Мій крадений дубовий стіл
Напевно, не так багато знайдеться людей, які б нічого у своєму житті так і не поцупили. Хоча б якусь дрібничку. Не маю на увазі нинішніх та колишніх можновладців, які дерибанять мільйони, а звичайних, нормальних людей. Я також колись порушив восьму заповідь – не кради – маю такий гріх. Тільки забув про нього давно, лише нещодавно пригадав, коли побачив у батьківській літній кухні добротний стіл, виготовлений власними руками…
Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя
У моїй трудовій книжці перший запис такий: «Принят на работу помощником станочника в столярный цех ордена Ленина Киверцовского лесхоззага».
Відразу після школи стати студентом Львівського лісотехнічного інституту не вдалося. Я зовсім не мріяв бути лісником, поїхав у місто Лева вступати «за компанію». Навіть склав усі екзамени, але не пройшов за конкурсом. Тому довелося влаштовуватися на роботу, адже до армії ще не доріс. Це була красива й романтична осінь 1981-го. «Апофігей» застою – «дорогому Леоніду Іллічу», маю на увазі генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва, якому залишалося жити лише рік, а самій величезній країні – дві п'ятирічки. Адже в Союзі був свій власний часовий календар.
Я вдячний долі за неповторний життєвий досвід: перша серйозна робота – у дві зміни в колективі, спільні застілля, а найважливіше – спілкування. Бригадиром був цікавий і мудрий чоловік, звали його Іван Олександрович Дубель. Саме від нього я вперше почув детальну розповідь про репресії в сталінські часи, про голодомор в Україні та чимало іншої інформації на заборонені тоді теми. На роботі все було зовсім не так, як нас учили. Колеги – прості трудяги, які жили від зарплати до авансу, відверто насміхалися з комуністичних догм та ленінських принципів. Майже всі працівники в нашій бригаді щось робили для себе й запитували мене: «Невже тобі нічого не треба в господарстві?» І я взявся за виготовлення дерев'яного стола. Дивна то була країна, яка жила за принципом: крадуть усі. Хоча б щось, а потрібно принести з роботи. Це навіть не вважалося чимось поганим чи протизаконним.
Спочатку старші колеги знайшли для мене добротні дубові заготовки. З них виточив та відшліфував ніжки. Працюючи у нічну зміну, щодня приносив додому одну деталь для майбутнього стола – перекидав через паркан нашого лісозаводу.
Тоді було цікаве нічне життя у Ківерцях: працівники з ДОКу несли паркет, із механічного заводу, який виробляв металеві залізничні контейнери, крали якісну червону фарбу. Знав одного маляра з цього підприємства. Він стільки додому приніс тієї фарби, що його вже давно немає на світі, а нащадки досі нею користуються. Вона ще й нині така ж якісна й червона.
Коли я приніс усі деталі, то склав свій перший столярний виріб, яким дуже пишався…
Колись під час Великого посту з благословіння владики Ніфонта мені довелося побути в ролі послушника Свято-Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря в селі Старий Чорторийськ Маневицького району. Тиждень смирення, строгого посту та духовних бесід із настоятелем отцем Володимиром та монахами дали можливість проаналізувати свої вчинки й помолитися. Через сім днів чернечого життя у келії — була сповідь, яка тривала хвилин сорок. Тоді мені здавалося, що я пригадав усі свої дрібні й великі гріхи. Щоправда, про один точно забув.
Отож нині, у Страсний тиждень, хочу покаятися за той давній гріх – мій крадений дубовий стіл.
