up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Ти живеш на вершині писанки…»

title
Пташинка вподобала місце над її вікном. Поверхом вище живе щаслива молода сім’я з бешкетниками-близнюками. А через стіну – бабуся Соня, яку маленькі правнуки називають Сонечком. Діти і внуки Соні–Сонечка мешкають окремо, проте навідуються майже щодня. Їй уже за сімдесят, але інтелігентність надає віку особливого шарму, а доброта скрашує роки. Біля вікон цих людей будувати б пташці свою хатинку. А вона вибрала вікно самотньої молодої жінки

Ольга ЧОРНА

Мініатюрна «пучка духу» носила в дзьобику маленькі гілочки й мудрувала над «апартаментами». І щось «розповідала» своєю пташиною мовою.
— Юлечко, ви бачили «квартирантку» над своїм вікном? – запитала Соня–Сонечко.
– Їй із сусідами вище або з вами було б веселіше.
— Дорогенька, птахи і щастя знають, де вити гнізда.
Юля сумно усміхнулася…

Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.

…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, «що то за одна тут поселилася». Ні чоловіка, ні дітей. Модно одягається. Кропиться парфумами
а-ля «коштують, певно, з холєри дорого». Вечорами бігає в парк, а «може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло–друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони… Юля перебралася сюди, де в студентські роки познайомилася з Іваном. Вони обоє народилися і виросли в одному місті і, можливо, ніколи не зустрілись би, якби не навчання в університеті в сусідній області.
…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь із бабусею. Від них і перейняв уміння. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.
Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили: квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр. Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийсь вірш, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…» А він жив на вершині її щастя. Тепер оселився на вершині смутку і спогадів…
…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.
Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.
— Хапайся за щось! – гукали дорослі малому.
Вода була холодна, а течія сильна. Де вже там переляканій дитині впоратися. Іван віддав наплічник Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого увечері підвищилася температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана узварами. Й шепотіла біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому.
Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка мовила господині:
— Йому суджено стати її ангелом.
Навіть не здогадувалася тоді, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…
Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі – чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де була тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди-небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…
У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялася з Іваном. Та її пам’ятала.
Юля сиділа на березі, де коханий кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.
— А ти прости її, – почула позад себе чийсь голос. Гуцулка-знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч. – Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.
— Як жити далі? – запитала Юля чи то в гуцулки, чи в світу.
— Ангел підкаже, – мовила старенька і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.
Вечірні сутінки огортали гори. Ставало зимно. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.
— Ніхто не винен, ніхто, – шепотіла.
Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. Може, дякувала за прощення…
Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, де познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І вирушила за порадою до старої гуцулки.
— Нічого лихого в снах нема, – сказала та. – Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а може, й долю. Він як ангел для тебе. Любив на землі – любить і на небесах.
Юля повідомила батькам, що шукатиме житло і роботу в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з працевлаштуванням усе владналося. Місто було для неї мов людина. Обіймало теплими спогадами. Водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.
У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й «одягала» у них крашанки. Декорувала гудзиками, стрічками… Навчилася виготовляти великодні деревця і віночки.
Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала «наївним мистецтвом». Перед Пасхою склала свої «витвори» у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.
Завітав з подарунками й Іванів одногрупник і товариш – Сергій. Був дружбою на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.
— Колись з Іваном приходили сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі… Маю приватну пекарню. От і…
— Я також тут… заради пам’яті…
— Відпусти таксі, я підвезу тебе.
Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили «зависати» студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля колись йому подобалася. Навіть по-доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.
Він цілий вечір думав про неї.
Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.
Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де святкуватиме Великдень. Сказала, збирається на Пасху до батьків.
Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А може, ще не пора…
Поїхав у пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачнішого печива. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема… крім нього…

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Цей дощ змив весь цвіт із кущів жасмину. Ледве вловимий аромат ще витає у повітрі, пелюстки вкривають мокру траву — і це теж вплітається в картину завершення дня, пронизаного дощем
Тетяна щойно дізналася, що її коханий має іншу дівчину. Потрібно було якось заспокоїтися. Як? Напитися? Ні, нізащо. З перетворенням на свиню не варто поспішати. Кілька разів вмикала і вимикала телевізор. Не допомагало. Пригадалися слова подруги, яка казала, що знімає стрес за допомогою цигарок. Можна спробувати. Але ж вона ніколи не курила...
Далекі родички Ліда і Наталка були найкращими подругами. Лідині батьки багатші. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці більше залицялися до Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій, якого ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був
«Дякую Богу, що у моєї дочки такий чоловік», — говорить про свого зятя-азербайджанця жителька села Нові Червища Камінь-Каширського району Марія Філюк. Вже й забула жінка, як свого часу була шокована тим, що її Альона зібралася заміж за Заура — іноземця із Закавказзя
Любов 33-річного російського поета Олександра Грибоєдова і 15-літньої грузинської аристократки Ніни Чавчавадзе тривала лічені місяці, але пам'ять про неї «чорна троянда Тифліса», як прозвали вдову, вона берегла все життя
Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає! А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три, а найбільша між ними — любов. Коринтянам 13:1—8а, 13.
Те, що я бачу в тобі – уже належить мені. Дивно, що не відводиш погляд. Втікати пізно...
Агрипина хотіла стати актрисою. Одне ім’я чого вартувало! І вродою була не обділена. А як хвалила її вчителька музики! Жоден концерт у школі не проходив без Агрипини. І на міській сцені теж виступала
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ