up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Ти живеш на вершині писанки…»

title
Пташинка вподобала місце над її вікном. Поверхом вище живе щаслива молода сім’я з бешкетниками-близнюками. А через стіну – бабуся Соня, яку маленькі правнуки називають Сонечком. Діти і внуки Соні–Сонечка мешкають окремо, проте навідуються майже щодня. Їй уже за сімдесят, але інтелігентність надає віку особливого шарму, а доброта скрашує роки. Біля вікон цих людей будувати б пташці свою хатинку. А вона вибрала вікно самотньої молодої жінки

Ольга ЧОРНА

Мініатюрна «пучка духу» носила в дзьобику маленькі гілочки й мудрувала над «апартаментами». І щось «розповідала» своєю пташиною мовою.
— Юлечко, ви бачили «квартирантку» над своїм вікном? – запитала Соня–Сонечко.
– Їй із сусідами вище або з вами було б веселіше.
— Дорогенька, птахи і щастя знають, де вити гнізда.
Юля сумно усміхнулася…

Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.

…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, «що то за одна тут поселилася». Ні чоловіка, ні дітей. Модно одягається. Кропиться парфумами
а-ля «коштують, певно, з холєри дорого». Вечорами бігає в парк, а «може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло–друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони… Юля перебралася сюди, де в студентські роки познайомилася з Іваном. Вони обоє народилися і виросли в одному місті і, можливо, ніколи не зустрілись би, якби не навчання в університеті в сусідній області.
…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь із бабусею. Від них і перейняв уміння. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.
Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили: квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр. Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийсь вірш, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…» А він жив на вершині її щастя. Тепер оселився на вершині смутку і спогадів…
…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.
Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.
— Хапайся за щось! – гукали дорослі малому.
Вода була холодна, а течія сильна. Де вже там переляканій дитині впоратися. Іван віддав наплічник Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого увечері підвищилася температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана узварами. Й шепотіла біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому.
Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка мовила господині:
— Йому суджено стати її ангелом.
Навіть не здогадувалася тоді, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…
Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі – чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де була тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди-небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…
У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялася з Іваном. Та її пам’ятала.
Юля сиділа на березі, де коханий кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.
— А ти прости її, – почула позад себе чийсь голос. Гуцулка-знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч. – Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.
— Як жити далі? – запитала Юля чи то в гуцулки, чи в світу.
— Ангел підкаже, – мовила старенька і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.
Вечірні сутінки огортали гори. Ставало зимно. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.
— Ніхто не винен, ніхто, – шепотіла.
Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. Може, дякувала за прощення…
Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, де познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І вирушила за порадою до старої гуцулки.
— Нічого лихого в снах нема, – сказала та. – Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а може, й долю. Він як ангел для тебе. Любив на землі – любить і на небесах.
Юля повідомила батькам, що шукатиме житло і роботу в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з працевлаштуванням усе владналося. Місто було для неї мов людина. Обіймало теплими спогадами. Водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.
У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й «одягала» у них крашанки. Декорувала гудзиками, стрічками… Навчилася виготовляти великодні деревця і віночки.
Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала «наївним мистецтвом». Перед Пасхою склала свої «витвори» у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.
Завітав з подарунками й Іванів одногрупник і товариш – Сергій. Був дружбою на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.
— Колись з Іваном приходили сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі… Маю приватну пекарню. От і…
— Я також тут… заради пам’яті…
— Відпусти таксі, я підвезу тебе.
Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили «зависати» студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля колись йому подобалася. Навіть по-доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.
Він цілий вечір думав про неї.
Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.
Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де святкуватиме Великдень. Сказала, збирається на Пасху до батьків.
Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А може, ще не пора…
Поїхав у пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачнішого печива. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема… крім нього…

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Багатодітна родина Ковалевичів живе у селі Глинне Рокитнівського району на Рівненщині
Хоча перша леді виходила заміж всього лиш за солдата
Коли він зайшов в автобус у Варшаві, той, здавалося, одразу ж поменшав. Широкоплечий красень мого віку опустився на сидіння поруч і, привітавшись українською з дуже відчутним акцентом, назвався: «Самір». Працює в Німеччині. Має квартиру в Рівному. Їде у відпустку до коханої жінки. Одразу ж розкрив сумку і запропонував мені бутерброди з шинкою і фрукти
Це подружжя із села Кортеліси, що на Ратнівщині, давно «прив’язали» до імені героя відомого з радянських часів фільму «Циган». Хоч, як каже сам чоловік, у його роду не прослідковується ромське коріння. Хіба що долю свою знайшов мандруючи, як і Будулай, що багатьом полюбився
Арсен Васильович народився у 1892 році в селі Тетільківці Кременецького повіту Волинської губернії (нині — Тернопільська область) у сім’ї священика. Він був здібним лікарем, істориком, краєзнавцем, культурологом, церковним композитором, громадським діячем, релігієзнавцем, пластуном, боровся за українізацію православних богослужінь, захищав автокефалію Української православної церкви, видавав журнали, читав лекції з українознавства
Колись прабабуся розповідала маленькій Любі, що ангели гортають на Небі Книгу людського життя. В когось у ній багато сторінок, в іншого — менше, а в декого — лише одненька. Книга життя прабабусі Мотрі мала багато сторінок. Вона прожила мало не сотню літ
У селі Журавники живе інтернаціональна родина, глава якої — уродженець африканської країни
Лучани програють вдруге поспіль
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ