up-arrow

«Цивільна оборона»

title
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки

Сергій НАУМУК,
заступник головного редактора газети «Волинь-нова»

 

Ми й придбали дві маски. Наступного дня виявилося, що вона не підходить. Нічого не вдієш: шукаю запаси марлі, вату, голку, нитки та ножиці. Набираю в інтернеті «ватно-марлева пов’язка». Автоматично видає, «як її зробити». Мабуть, не один готував дитину до цивільної оборони. Розкладаю марлю, кладу шар вати. Згортаю і приміряю до голови доні.
— Тату, ти такий досвідчений. Ніби вже це робив, — із захопленням спостерігає мала.
Ще б пак, тато досвідчений. То ж далеко не перша моя пов’язка. Пригадалося, як у середніх класах ми мали дні цивільної оборони. Певно у 5 класі мама зробила мені зовсім простеньку. Не прошита, вона виглядала не вельми привабливо. Але зате її самому вдалося легко пов’язати і можна було спокійно дихати. Найкрутіші ж витвори моїх однокласників нагадували... Ну, як би це описати... Ватні подушечки з чотирма шнурками. Через них не те що дихати неможливо, їх навіть зав’язати було незрозуміло як.
Загалом шкільні дні цивільної оборони нам подобалися. «Старшаки» бігали з ношами, носили умовного потерпілого, накритого білим халатом. А вся лінійка спостерігала, як це правильно робити. А потім було найцікавіше: ми йшли у бомбосховище. Старенька школа не видавалася здатною витримати ядерний удар, а тому воно було обладнане у сільському будинку культури. Капітальна споруда мала підвал, який ми з цікавістю оглядали. Ніхто з нас, з учителями включно, не уявляв, як мало відбуватися оте сидіння в підвалі на випадок ворожого удару.
До клубу від школи було з півкілометра, тож дорога туди й назад та ще й «екскурсія» підвалом забирали чимало часу. Проте одного разу нашому класу не поталанило. Математику, а пізніше алгебру й геометрію, у нас викладала директор школи Людмила Трохимівна Хомич. Була вимоглива, і ми її побоювалися. Тож якось, вже не пам’ятаю деталей, але ми у бомбосховище потрапили одними з перших. Поки інші класи роззиралися та підходили, ми вже сиділи в одному з підвальних приміщень. І в нас проходив урок математики! Не було дошки, парт, але урок тривав. Щось ми розв’язували чи повторювали усно — не пригадаю. Пам’ятаю тільки, як наприкінці заняття мій однокласник Адам посміливішав і запитав: «Людмило Трохимівно, а якщо почнеться ядерна війна, то математика тоді теж буде?» Директор відповіла ствердно, і ми й не засумнівалися.
Пізніше нас тішили, що коли відкриють нову школу, то там бомбосховище буде просто під нею, тож нікуди йти не доведеться. Але коли наприкінці 1980-х здали нову триповерхову лялечку, то Радянський Союз вже дихав на ладан, про ядерні удари ніхто не дбав і дні цивільної оборони чомусь не запам’яталися.
— Давай уже спати, — кажу малій і перериваю її приміряння маски.
Бо завтра знову на роботу, знову звичайні будні, новини не тішать, комуналку платити, ціни ростуть. Одне слово, триває «цивільна оборона».

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Старенький вентилятор ганяє гаряче повітря. Пробую сконцентруватися на роботі, але думки витають десь далеко. Хочеться в Антарктиду чи хоча б на берег якогось моря, озера, річки. Будь-куди, аби втекти від отої остогидлої африканської спеки, котра в останні тижні допікає українцям. А в червні, пригадується, літа не могли дочекатися. Було прохолодно як на цю пору, тож здавалося, що воно так і не розпочнеться.
Таке ставлення до людей похилого віку заповідав Господь. Але коли ми повні сил і здоров’я, то, на жаль, не задумуємося, якою буде наша старість
Щоразу, коли заходжу в під'їзд будинку, де живу, то мимохідь звертаю увагу на дошку оголошень, яких тут до вибору, до кольору. Хтось запрошує на роботу адміністратора-кадровика «порядну жіночку», інший пропонує «швидкі гроші» для налагодження своєї справи
Спека іноді провокує на геть нелогічні речі, як от на …примірку хутряної шуби
Для нас, сільських дітей 1970–1980-х років, літні канікули були дещо інакшими, ніж у теперішньої малечі. Вони асоціювалися з випасанням корови, прополюванням буряків, збором вишень (для себе і на продаж – у селі були пункти прийому цих ягід) тощо. А ще кожен із нас мріяв потрапити на… роботу. Може, комусь видасться дивним, але з четвертого(!) класу діти могли справді заробляти в колгоспі. А обліковець, як і належить, фіксував трудодні. Старшокласники записувалися на позмінку на тік і на збирання врожаю. Там непросто – спека, пил, швидкий темп, але бажання мати власні гроші, на які придбаєш те, що подобається, брали верх над усім
Від побутових травм не убезпечений ніхто. Цими вихідними втрапила в халепу і я – не помітила у густій траві невеличкої дощечки із чималим іржавим цвяхом, який, проколовши підошву взуття, уп’явся мені в ногу
Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні
У Кабміні вже кілька місяців іде війна між міністром інфраструктури Володимиром Омеляном та керівником «Укрзалізниці» поляком Войцехом Балчуном. Міністр критикує іноземця за погану роботу, той парирує, що це упереджене ставлення, насправді результати є. Мої симпатії, як глядача, у цьому шоу на боці пана Омеляна. Ейфорія від так званих варягів в уряді минула разом із відходом від справ на Одещині Міхеіла Саакашвілі. Надто багато претензій накопичилося до топ-менеджерів підприємств типу «Укрзалізниці» чи «Укрпошти». Нові люди прийшли там до керма під гаслами «Рятуємо галузь». Натомість виглядає так, що рятують вони лише власні кишені: реформи директори розпочали із себе, встановивши місячну зарплату у… кілька сотень тисяч гривень!
Строга жінка-лікар взяла дерев'яну указку й попросила закрити ліве око долонею. Десь далеко в кутку просторого кабінету світилася таблиця для перевірки гостроти зору. Ще раніше у мене закрадалися підозри про якісь проблеми з очима, тому й прийшов на літніх канікулах з мамою у поліклініку до окуліста. Саме до цього спеціаліста чомусь завжди була найбільша черга, тож довелося години дві чекати під дверима
У такий спосіб відзначали День Державного Прапора
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ