up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Благодійник у візку з Німеччини перетворив власний дім на штаб-квартиру волинян

title
«Я люблю Україну. Тут гарна природа, добрі люди, але хіба у вас зовсім немає влади? Чому всюди так брудно?» Такий погляд зі сторони на реалії нашого життя висловив засновник організації «Німецька гуманітарна допомога» Петро Чорний. А про проблеми людей із особливою долею сказав: «Я так і не зміг піднятися пандусом у ваш ЦУМ, хоч він найкращий з усього, що зроблено в Луцьку для інвалідів»

Тамара ТРОФИМЧУК

«Інвалідам варто вийти з квартир і заявити про себе»
Перед Великоднем у готелі «Україна», що в центрі Луцька, поселився незвичайний гість, котрий одразу привернув увагу персоналу закладу. Адміністратори, покоївки, офіціанти запримітили цього чоловіка на візку, бо таких людей тут побачиш нечасто. По–перше, це був іноземець, який розмовляв колоритною мовою української діаспори. По-друге, приїхав він без супроводжуючого, і все, що тільки можливо, намагався робити сам. Так легко і спритно пересувався на візку коридорами готелю, що можна було з цього лише дивуватися.
«Ви будете вражені, наскільки це унікальна людина», — сказала по телефону Наталія Юрковська,

ДТП на автотрасі круто змінила його долю. Машина їхала на великій швидкості, коли на дорогу вийшла дика коза. Петро не хотів збити тварину, намагався обминути і врізався у дерево.

представниця організації «Інваспорт», що об’єднує спортсменів з обмеженими можливостями. У 2002 році вона супроводжувала волинських візочників на змагання в Німеччину, і там познайомилася з Петром Чорним.

Усе сказане по телефону виявилося правдою. Це стало зрозуміло з перших хвилин розмови з Петром Чорним. Попри те, що 45 зі своїх 69 літ чоловік провів у інвалідному візку, він не втратив ні веселої вдачі, ні цілеспрямованості, ні наполегливості. І я вже навіть не знала, чому більше дивуватися: чи тому, що сам приїхав автомобілем із Гамбурга до Луцька, здолавши за добу 1200 кілометрів, чи тому, як добре вивчив мову своїх батьків, живучи в іншій країні, чи тим, як гостинно щоразу приймає делегації з Волині, перетворюючи свій будинок на міні–готель?
Петро Чорний мешкає у місті Люхов неподалік Гамбурга. До 25 років він жив, як усі, — працював, відпочивав, будував плани на майбутнє. ДТП на автотрасі круто змінила його долю. Машина їхала на великій швидкості, коли на дорогу вийшла дика коза. Петро не хотів збити тварину, намагався обминути і врізався у дерево…
Він не бажав бути для когось тягарем. Одразу почав думати, як жити далі, щоб якомога менше залежати від інших. Пригадує, що 45 літ тому Німеччина в плані зручностей для інвалідів перебувала на такому ж рівні, як зараз Україна. У них теж були пандуси, якими неможливо піднятися догори, а у двері туалетів інвалідний візок просто не проходив.
— Але ми не мовчали, весь час нагадували про себе, — каже пан Петро. — Постійно чогось вимагали, нас багато хто не любив. Зате зараз маємо можливість заїхати будь-куди: у магазин, лікарню, театр, муніципальну установу. Шкода, що українські інваліди не такі активні. Сидять у квартирах, соромляться свого становища. Це неправильно. Я, до речі, так і не зміг піднятися пандусом у луцький ЦУМ, хоч він найкращий з усього, що зроблено у вашому місті для інвалідів.

Один замінив ціле посольство
У паспорті пана Чорного написано «німець», однак чоловік добре володіє українською мовою, легко підбирає слова, жартує і навіть свариться за потреби. Говорити українською його навчили батьки — примусово вивезені до Німеччини під час Другої світової війни жителі Львівщини. А до ширшого використання «домашньої» мови пана Петра підштовхнув такий випадок. Після проголошення незалежності України у Люхов мав приїхати ансамбль «Колос» із Торчина. Про це написала місцева газета і звернулася до тих, хто знає українську мову, з проханням прийняти до себе артистів з Волині.
І ось просторий дім Петра Чорного перетворюється на готель для торчинського «Колоса». Господар на візку поселяє у себе двадцятьох (!) учасників колективу. І зараз пригадує ті дні як незабутні та сповнені клопотів, бо ж мусив нагодувати гостей, розмістити на нічліг. Кожному треба було місце для відпочинку, постіль, тарілка, ложка.
— Їжа — то не проблема, — усміхається пан Петро. — Це моя професія, я вчився на кухаря. Вмію варити українські і німецькі страви.
З тих пір будинок Петра Чорного часто ставав штаб–квартирою волинян у Німеччині. Не лише артисти «Колоса», а й спортсмени–візочники з організації «Інваспорт», представники колишнього Луцького підшипникового заводу, а нині одного з підприємств всесвітньо відомої корпорації «SКF» знають цього гостинного господаря. З часом і сам Петро Чорний вирушив на батьківщину предків. Як голова організації «Німецька гуманітарна допомога» захотів на власні очі побачити, чим може бути корисний Україні.
Він досі пам’ятає свій перший приїзд на Волинь і гіркі враження: «Я люблю Україну. Тут гарна природа, добрі люди, але хіба зовсім немає влади? — дивується. — Чому всюди так брудно? Після Польщі сюди в’їжджаєш, наче на смітник. Невже в Україні немає безробітних, щоб їх відправити на прибирання?» На мої спроби заперечити, мовляв, безробітні не захочуть, пан Петро різко махає рукою: «Не вигадуйте, все можна зробити, треба мати бажання».
Цього разу він приїхав на Волинь, щоб перевірити, як використовується гуманітарна допомога, котру відправляє їхня організація. Зазвичай вона постачає в область лікарняні ліжка, ортопедичні матраци, пристосування для інвалідів, дітей із ДЦП, одяг — усього 14 тонн вантажів щороку. Із транспортуванням, між іншим, допомагає корпорація SКF, бо на німецьке підприємство цієї фірми біля Гамбурга часто приїздять волиняни.
Але сталося так, що до пана Петра дійшли чутки, нібито гуманітарну допомогу на Волині хтось намагається перепродувати. Не довго думаючи, Петро Чорний сів за кермо свого автомобіля і поїхав особисто перевірити, у чому справа. На щастя, підозри не підтвердилися. Але така відповідальність за все, що робить, — ще одна риса, що характеризує цього дивовижного чоловіка, котрий давно і щиро серцем прихилився до нашої країни.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Один із перших волинських рухівців — Степан Гаврилюк (на фото) — сьогодні, на свято Спаса, відзначає свій 75-літній ювілей
Учасник бойових дій російсько-японської війни, підполковник у відставці Віталій Литвинчук воював на Забайкальському фронті, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, а демобілізувавшись, ще чверть століття служив у Володимирі-Волинському в різних військових частинах. Незважаючи на поважний вік (у вересні фронтовик відзначатиме 90-річчя), він має відмінну пам’ять, читає без окулярів, майже не визнає ліків, а більше довіряє народній медицині й каже, що завдяки травам уникнув двох операцій
Минулої неділі на території Іваничівського району, у прикордонному селі Кречів, відбулися традиційні дні добросусідства «Кордон 835 Кречів—Крилів»
Хоч би скільки нам було літ, поки жива ненька — ми все ще діти і з далеких чи близьких світів наша дорога пролягатиме до батьківської хати. Разом зі своєю одногрупницею із селища Ратне Наталею Кацевич цієї літньої пори мандрую у райський куточок Ратнівщини, де проживає її 81–річна мама — Афанасія Лукашівна Лахтюк. 6 серпня ця чудова жінка, мудра, добра, розсудлива і надзвичайно працьовита, відзначила день народження
Як один день минуло півстоліття після закінчення Рожищенського зооветеринарного технікуму. 50 літ! Одним із моїх учителів був відомий на Волині фахівець ветеринарної медицини Микола Кузьмович Кузьмін. У ті далекі 1960-ті роки технікум (нині коледж) розміщувався в пристосованому двоповерховому приміщенні. Студенти жили в старих, розкиданих по всьому Рожищі гуртожитках, навіть колишніх солдатських казармах
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна
Учора керівник служби «Госпітальєри» отримала від нашої редакції заслужений приз — крилатий плуг. Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. А цим найбільшим скарбом особисто медику–добровольцю завдячують понад дві сотні солдатів, тоді як створена нею медична служба загалом зберегла дві з половиною тисячі захисників Батьківщини
22–річний маневиччанин Юрій Шафета про запеклі бої за визволення українського сходу знає не з чужих слів. Він — контрактник. Савур–Могила, Вуглегірськ, Красний Луч, Сніжне… За цими назвами — відвага і героїзм, самопожертва і гіркий біль від втрати побратимів
Давня східна мудрість гласить: «Кожна людина тобі не друг, кожна людина тобі не ворог, кожна людина тобі вчитель». Справді, від багатьох людей, які живуть поміж нас, можна багато чому навчитися. До таких особистостей належить родина старожилів Шуровських, котрі мешкають у Володимирі-Волинському на вулиці Поштовій
У такий спосіб відзначали День Державного Прапора
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ