова — одна з тих, хто вперто намагається конкурувати з індустрією машинної вишивки. Про свою роботу говорить із задоволенням, проте справжній захват у майстрині викликають українки, що вишивали сотні років тому
На Турійщині відгримів перший етнофестиваль «Єдина країна», організований переселенцями із Криму
Замість старих - встановлюють сучасні
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ