up-arrow

Знак між минулим і майбутнім

title
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України

 

У молодості, націлені на прийдешнє, ми не вельми цікавимося минулим, навіть власної родини. А потім, через роки, настає момент, коли до щему, до сердечного болю хочеться прозирнути крізь час, зрозуміти, як жили твої предки, чому вони діяли саме так, і що від сподіяного ними відлунює у твоїй власній долі?
Два роки тому родичка із розряду троюрідних раптом запитала, чи знаю місце на цвинтарі, де похована баба Катерина? Запитання застало зненацька, бо я навіть не підозрювала, що баба Катерина, моя прабабуся, мама діда Антона по матері, похована в Локачах. Знала, що дідова родина ще з часів Першої світової, коли багато волинян стали біженцями, розпорошилася, частина так і залишилася у Маріуполі, куди їх вивезли подалі від війни, брат діда також опинився десь на Донеччині й приїжджав у гості тільки раз, коли мені було літ сім. У пам'ять врізалася одна-єдина деталь: за столом він демонстрував, що може не лише випити, а й відкусити... склянку. Була переконана, що й прадід і прабабуся по цій лінії лежать десь там, оскільки на кожні Проводи, провідуючи могили й більш далеких родичів і навіть сусідів, ніколи не згадували про бабцю Катерину, навіть тоді, коли були ще живі старші представники сімейства.
І ось тепер, поклавши долоню на рамено старенького хреста, під яким, за твердженням родички, спочиває моя прабабуся, болісно роздумую, де й чому обірвалася ниточка роду, ниточка пам'яті? Може, тому, що було у неї четверо синів — Антон, Василь, Якуб, імені того «донецького» і не пам'ятаю, спитати ж уже нема в кого, — а доньки Бог не послав. Бо вона б таки пам'ятала про могилу матері й нащадкам розказала. А сини... Вони чомусь не дуже браталися. Якуб відбув у Сибіру чи не 20 літ «за націоналізм», а коли повернувся, родина прийняла його з осторогою... Сім'ї кожного з братів спіткали страшні драми й трагедії. Може, то й була спокута забуття?
Відсвяткувавши світлий празник Великодня, ми продовжуємо перебувати у святковому піднесенні, чекаючи на Проводи. Адже наші предки вірили і нам заронили певність, що, починаючи з Чистого четверга, Бог відпускає душі покійників на землю й вони перебувають разом із сущими. А ті намагаються вшанувати їх відповідно до місцевих традицій, бо ж, як відомо, кожен край має свій звичай, подекуди з відлунням древніх, ще язичницьких вірувань. Згадки про Провідну, Томину неділю або Радуницю зафіксовані у давніх літописних пам'ятках — Троїцькому (1372), Новгородському (1373) та Київському (1493) літописах.
Тому, прошкуючи на кладовища у ці дні, ми снуємо нитку пам'яті не тільки роду, а й народу, споконвічну нитку. І так важливо, аби вона якомога рідше обривалася. Це значно важливіше, ніж те, з якими квітами ми прийдемо, — живими чи штучними, хоч я однозначно — за живі. Але чи смію повчати дідуся, якого зустріла цими днями біля одного з луцьких базарів? Тяжко спираючись однією рукою на ціпок, він шкандибав до тролейбуса, затиснувши в другій букетик штучних лілій, із тих, що найдешевші. Але в цій ситуації важлива не ціна квітів, а ті зусилля, з якими давався йому кожен крок. Крок на хисткій межі між сьогоденням і минулим, яку кожен із нас рано чи пізно переступить.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Старенький вентилятор ганяє гаряче повітря. Пробую сконцентруватися на роботі, але думки витають десь далеко. Хочеться в Антарктиду чи хоча б на берег якогось моря, озера, річки. Будь-куди, аби втекти від отої остогидлої африканської спеки, котра в останні тижні допікає українцям. А в червні, пригадується, літа не могли дочекатися. Було прохолодно як на цю пору, тож здавалося, що воно так і не розпочнеться.
Таке ставлення до людей похилого віку заповідав Господь. Але коли ми повні сил і здоров’я, то, на жаль, не задумуємося, якою буде наша старість
Щоразу, коли заходжу в під'їзд будинку, де живу, то мимохідь звертаю увагу на дошку оголошень, яких тут до вибору, до кольору. Хтось запрошує на роботу адміністратора-кадровика «порядну жіночку», інший пропонує «швидкі гроші» для налагодження своєї справи
Спека іноді провокує на геть нелогічні речі, як от на …примірку хутряної шуби
Для нас, сільських дітей 1970–1980-х років, літні канікули були дещо інакшими, ніж у теперішньої малечі. Вони асоціювалися з випасанням корови, прополюванням буряків, збором вишень (для себе і на продаж – у селі були пункти прийому цих ягід) тощо. А ще кожен із нас мріяв потрапити на… роботу. Може, комусь видасться дивним, але з четвертого(!) класу діти могли справді заробляти в колгоспі. А обліковець, як і належить, фіксував трудодні. Старшокласники записувалися на позмінку на тік і на збирання врожаю. Там непросто – спека, пил, швидкий темп, але бажання мати власні гроші, на які придбаєш те, що подобається, брали верх над усім
Від побутових травм не убезпечений ніхто. Цими вихідними втрапила в халепу і я – не помітила у густій траві невеличкої дощечки із чималим іржавим цвяхом, який, проколовши підошву взуття, уп’явся мені в ногу
Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні
У Кабміні вже кілька місяців іде війна між міністром інфраструктури Володимиром Омеляном та керівником «Укрзалізниці» поляком Войцехом Балчуном. Міністр критикує іноземця за погану роботу, той парирує, що це упереджене ставлення, насправді результати є. Мої симпатії, як глядача, у цьому шоу на боці пана Омеляна. Ейфорія від так званих варягів в уряді минула разом із відходом від справ на Одещині Міхеіла Саакашвілі. Надто багато претензій накопичилося до топ-менеджерів підприємств типу «Укрзалізниці» чи «Укрпошти». Нові люди прийшли там до керма під гаслами «Рятуємо галузь». Натомість виглядає так, що рятують вони лише власні кишені: реформи директори розпочали із себе, встановивши місячну зарплату у… кілька сотень тисяч гривень!
Строга жінка-лікар взяла дерев'яну указку й попросила закрити ліве око долонею. Десь далеко в кутку просторого кабінету світилася таблиця для перевірки гостроти зору. Ще раніше у мене закрадалися підозри про якісь проблеми з очима, тому й прийшов на літніх канікулах з мамою у поліклініку до окуліста. Саме до цього спеціаліста чомусь завжди була найбільша черга, тож довелося години дві чекати під дверима
У такий спосіб відзначали День Державного Прапора
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ