up-arrow

Сам не знаєш — іншого не навчиш

title
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів

Євгенія СОМОВА,
редактор відділу соціального захисту газети «Волинь-нова»


Вони невтішні. Виявилося, що лише 15 відсотків з них знають свій предмет на відмінно. А 80 відсотків педагогів здали тести на трійку за п’ятибальною системою оцінювання. І якби довелося вступати до вишу на бюджет, то не пройшли б. Дивує, що низький рівень знань показали вчителі з досвідом, більшість з яких мали вищу категорію. Особливо «вражають» успіхи географів — кожен четвертий не зміг отримати достатніх балів навіть для двійки. А це означає, що знання нульові. Такий вчитель навряд чи знає, в якій частині світу знаходиться Кіліманджаро. Чого ж тоді навчить учнів?
Словом, тестування засвідчило, що ситуація з якістю кадрів у наших школах складна. Адже вчителі писали стандартні тести, які базувалися на завданнях минулого року, а не якісь особливі. Причім із тих предметів, які ж і самі викладають — рідної мови, англійської і французької, хімії, історії, біології… Здавалося б, якщо ти добре навчався у школі, то без проблем написав би їх на основі отриманих знань. Програми не дуже змінилися.
Про те, що багато вчителів знають власний предмет посередньо, відомо і без експериментів. Кожен із нас, думається, може назвати таких із власного шкільного досвіду. Через горе-педагогів, певне, наші діти змушені звертатися до репетиторів. Але те, що вчителі не можуть справитися із тестами зовнішнього незалежного оцінювання, чомусь не вкладається у голові. Як же вони готують до нього учнів? Чи можуть дати їм необхідні знання, коли самі не мають їх?
Ситуація тривожна не лише з практичного, а й з етичного боку. Адже, по-перше, педагог ставить оцінку за знання предмета, який погано знає сам. Чи може він реально оцінити учня? По-друге, отримує зарплату з кишені платників податків, тих же батьків учнів, за роботу, яку нездатний якісно виконувати. «Лікарю, зцілися сам», — говорили древні мудреці. Мені ж хочеться сказати інакше: «Вчителю, навчися сам, а тоді вчи інших».
У високих міністерських кабінетах уже давно говорять про необхідність змусити освітян здавати ЗНО. Однак ідею ніяк не наважуються реалізувати. Її впровадженню чинять опір на всіх рівнях. І це, думається, пов’язане усе із тим же низьким рівнем знань педагогів. Не секрет, що вчительські навчальні заклади нині непопулярні, а педагог в очах багатьох сучасників є ледве не невдахою. Тож вступають до них далеко не найкращі абітурієнти. Вони і у вишах вчаться абияк, бо не бачать себе у школі, а коли потрапляють туди, то так і працюють. Горе-педагоги не зацікавлені в тому, щоб займатися самоосвітою, підвищувати кваліфікацію. Зрештою, ситуація в школі не завжди сприяє цьому. Не раз доводилося чути, що атестація проводиться формально і зводиться до того, щоб у вчителя були підготовлені як слід необхідні папери, а щоб пройти її, достатньо бути в хороших стосунках із директором, виконувати усі його вказівки. Тим часом проходження зовнішнього незалежного оцінювання на відмінно, вважаю, мало б стати основною умовою присудження категорії. І є надія, що вчителів таки змусять здавати його. Уже підготовлений проект Закону «Про освіту», який передбачає обов’язкову сертифікацію педагогів. Міністр освіти Лілія Гриневич начебто готова запровадити ЗНО для них, як обов’язкову умову для отримання категорії. Та чи готові вони до нього?

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Для нас, сільських дітей 1970–1980-х років, літні канікули були дещо інакшими, ніж у теперішньої малечі. Вони асоціювалися з випасанням корови, прополюванням буряків, збором вишень (для себе і на продаж – у селі були пункти прийому цих ягід) тощо. А ще кожен із нас мріяв потрапити на… роботу. Може, комусь видасться дивним, але з четвертого(!) класу діти могли справді заробляти в колгоспі. А обліковець, як і належить, фіксував трудодні. Старшокласники записувалися на позмінку на тік і на збирання врожаю. Там непросто – спека, пил, швидкий темп, але бажання мати власні гроші, на які придбаєш те, що подобається, брали верх над усім
Від побутових травм не убезпечений ніхто. Цими вихідними втрапила в халепу і я – не помітила у густій траві невеличкої дощечки із чималим іржавим цвяхом, який, проколовши підошву взуття, уп’явся мені в ногу
Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні
У Кабміні вже кілька місяців іде війна між міністром інфраструктури Володимиром Омеляном та керівником «Укрзалізниці» поляком Войцехом Балчуном. Міністр критикує іноземця за погану роботу, той парирує, що це упереджене ставлення, насправді результати є. Мої симпатії, як глядача, у цьому шоу на боці пана Омеляна. Ейфорія від так званих варягів в уряді минула разом із відходом від справ на Одещині Міхеіла Саакашвілі. Надто багато претензій накопичилося до топ-менеджерів підприємств типу «Укрзалізниці» чи «Укрпошти». Нові люди прийшли там до керма під гаслами «Рятуємо галузь». Натомість виглядає так, що рятують вони лише власні кишені: реформи директори розпочали із себе, встановивши місячну зарплату у… кілька сотень тисяч гривень!
Строга жінка-лікар взяла дерев'яну указку й попросила закрити ліве око долонею. Десь далеко в кутку просторого кабінету світилася таблиця для перевірки гостроти зору. Ще раніше у мене закрадалися підозри про якісь проблеми з очима, тому й прийшов на літніх канікулах з мамою у поліклініку до окуліста. Саме до цього спеціаліста чомусь завжди була найбільша черга, тож довелося години дві чекати під дверима
Якось у дощ діти переклацали десятки телеканалів, закинули пульт і пішли гасати інтернетом. А після кількох серій набридлого фільму взялися вивчати анонси кінотеатрів
Автобус сполученням Моршин — Луцьк. 20-хвилинна зупинка у Радехові на Львівщині. Обходячи автостанцію, швидко знаходжу колоритну вивіску — «Вбиральня»
Наша з чоловіком подорож до Львова обіцяла бути насиченою і цікавою. Приїхавши до кума, одразу визначили основні місця, де маємо побувати, – погуляти затишними вуличками центру, заглянути в славнозвісну «Криївку», піднятися на Високий Замок. «А хочете подивитися, як я літатиму? – запропонував кум. – Дружина подарувала квиток на 10 хвилин вищого пілотажу, а я ніяк не можу знайти час». Так і вирішили: суботу присвятимо нашим планам на землі, а неділю – кумовим у небі
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
На автодорозі Ковель-Луцьк поблизу села Погиньки Ковельського району мотоцикл «Honda» зіткнувся із вантажівкою «ГАЗ»
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ