up-arrow

Знак між минулим і майбутнім

title
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України

 

У молодості, націлені на прийдешнє, ми не вельми цікавимося минулим, навіть власної родини. А потім, через роки, настає момент, коли до щему, до сердечного болю хочеться прозирнути крізь час, зрозуміти, як жили твої предки, чому вони діяли саме так, і що від сподіяного ними відлунює у твоїй власній долі?
Два роки тому родичка із розряду троюрідних раптом запитала, чи знаю місце на цвинтарі, де похована баба Катерина? Запитання застало зненацька, бо я навіть не підозрювала, що баба Катерина, моя прабабуся, мама діда Антона по матері, похована в Локачах. Знала, що дідова родина ще з часів Першої світової, коли багато волинян стали біженцями, розпорошилася, частина так і залишилася у Маріуполі, куди їх вивезли подалі від війни, брат діда також опинився десь на Донеччині й приїжджав у гості тільки раз, коли мені було літ сім. У пам'ять врізалася одна-єдина деталь: за столом він демонстрував, що може не лише випити, а й відкусити... склянку. Була переконана, що й прадід і прабабуся по цій лінії лежать десь там, оскільки на кожні Проводи, провідуючи могили й більш далеких родичів і навіть сусідів, ніколи не згадували про бабцю Катерину, навіть тоді, коли були ще живі старші представники сімейства.
І ось тепер, поклавши долоню на рамено старенького хреста, під яким, за твердженням родички, спочиває моя прабабуся, болісно роздумую, де й чому обірвалася ниточка роду, ниточка пам'яті? Може, тому, що було у неї четверо синів — Антон, Василь, Якуб, імені того «донецького» і не пам'ятаю, спитати ж уже нема в кого, — а доньки Бог не послав. Бо вона б таки пам'ятала про могилу матері й нащадкам розказала. А сини... Вони чомусь не дуже браталися. Якуб відбув у Сибіру чи не 20 літ «за націоналізм», а коли повернувся, родина прийняла його з осторогою... Сім'ї кожного з братів спіткали страшні драми й трагедії. Може, то й була спокута забуття?
Відсвяткувавши світлий празник Великодня, ми продовжуємо перебувати у святковому піднесенні, чекаючи на Проводи. Адже наші предки вірили і нам заронили певність, що, починаючи з Чистого четверга, Бог відпускає душі покійників на землю й вони перебувають разом із сущими. А ті намагаються вшанувати їх відповідно до місцевих традицій, бо ж, як відомо, кожен край має свій звичай, подекуди з відлунням древніх, ще язичницьких вірувань. Згадки про Провідну, Томину неділю або Радуницю зафіксовані у давніх літописних пам'ятках — Троїцькому (1372), Новгородському (1373) та Київському (1493) літописах.
Тому, прошкуючи на кладовища у ці дні, ми снуємо нитку пам'яті не тільки роду, а й народу, споконвічну нитку. І так важливо, аби вона якомога рідше обривалася. Це значно важливіше, ніж те, з якими квітами ми прийдемо, — живими чи штучними, хоч я однозначно — за живі. Але чи смію повчати дідуся, якого зустріла цими днями біля одного з луцьких базарів? Тяжко спираючись однією рукою на ціпок, він шкандибав до тролейбуса, затиснувши в другій букетик штучних лілій, із тих, що найдешевші. Але в цій ситуації важлива не ціна квітів, а ті зусилля, з якими давався йому кожен крок. Крок на хисткій межі між сьогоденням і минулим, яку кожен із нас рано чи пізно переступить.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів
Кажуть, тут завжди мертва тиша. Кажуть, тут зупинився час. Кажуть, що нога людини сюди не зможе ступити ще зо дві тисячі років. Але є такі, хто наперекір долі чи то з бажання позмагатися з нею разом із перелітними птахами повертаються з чужини, щоб оселитися на випаленій радіацією землі. Сюди тягне різноманітних екстремалів, переважно молодих людей, фанатів комп’ютерних ігор, які хочуть, крім віртуальних зображень, пройтися закинутими шляхами, відчути себе сталкерами
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ