up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

Дружина козака Корця: «Коли Василько був в АТО, мене рятувала наша маленька донечка»

title
«Чоловік повинен захищати Батьківщину», — молоде подружжя Корців, яке проживає у Любешові, іншої думки й не допускає

— І все ж, — каже Ольга, — як Василькові прийшла повістка на мобілізацію, то на душі було якось тривожно, відчула, що не зовсім готова до такої розлуки. А коли він був уже в АТО, мене рятувала наша маленька донька. Вона так схожа на татка, що я дивилася на неї і ніби бачила свого коханого

Катерина ЗУБЧУК

«А поєднала любов до природи і… капоейри»
Уперше Василь побачив Ольгу випадково — на автобусній зупинці в Любешові.
— Ольга на той час, — каже чоловік, — вчилася на фотографа в Луцьку. Я після закінчення Волинського національного університету працював у районному відділі освіти. Але тоді ми ще не познайомилися. Просто мені запам’яталися її очі, які вже не міг забути. Лише згодом на моє прохання знайомі знайомих дали мені телефон Ольги, і я запросив її на семінар із капоейри.

Просто мені запам’яталися її очі, які вже не міг забути.

Про капоейру — афробразильське бойове мистецтво — Василь Корець може розповідати годинами. Цим одним із найпопулярніших видів спорту, що поєднує бій, гру, танець та елементи акробатики, він захоплюється з дитинства. Фільми про бойові мистецтва дуже любив, будучи школярем. Завжди звертав увагу на красу рухів. Мати його, як пригадує, бувало, зайде в кімнату до нього і каже: «Ти щось таке страшне дивишся — тут же тільки б’ються». А він їй на це: «Мам, ти спочатку подивися весь фільм, а тоді будеш судити, який він». І коли вона так зробила, то змінила свою думку.

Потім, коли Василь вчився на фізико–математичному факультеті в університеті, то записався на гурток капоейри і чотири роки відвідував його. А по закінченні вишу, коли у Любешові працював, то для малих діток організував гурток. Згодом, як у Луцьку більш активно став розвиватися цей вид бойового мистецтва, то він підтримував зв’язки з іншими капоейристами — на семінари їздив, досвіду набирався. І вже й дорослі любешівці до нього ходили на заняття.
Один із семінарів із капоейри, як пригадує Василь, був під час «Поліської регати». Там він зі своїми підопічними виступав, а Оля, яку запросив, фотографувала. Тож сьогодні подружжя переконане, що його захоплення сприяло тому, аби вони познайомилися, почали зустрічатися. Молода жінка з приводу цього каже:
— Я Василя побачила, ще коли в школі вчилася. Він виступав як капоейрист у нас на якомусь вечорі. Тоді я подивилася на хлопчика, який граціозно стрибав — і не більше. А вже потім, коли на «Поліській регаті» фотографувала, то ми ближче познайомилися. Згодом попливли разом на байдарках. У нас була дуже цікава мандрівка, під час якої цей капоейрист сподобався мені ще більше.
Це було літо 2010 року, перша «Поліська регата». Після неї Василь запросив Ольгу на відпочинок у компанії своїх друзів. І досі пам’ятають ту кладку у Люб’язі через Прип’ять серед очеретів, якою йшли, глуху дорогу в лісі.
— Зазвичай мандрівки на природі сприяють тому, що люди розкриваються, пізнаєш їхній характер, — каже Ольга. — Ось і тоді, коли ми йшли лісом, то Василько (до речі, так ніжно жінка називала чоловіка впродовж розмови. — Авт.) в якомусь місці позбирав сміття. Я відразу звернула на це увагу і подумала: «Добра людина».
По правді, я чекала якусь романтичну історію, пов’язану із освідченням цих молодих людей. А коли про це зайшла мова, то почула від Василя таке:
— Мама моя розповідала не раз, що тато ніколи не говорив їй про свою любов, але вона завжди відчувала, що він її кохає. І в нас багато слів не було, але Оля знає, як я її люблю. Вона — проста людина і цінує не пафосні речі, а звичайні дрібнички, з яких складається життя.
Одтож вони не за словами оцінювали стосунки, а за вчинками. І хоч, бувало, з якихось причин на певний час розходились (може, різниця у віці — Василь на сім років старший — якусь роль грала у цьому), але розлуки тривали недовго. І, як вважають тепер Корці, інакше й бути не могло. У них дуже багато спільного: однакову музику слухають, одні й ті ж книжки читають, особливо якщо йдеться про сучасну українську літературу, а романтичні мандрівки із спілкуванням біля вогнища, які ні з чим незрівнянні, для них є найкращим відпочинком.

«Коли священик запитав, чи готові бути в радості й горі до кінця свого життя, не обійшлося без сліз»
Оскільки Василь і Ольга зустрічалися п’ять років до одруження, то само собою складалося, що не потрібний був офіціоз і в знайомстві з батьками. В обох родинах знали про їхні стосунки і радісно зустріли новину, що буде весілля.

Я знала, що чоловікові обріжуть його довге волосся, бо ж то армія. Але ледь не плакала, бо ж я його тільки таким бачила — з косичкою. Тоді Василько сказав: «Для такої справи волосся не шкода». Зате він став із «оселедцем» справжнім козаком.

Припала ця подія на 1 лютого 2015 року. Зима стояла. Але, як пригадують, погода була така, що сонечко світило весь день.
— Весілля традиційного у нас не було, — каже Ольга. — Бо ми обоє не дуже любимо великі вечірки з гучним застіллям. Ми повінчалися, пофотографувалися, щоб була згадка про цей день, і в колі найрідніших людей пообідали.
На продовження цього спогаду Василь додає:
— Просто Оля — професійний фотограф, і їй традиційні весілля вже «приїлися». Тож у нас було таке, яке ми вважаємо ідеальним.
Найважливішим у цьому «ідеальному» весіллі для подружжя було таїнство вінчання. Їхній шлюб благословив отець Юрій у церкві УПЦ Київського патріархату в Любешові. Пригадуючи, як усе було, Ольга говорить:
— Я не раз бувала на вінчанні в ролі фотографа. Чула слова, які священик промовляв нареченим. Але своє весілля — це зовсім інше. По–перше, минула церемонія дуже швидко. Зазвичай, коли фотографуєш, то чекаєш, коли всі процедури відбудуться. А тут якось на одному диханні все пройшло, на особливо піднесеній ноті.
Такий же спогад і у Василя:
— Я пам’ятаю, коли прозвучало запитання, чи готовий бути з Ольгою в радості й горі до кінця днів свого життя, то не обійшлося без сліз…
Розчулило таїнство вінчання, як каже подружжя, обох.
А як щодо того, що жінка має коритися чоловікові? Не противилася душа? З цього приводу Ольга мовить:
— Зовсім ні… Священик усе пояснює: коритися — це слухатися, дослухатися одне до одного, поступатися, словом і справою допомагати. Мені здається, у нас поки що саме так і є. Ми вміємо навіть дрібнички помічати у настрої і якщо треба, підбадьорювати одне одного, підтримувати.

«День без тебе — викреслений із життя»
З 2010 року Василь Корець — співробітник Національного природного парку «Прип’ять — Стохід». Вибрав, як каже, те заняття, до якого душа лежить, бо по життю не вміє робити того, чого не любить. Оскільки працює чоловік у відділі рекреації та туризму, то літо — найцікавіша пора, бо ж то треба організовувати фестивалі, ту ж, уже традиційну, «Поліську регату», яку кожного року детально висвітлює газета «Волинь».
У 2014–му, коли на Сході України почалося бойове протистояння, тобто ще до одруження, Василь і Ольга долучилися до волонтерства. Не відійшли від активної участі у громадському житті Любешова й після весілля. Були, звичайно, готові до того, що Василя можуть мобілізувати. І не робили з цього трагедії, оскільки, вважають, інакше і бути не може, — чоловік повинен захищати свою Батьківщину.
— Мене мали забрати ще навесні 2015 року, — каже Василь, — під час другої хвилі мобілізації. Вручили й повістку, я медогляд пройшов. Але тоді тих, хто не був на строковій службі, не взяли. Тож і я залишився. А вже влітку мобілізували. Готовий був до цього, але просив відстрочку, бо Оля ось–ось мала народити нашу донечку. Відстрочки не дали, але якийсь час я разом із колегою і другом Іваном Чесаком проходив службу в Маневицькому райвійськкоматі. Завдяки цьому мав можливість бути на пологах, бо ні я, ні Ольга навіть не уявляли, що може бути по–іншому. А коли народилася наша Орися, то я вже у Старичах на Львівщині проходив навчання, а згодом потрапив у Мукачеве — у 128–му бригаду. Там і новий 2016 рік зустрів. А в зону АТО нас відправили у травні. До речі, знаємо із розмов, що Василь міг туди і не потрапити, але, дізнавшись, що друг отримав таке скерування, попросив, щоб записали і його.
Ось як пригадує той час Ольга:
— Я знала, що чоловікові обріжуть його довге волосся, бо ж то армія. Але ледь не плакала, бо ж я його тільки таким бачила — з косичкою. Тоді Василько сказав: «Для такої справи волосся не шкода». Зате він став із «оселедцем» справжнім козаком.
Більш як півроку служив Василь Корець на Сході України, хіба що у короткострокові відпустки приїжджав. Для одної навмисне вибрав такий час, коли в Луцьку проходив фестиваль «Бандерштат», на якому завжди бував. У розлуці виручав мобільний зв’язок.
— І те, — каже Ольга, — що донька дуже схожа на чоловіка: дивилася на неї і ніби бачила свого Василька.
Кожного вечора подружжя спілкувалося по телефону. А ще Ольга посилала через інтернет фотознімки. Тож татко бачив, як його маленька Орися вперше ступила босою ніжкою на траву, як вона свій характер показує — не хоче сидіти у візочку, а тільки стоїть під час прогулянки з мамою. Завдяки цим світлинам Василь щоразу ніби вдома бував, зустрічався з найдорожчими, наймилішими для нього людьми.
До речі, Ольга, яка стала для матері Василя як рідна дочка, час від часу їздила з Орисею до свекрухи у Люб’язь. Вона відчувала, що для жінки, яка провела на війну свого єдиного сина, дуже потрібна підтримка, розрада. Такою розрадою й були зустрічі з онукою. І, звичайно, материнське серце беріг сам Василь. Він ніколи не пожалівся на якісь труднощі: «Все у нас нормально», — чула Олена Тимофіївна його заспокійливі слова. А насправді, мабуть, по–різному було. Адже хоч і в другій лінії оборони стояв Василь (в першу лише інколи виїжджали) і жахів усіх не бачив, усе ж війна є війна. Окопного життя добре скуштував. Із лопатою, як каже, не розлучався, риючи окопи, будуючи бліндажі…
— Ось і зараз кличуть на військове навчання, — розповідає Василь, — і я неодмінно піду. Вважаю, що всі чоловіки повинні мати таку позицію. Кажуть, що в Ізраїлі сильна армія. Але ж там такі навчання проводять систематично. А в нас призивають, а багато хто старається уникнути служби. Тим часом навчання необхідне, аби навички не забувалися. Я думаю, що збори повинні бути частіше. Тактичну медицину, зокрема, треба освоїти кожному. Бо якби такі знання були, то менше бійців ми втрачали б на полі бою…
Ольга підтримує в цьому свого Василька. Хоч, звичайно, хотілося б, щоб було якнайменше розлук. Їй шкода втрачати бодай один день з їхнього сімейного життя.
— Я не знаю, чи може бути кращий чоловік, — це зізнання я почула від молодої жінки.
Таке ж захоплення й у словах Василя, коли він говорить про свою дружину — справжню, як висловився, жінку.

У день весілля...

І таким бійцем бачила Орися свого татка.

Знімок зроблено в очікуванні донечки.

Переживши непросту розлуку, вони знову разом.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
У Юрія і Раїси Скаржинців із села Людинь Дубровицького району на Рівненщині — п’ятеро синів і стільки ж дочок. Сьогодні більшість з них вилетіла з родинного гнізда (у когось уже і сім’я своя є). Але, де б не були вони, їхні дороги лежать до тата й мами
В Україні ще торік влітку в деяких містах було запроваджено одруження за 24 години. А з 25 січня 2017 року цей пілотний проект «дійшов» і до нашого обласного центру. І вже можна говорити про перші результати
Вашингтон Ірвінг — відомий американський письменник, історик та дипломат. Він не був одружений, оскільки не міг забути своє перше кохання — Матильду Гофман. Молодята вже заручилися, але дівчина недожила до весілля: вона померла у 18 років від туберкульозу
Іван не міг забути Софію. Спогад про колишню однокласницю рятував його, коли дивився на нетверезу, розкошлачену дружину. Люська була спокутою його гріха, був упевнений чоловік. І якби не діти, подався б у світи. Син із донькою уже виросли. Мають свої сім’ї. Іван розміняв п’ятий десяток. Тепер пізно щось змінювати в житті. І кохання в нього лише одне: синьоока дівчина. Соня. Його загублене Сонечко
—Доброго дня, сусідко! — гукнула пишногруда Леська (її кликали в селі «місцевим радіо») до Марії, котра вийшла з сапою на город, доки ще не пече сонце. Ніби між іншим додала: — Чи чула, що малого Левосюка на Схід забрали?
Будь, як і є — вогнем без броду. Вітром, водою, стихійним лихом. Але — не моїм.
Містом бродили дощі. Неквапом ступали старою бруківкою. Сіре небо, наче мокре рядно, висіло над землею. І лише парасольки, які йшли, бігли, перестрибували калюжі, стояли перед світлофорами, створювали різнокольоровий хаос. Оксана не раз буде повертатися в цей сльотавий день — холодний і незатишний, схожий на її промоклі капці… Оксанині аналізи виявились поганими. Вам потрібно обстежитися в онколога, — сказали в поліклініці
«Наша родина для нас — це як щедрий бонус від Всевишнього». Щоб зрозуміти й оцінити сповна ці слова, треба знати, що сказала їх жінка, яка тринадцять років «сиділа на голці». А заміж вона вийшла за чоловіка, у якого ще більший стаж наркомана. Наші герої — лучани Елла і Федір Яковлеви, котрі зуміли почати життя з нової сторінки і піднятися, як мовиться, з дна
У селі Дерно Ківерцівського району відбудеться свято Івана Купала
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ