up-arrow

Сам не знаєш — іншого не навчиш

title
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів

Євгенія СОМОВА,
редактор відділу соціального захисту газети «Волинь-нова»


Вони невтішні. Виявилося, що лише 15 відсотків з них знають свій предмет на відмінно. А 80 відсотків педагогів здали тести на трійку за п’ятибальною системою оцінювання. І якби довелося вступати до вишу на бюджет, то не пройшли б. Дивує, що низький рівень знань показали вчителі з досвідом, більшість з яких мали вищу категорію. Особливо «вражають» успіхи географів — кожен четвертий не зміг отримати достатніх балів навіть для двійки. А це означає, що знання нульові. Такий вчитель навряд чи знає, в якій частині світу знаходиться Кіліманджаро. Чого ж тоді навчить учнів?
Словом, тестування засвідчило, що ситуація з якістю кадрів у наших школах складна. Адже вчителі писали стандартні тести, які базувалися на завданнях минулого року, а не якісь особливі. Причім із тих предметів, які ж і самі викладають — рідної мови, англійської і французької, хімії, історії, біології… Здавалося б, якщо ти добре навчався у школі, то без проблем написав би їх на основі отриманих знань. Програми не дуже змінилися.
Про те, що багато вчителів знають власний предмет посередньо, відомо і без експериментів. Кожен із нас, думається, може назвати таких із власного шкільного досвіду. Через горе-педагогів, певне, наші діти змушені звертатися до репетиторів. Але те, що вчителі не можуть справитися із тестами зовнішнього незалежного оцінювання, чомусь не вкладається у голові. Як же вони готують до нього учнів? Чи можуть дати їм необхідні знання, коли самі не мають їх?
Ситуація тривожна не лише з практичного, а й з етичного боку. Адже, по-перше, педагог ставить оцінку за знання предмета, який погано знає сам. Чи може він реально оцінити учня? По-друге, отримує зарплату з кишені платників податків, тих же батьків учнів, за роботу, яку нездатний якісно виконувати. «Лікарю, зцілися сам», — говорили древні мудреці. Мені ж хочеться сказати інакше: «Вчителю, навчися сам, а тоді вчи інших».
У високих міністерських кабінетах уже давно говорять про необхідність змусити освітян здавати ЗНО. Однак ідею ніяк не наважуються реалізувати. Її впровадженню чинять опір на всіх рівнях. І це, думається, пов’язане усе із тим же низьким рівнем знань педагогів. Не секрет, що вчительські навчальні заклади нині непопулярні, а педагог в очах багатьох сучасників є ледве не невдахою. Тож вступають до них далеко не найкращі абітурієнти. Вони і у вишах вчаться абияк, бо не бачать себе у школі, а коли потрапляють туди, то так і працюють. Горе-педагоги не зацікавлені в тому, щоб займатися самоосвітою, підвищувати кваліфікацію. Зрештою, ситуація в школі не завжди сприяє цьому. Не раз доводилося чути, що атестація проводиться формально і зводиться до того, щоб у вчителя були підготовлені як слід необхідні папери, а щоб пройти її, достатньо бути в хороших стосунках із директором, виконувати усі його вказівки. Тим часом проходження зовнішнього незалежного оцінювання на відмінно, вважаю, мало б стати основною умовою присудження категорії. І є надія, що вчителів таки змусять здавати його. Уже підготовлений проект Закону «Про освіту», який передбачає обов’язкову сертифікацію педагогів. Міністр освіти Лілія Гриневич начебто готова запровадити ЗНО для них, як обов’язкову умову для отримання категорії. Та чи готові вони до нього?

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності
Кажуть, тут завжди мертва тиша. Кажуть, тут зупинився час. Кажуть, що нога людини сюди не зможе ступити ще зо дві тисячі років. Але є такі, хто наперекір долі чи то з бажання позмагатися з нею разом із перелітними птахами повертаються з чужини, щоб оселитися на випаленій радіацією землі. Сюди тягне різноманітних екстремалів, переважно молодих людей, фанатів комп’ютерних ігор, які хочуть, крім віртуальних зображень, пройтися закинутими шляхами, відчути себе сталкерами
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ