up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

«Якщо треба, не тільки на «Фольк–music», а в бій з піснями підемо!» (ФОТО)

title
Нещодавно народний аматорський гурт «Живиця» із Домашева Ківерцівського району представляв волинську пісню у столиці

Лариса ЗАНЮК


«Студенти Інституту мистецтв зі слів нашої Тарасівни пишуть курсові»
Вже багато років ведуча популярної телепрограми Оксана Пекун запрошує професійні та аматорські колективи у студію «UA. Першого», аби презентувати народну пісню в автентичному вигляді і водночас надати їй сучасного звучання у виконанні популярних музикантів. У невеличкому — на
79 дворів — Домашеві вона відшукала запальний народний аматорський гурт «Живиця». А нещодавно домашівці вже співали у Києві на «Фольк-music».

А чого «Живиця»? Бо ото як соснова смола живить стовбур дерева, так і пісня живить українську душу, — розповідає Надія Бугайчук, що вже 32 роки працює завклубом.

Ледь учасниці з неблизької дороги відпочили, як тут ми до них з редакційною командою, так би мовити, ближче познайомитися. А то як – всій Україні їх скоро покажуть, а свої земляки не знають, що такі співунки поруч проживають? Хоча шанувальникам народної пісні домашівський гурт «Живиця» відомий, бо не вперше бере участь в обласних фестивалях «Мальованка», «Поліське літо з фольклором», «Берегиня», «Український коровай-сузір’я».
А найпростіше знайти «Живицю» в сільському клубі, адже троє учасниць гурту — тутешні працівниці: завклубом Надія Бугайчук, художній керівник Ніна Гончар та бібліотекар Тамара Гонтар. Є в колективі і своя поетеса, автор багатьох пісень Ніна Пушкар, «виводчиця» Леся Начинова (правда, на час нашого приїзду вона була на роботі, бо ще й заправником авто працює), активні співачки Валентина Федорук, Ольга Бойченко, Євгенія Пушкар, Тетяна Савчук, Марія Мудрак — загалом усіх 11.
З учасницями ми зустрілися в бібліотеці, і такими вони видалися простими й ласкавими! І як їм вдається все життя співати, незважаючи на безкінечні жіночі справи?
— Та вони у нас хазяйки – і спекти-зварити, і господарство тримають, і малину вирощують, й книжки знаходять час читати, а співають то і вдень, і вночі, ще й вірші пишуть, — щебече, наче й не про себе, бібліотекарка Тамара Гонтар, наймолодша співачка.
— А що читаєте? — цікавлюся, примітивши біля найстаршої купку книжок.
— Та про життя, про любов, — відповідає 84-річна Ольга Свиридюк (про це промовляє й назва верхньої у стосику книжечки «Ті, що співають у терні»).
Вечорами, коли інші дивилися телевізор, Ольга Тарасівна з покійним чоловіком заводили пісню. Від чоловіка навчилася багато повстанських співанок, а як десь почує нову, то не заспокоїться, поки не розучить.
— Наша Тарасівна – то енциклопедія пісень, – додає бібліотекар. – Студенти Інституту мистецтв з її слів пишуть курсові. Де вона їх стільки бере – ніхто не знає. А Ніна Володимирівна – та ще й свої складає. Замолоду в Микові тваринницьким комплексом завідувала, то не до віршів було, навіть не до свята, бо вдома троє дітей і чоловік чекали, а вже у зрілому віці почала римувати і навіть на районному конкурсі патріотичної поезії виборола друге місце, бо пише про все, що болить.

У співочому селі нема жодного бару!
— Отак збираємося всією «Живицею» у бібліотеці, завклубом придумує різні свята, то треба готуватися, – жартують жіночки. — Запрошують нас і в сусідні села на ювілеї, веcілля. Чоловіки чи відпускають? А що робити – ще й самі допомагають, де треба зобразити господаря.
— Як би не було важко, а ми співаємо: сіно гребемо, чи корову доїмо, чи до лісу підемо і навіть, як не спиться, то про пісню думаємо. А моя покійна мама скількох пісень навчила, була у нас першою «виводчицею»! — ділиться завклубом Надія Бугайчук. — Я давно мріяла створити художній колектив, на звітах нам стали гукати «Браво!», і районні керівники культури порадили організувати гурт у Домашеві, бо на той час я у Журавичах співала.
— Колись на Волинському телебаченні відзняли нас у сюжеті про обряд короваю, — пригадує Тамара Гонтар. — Оксана Пекун зателефонувала, що дивилася це відео і запрошує нас на «Фольк–musik». Та все не виходило поїхати, і от літом пані Оксана приїхала зі знімальною групою до нас. Ми відтворили весь обряд короваю зі старовинними піснями, і піч топили, і замішували — все як насправді. А як у Київ їхали, то хвилювалися трохи, але там виступили з першого дубля. Якийсь рок-гурт буде переспівувати нашу пісню — хай осучаснюють і наша пісня живе.
— А чого «Живиця»? Бо ото як соснова смола живить стовбур дерева, так і пісня живить українську душу, — розповідає Надія Бугайчук, що вже 32 роки працює завклубом. — Звання народного гурту нам дали у 2008-му, а в 2006 році ми вперше вийшли на люди, бо раніше тільки по хатах співали, одне в одного. Ніна Гончар, наш художній керівник, пошила костюми для виступів, а вишиванки то збирали по всьому селі.
— Вишиті сорочки, фартушки біленькі — все, що залишилося від рідної неньки, — додає римоване Ніна Пушкар.
У нових костюмах і з власною піснею гурт «Живиця» засяяв так, що його запрошують навіть до Луцька на ювілеї, весілля.
— А в нас програми – до кожного свята. Можемо й без музики весь захід провести. Ще й внуки мої допомагають — Максим, Ліза та Марійка. Максим уже у 8-му класі, а все: «Бабо, заспівайте», —сміється пані завклубом.
— На дорогу нам скинулися «УКРОП», сільська рада і наш земляк Анатолій Грицюк — той ніколи нам не відмовляв ні в чому, — звіряються жінки.
— Хоч на старість у світ виїхали, шкода, не встигли походити по Києву, хоч би той «білий дом» побачили, — додає хтось із гурту.
Енергійні жіночки мають надію ще потрапити до столиці. Пригадують, скільки хвилювань було перед поїздкою. Але все вдалося — і віршоване привітання для ведучої підготували, і різних домашніх смаколиків: ягідок, грибочків, ковбаси, пальцем пханої, курочку запечену та запашний коровай.
А Домашів, як ми дізнались, не лише співає. Тут 260 читачів у бібліотеці, дехто ще й пише поезію та носить на рецензію бібліотекарці. Приємно, що в невеличкому селі люди дають собі раду: вигадують і як заробити на прожиття (малину взялися вирощувати, що мало не в кожному господарстві нею ділянки засаджені), і як культурно розважитися. Тут якась особлива аура. Може, тому, що немає в селі жодного бару, а учасники «Живиці» ще й у церкві місцевій співають, а до клубу позносили різне начиння та організували міні-музей. У світлиці відтворили побут давнього Домашева. Здається, ось-ось заторохтить веретено, задвигтить ткацький верстат чи закрутяться жорна і завіють білим борошном, а у колисочці заагукає дитятко, йому ж одразу ласкаво відгукнеться і зазвучить попід стелею пісня:
Мамина сорочка — така чисто біла,
Як же вона ніжно прилягла до тіла.
Скільки раз, синочку, будеш одягати,
Стільки раз згадаєш, що є в тебе мати
Розчулені власною піснею, жінки запитують, що ж то буде, коли громади об'єднаються і клуби по маленьких селах, незважаючи на їхні колективи, музеї й бібліотеки, просто закриють, бо ніхто не оплачуватиме? Ніна Пушкар категорично заперечує римованими рядками: «Ми домашівці, ми українці, селу загинуть не дамо, а якщо треба, то всі повстанем, у бій з піснями підемо».
Спробуйте й повоюйте з такими! 

Енергійних співачок «Живиці» у студію Оксани Пекун супроводжували чоловіки з Ківерцівського будинку культури.

Домашівську світлицю облаштовували усім селом.

Завклубом Надія Бугайчук демонструє пасхального кошика з міні-музею.

Бібліотекар Тамара Гонтар: "У нас – 260 читачів!"

В основному домашівські читачки – цікавляться коханням...

Найстарші у "Живиці" – вони й найактивніші: "енциклопедія пісень"Ольга Свиридюк та автор нових співанок Ніна Пушкар

У цьому куточку музею зібрано все, чим користувалися домашівські ткалі.

...а у таких з'єднаних глечиках для першої і другої страви несли дбайливі дружини обід на поле  своїм чоловікам

Гурт "Живиця" зазвичай на співанку збирається у бібліотеці.

Таким гарним ми побачили Домашів ранньою весною,. "А ви-но влітку приїдьте!– інтригують селяни...

ФОТО Олександра ДУРМАНЕНКА

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Раптово зупинилося серце відомого в Україні та світі художника, 57–річного Тараса Більчука з Рівненщини. Активний учасник Революції гідності не раз стояв на порозі смерті: під час першого розгону Майдану отримав струс мозку, а у страшні лютневі дні куля снайпера пробила ногу митця, коли він виносив поранених з вулиці Інститутської
Українське небо архітектор Мирослава Шундерук не ділить надвоє, хоч воно різне: на Волині повне блакитного сяйва, а на Донбасі з присмаком війни, просякнуте димом і порохом. Але цю землю чужою назвати не може, бо Донецьк розбудовувала українська молодь, яка хотіла жити у цій державі. Вона — архітектор із непростим творчим поглядом на навколишній світ. Глибокий сенс вбачає в історичній цінності міста. Є автором більше тисячі графічних малюнків архітектурних творінь. Виконання лише олівцем вирізняє її роботи із мистецького середовища
Історію цього народного аматорського театру із Горохівщини кожен прийдешній рік неодмінно збагачує незабутньою подією. Скажімо, постановкою нового спектаклю чи успішними гастролями! А ось літо, що минає, запам’ятається колективові спершу несподіваною новиною, а потому — знайомством із співзасновниками студії Red Glass продюсером Яною Алтуховою, режисером Стасом Туренком і оператором Олександром Бойком, які приїхали зі столиці для пробних зйомок майбутнього повнометражного фільму про місцевий театр
Так заявив Євген Галич, лідер гурту «О.Torvald» (учасник «Євробачення-2017»), на цьогорічному фестивалі патріотичного духу на Волині, що зібрав рекордну кількість глядачів – за 3 дні дійство відвідало 12 тисяч осіб (гості були навіть з Ізраїлю та Японії), перед якими виступило аж 60 гуртів
Людмила та Володимир Козачуки зі Смідина Старовижівського району поєднані не лише Господніми вузами, а й творчими. Він пише музику, разом із донькою Марією співає у сімейному дуеті «Сонячний дощ», популяризуючи вірші волинських авторів у жанрі співаної поезії. Вона — знаний майстер народної творчості, створює обереги — ляльки-мотанки, в які вкладає молитву і душу
Найстарша читачка бібліотеки села Коршовець, що в Луцькому районі, 79–річна Євгенія Опейда (на фото) з–поміж інших користувачів книгозбірні вирізняється тим, що її цікавить постать славетного гетьмана
Настоятель Свято-Михайлівського храму Української православної церкви села Бужанка Іваничівського району Петро Кубінський (на фото) «докопався» до пращурів аж у 1693 рік
Рівнянка Зоя Романова — одна з тих, хто вперто намагається конкурувати з індустрією машинної вишивки. Про свою роботу говорить із задоволенням, проте справжній захват у майстрині викликають українки, що вишивали сотні років тому
На Турійщині відгримів перший етнофестиваль «Єдина країна», організований переселенцями із Криму
Замість старих - встановлюють сучасні
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ