up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Благодійник у візку з Німеччини перетворив власний дім на штаб-квартиру волинян

title
«Я люблю Україну. Тут гарна природа, добрі люди, але хіба у вас зовсім немає влади? Чому всюди так брудно?» Такий погляд зі сторони на реалії нашого життя висловив засновник організації «Німецька гуманітарна допомога» Петро Чорний. А про проблеми людей із особливою долею сказав: «Я так і не зміг піднятися пандусом у ваш ЦУМ, хоч він найкращий з усього, що зроблено в Луцьку для інвалідів»

Тамара ТРОФИМЧУК

«Інвалідам варто вийти з квартир і заявити про себе»
Перед Великоднем у готелі «Україна», що в центрі Луцька, поселився незвичайний гість, котрий одразу привернув увагу персоналу закладу. Адміністратори, покоївки, офіціанти запримітили цього чоловіка на візку, бо таких людей тут побачиш нечасто. По–перше, це був іноземець, який розмовляв колоритною мовою української діаспори. По-друге, приїхав він без супроводжуючого, і все, що тільки можливо, намагався робити сам. Так легко і спритно пересувався на візку коридорами готелю, що можна було з цього лише дивуватися.
«Ви будете вражені, наскільки це унікальна людина», — сказала по телефону Наталія Юрковська,

ДТП на автотрасі круто змінила його долю. Машина їхала на великій швидкості, коли на дорогу вийшла дика коза. Петро не хотів збити тварину, намагався обминути і врізався у дерево.

представниця організації «Інваспорт», що об’єднує спортсменів з обмеженими можливостями. У 2002 році вона супроводжувала волинських візочників на змагання в Німеччину, і там познайомилася з Петром Чорним.

Усе сказане по телефону виявилося правдою. Це стало зрозуміло з перших хвилин розмови з Петром Чорним. Попри те, що 45 зі своїх 69 літ чоловік провів у інвалідному візку, він не втратив ні веселої вдачі, ні цілеспрямованості, ні наполегливості. І я вже навіть не знала, чому більше дивуватися: чи тому, що сам приїхав автомобілем із Гамбурга до Луцька, здолавши за добу 1200 кілометрів, чи тому, як добре вивчив мову своїх батьків, живучи в іншій країні, чи тим, як гостинно щоразу приймає делегації з Волині, перетворюючи свій будинок на міні–готель?
Петро Чорний мешкає у місті Люхов неподалік Гамбурга. До 25 років він жив, як усі, — працював, відпочивав, будував плани на майбутнє. ДТП на автотрасі круто змінила його долю. Машина їхала на великій швидкості, коли на дорогу вийшла дика коза. Петро не хотів збити тварину, намагався обминути і врізався у дерево…
Він не бажав бути для когось тягарем. Одразу почав думати, як жити далі, щоб якомога менше залежати від інших. Пригадує, що 45 літ тому Німеччина в плані зручностей для інвалідів перебувала на такому ж рівні, як зараз Україна. У них теж були пандуси, якими неможливо піднятися догори, а у двері туалетів інвалідний візок просто не проходив.
— Але ми не мовчали, весь час нагадували про себе, — каже пан Петро. — Постійно чогось вимагали, нас багато хто не любив. Зате зараз маємо можливість заїхати будь-куди: у магазин, лікарню, театр, муніципальну установу. Шкода, що українські інваліди не такі активні. Сидять у квартирах, соромляться свого становища. Це неправильно. Я, до речі, так і не зміг піднятися пандусом у луцький ЦУМ, хоч він найкращий з усього, що зроблено у вашому місті для інвалідів.

Один замінив ціле посольство
У паспорті пана Чорного написано «німець», однак чоловік добре володіє українською мовою, легко підбирає слова, жартує і навіть свариться за потреби. Говорити українською його навчили батьки — примусово вивезені до Німеччини під час Другої світової війни жителі Львівщини. А до ширшого використання «домашньої» мови пана Петра підштовхнув такий випадок. Після проголошення незалежності України у Люхов мав приїхати ансамбль «Колос» із Торчина. Про це написала місцева газета і звернулася до тих, хто знає українську мову, з проханням прийняти до себе артистів з Волині.
І ось просторий дім Петра Чорного перетворюється на готель для торчинського «Колоса». Господар на візку поселяє у себе двадцятьох (!) учасників колективу. І зараз пригадує ті дні як незабутні та сповнені клопотів, бо ж мусив нагодувати гостей, розмістити на нічліг. Кожному треба було місце для відпочинку, постіль, тарілка, ложка.
— Їжа — то не проблема, — усміхається пан Петро. — Це моя професія, я вчився на кухаря. Вмію варити українські і німецькі страви.
З тих пір будинок Петра Чорного часто ставав штаб–квартирою волинян у Німеччині. Не лише артисти «Колоса», а й спортсмени–візочники з організації «Інваспорт», представники колишнього Луцького підшипникового заводу, а нині одного з підприємств всесвітньо відомої корпорації «SКF» знають цього гостинного господаря. З часом і сам Петро Чорний вирушив на батьківщину предків. Як голова організації «Німецька гуманітарна допомога» захотів на власні очі побачити, чим може бути корисний Україні.
Він досі пам’ятає свій перший приїзд на Волинь і гіркі враження: «Я люблю Україну. Тут гарна природа, добрі люди, але хіба зовсім немає влади? — дивується. — Чому всюди так брудно? Після Польщі сюди в’їжджаєш, наче на смітник. Невже в Україні немає безробітних, щоб їх відправити на прибирання?» На мої спроби заперечити, мовляв, безробітні не захочуть, пан Петро різко махає рукою: «Не вигадуйте, все можна зробити, треба мати бажання».
Цього разу він приїхав на Волинь, щоб перевірити, як використовується гуманітарна допомога, котру відправляє їхня організація. Зазвичай вона постачає в область лікарняні ліжка, ортопедичні матраци, пристосування для інвалідів, дітей із ДЦП, одяг — усього 14 тонн вантажів щороку. Із транспортуванням, між іншим, допомагає корпорація SКF, бо на німецьке підприємство цієї фірми біля Гамбурга часто приїздять волиняни.
Але сталося так, що до пана Петра дійшли чутки, нібито гуманітарну допомогу на Волині хтось намагається перепродувати. Не довго думаючи, Петро Чорний сів за кермо свого автомобіля і поїхав особисто перевірити, у чому справа. На щастя, підозри не підтвердилися. Але така відповідальність за все, що робить, — ще одна риса, що характеризує цього дивовижного чоловіка, котрий давно і щиро серцем прихилився до нашої країни.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Володимир Черчик із Маневичів вивів із пекельної пастки Іловайського котла 22 бійців 51­ї ОМБр — ​без дозволу командира, взявши відповідальність на себе
Більше 10 сімейних пар, які прожили у коханні і злагоді не один десяток літ, зібрала в обласному Фонді милосердя і здоров'я його очільник Лідія Тарасюк
Нащадки Степана Коханського досі зберігають його короткі листи. Унікальні документи вдалося виявити завдяки публікації у «Волині–новій»
Серед тих, ким по праву гордиться не лише Маневиччина, а й вся Україна, — Володимир Марчук, уродженець села Острови, який за участь в АТО удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Але про те, що перебуває на фронті, довго не зізнавався навіть рідній матері, щоб її не тривожити
Своє жіноче і материнське щастя Руслана Кича знайшла майже за тисячу кілометрів у селі Мирне Горохівського району
Володимир Філіпчук у 19 років отримав важке поранення на фронті, але зробив усе, щоб після семимісячного перебування у госпіталі повернутися до бойових побратимів, і зустрів із ними Перемогу в Магдебурзі
Коли Йосип Радильчук з повернувся з війни додому, батьківська оселя стояла пусткою: усіх родичів, українців, у рамках операції «Вісла» переселили з Холмщини під Луцьк
Слухати життєву історію Надії Свирид із села Сильне Ківерцівського району не можна без хвилювання: скільки випробувань довелося їй витримати! Всього було аж через край: 10 літ радянської каторги, догляд за лежачою донькою–інвалідом… А кілька років тому пані Надія ще й втратила зір. Проте, на щастя, не втратила віри в людей, які ніколи не залишали її в біді. Так сталося й цього разу – гроші на операцію збирали всім миром, у тому числі й читачі та працівники «Волині–нової»
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ