up-arrow

Cтоличне щастя

title
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності

Інна ПІЛЮК,
інженер прес-центру
ПАТ «Волиньобленерго»

 

«Там із Києва приїдуть, начальники вже, мабуть, а я ж у садочку працюю, — подруга Тетяна, яка жодного разу на зустріч так і не приїхала, тепер винятку також не зробила. — Що я розкажу про себе?»
Я можу розповісти про неї багато. Вона — вихователька, має двох донечок, що народилися рік за роком. У всьому їй допомагає чоловік, бо ж усіх «мамських» клопотів чи не враз стало удвічі більше. Робота подобається, і вона зізнавалася: як же добре, що знайшла саме те, що їй до душі. Добудували батьківський дім, цього року збираються вселитися в нові кімнати.
Виявляється, дівчину чомусь дуже бентежило, що приїдуть однокласники, які живуть у столиці. Одне лише місце проживання автоматично підносило їх на якийсь уявний п’єдестал. Так, у її райцентрі немає театру, діти ходять не на циркові вистави, а радіють заїжджим артистам з двома-трьома дресированими собаками. Розваг небагато, тому у вихідні ходять гуляти до невеличкого парку або їдуть у сусіднє село, де тече річка. Двадцять хвилин велосипедом – і вони вже там. Тато любить рибалити, часто бере дівчаток із собою. Мають у цьому селі нову подругу, яка дозволяє гратися зі своїми кроликами і навіть обіцяла подарувати їм одного.
Кількома тижнями пізніше випала нагода поїхати до Києва. До потяга залишалося більш як дві години вільного часу, тому запланувала зустрітися з іншою однокласницею, яку Тетяна чомусь змалювала столичною панею. Не вийшло, бо «пані» не встигла доїхати до мене на зустріч через затори. Влітку, коли дороги ремонтують і транспорт їде ще повільніше, вона взагалі міняє зйомну квартиру у віддаленому мікрорайоні на кімнату в квартирі одинокої пенсіонерки ближче до роботи, бо через затори катастрофічно спізнюється. Платить за обидва житла (перше — недороге, тому боїться за тих два-три місяці його втратити), терпить літо з чужою бабцею, заробляє і навіть не знала, що поруч з її новим помешканням є озеро, на якому гніздяться лебеді.
Згадалася й інша колега з міста-мільйонника, яка, аби потрапити на престижну роботу на восьму годину, вставала о четвертій ранку. Працювала до сімнадцятої, але додому приїжджала аж після двадцятої. У кількарічної давності снігопад на міських дорогах провела майже добу. Допоки була незаміжня, жертвувала хіба сном і здоров’ям. Із народженням дітей більше половини заробітку віддавала няні. Решту не мала коли й витрачати, бо у вихідні мусила відіспатися.
А якось побачила у шоу «Міняю жінку», як син Василя Вірастюка дорогою на заняття з карате у машині прямо з банки випиває …борщ. Виявляється, так він обідає дуже часто. Часу на те, аби дитина зі школи зайшла додому, перевдягнулася, поїла, — просто немає. І я чомусь вірю, що це не було постановочним епізодом для телебачення.
Звісно, про невидимі сторони столичного життя не розкажуть на зустрічі однокласників. Та й навіть між знайомими їх не надто афішують. Озвученими будуть хіба «посади-проекти-компанї» та інша зовнішня оболонка. Насправді ж люди у великому місті зав’язані в безкінечній круговерті «встигнути-доїхати-не спізнитися», яка Тетяні з райцентру видається великим благом з одної-єдиної причини: бо ж це — столичне. Хоча мені її просте щастя видається значно ціннішим.

 

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Старенький вентилятор ганяє гаряче повітря. Пробую сконцентруватися на роботі, але думки витають десь далеко. Хочеться в Антарктиду чи хоча б на берег якогось моря, озера, річки. Будь-куди, аби втекти від отої остогидлої африканської спеки, котра в останні тижні допікає українцям. А в червні, пригадується, літа не могли дочекатися. Було прохолодно як на цю пору, тож здавалося, що воно так і не розпочнеться.
Таке ставлення до людей похилого віку заповідав Господь. Але коли ми повні сил і здоров’я, то, на жаль, не задумуємося, якою буде наша старість
Щоразу, коли заходжу в під'їзд будинку, де живу, то мимохідь звертаю увагу на дошку оголошень, яких тут до вибору, до кольору. Хтось запрошує на роботу адміністратора-кадровика «порядну жіночку», інший пропонує «швидкі гроші» для налагодження своєї справи
Спека іноді провокує на геть нелогічні речі, як от на …примірку хутряної шуби
Для нас, сільських дітей 1970–1980-х років, літні канікули були дещо інакшими, ніж у теперішньої малечі. Вони асоціювалися з випасанням корови, прополюванням буряків, збором вишень (для себе і на продаж – у селі були пункти прийому цих ягід) тощо. А ще кожен із нас мріяв потрапити на… роботу. Може, комусь видасться дивним, але з четвертого(!) класу діти могли справді заробляти в колгоспі. А обліковець, як і належить, фіксував трудодні. Старшокласники записувалися на позмінку на тік і на збирання врожаю. Там непросто – спека, пил, швидкий темп, але бажання мати власні гроші, на які придбаєш те, що подобається, брали верх над усім
Від побутових травм не убезпечений ніхто. Цими вихідними втрапила в халепу і я – не помітила у густій траві невеличкої дощечки із чималим іржавим цвяхом, який, проколовши підошву взуття, уп’явся мені в ногу
Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні
У Кабміні вже кілька місяців іде війна між міністром інфраструктури Володимиром Омеляном та керівником «Укрзалізниці» поляком Войцехом Балчуном. Міністр критикує іноземця за погану роботу, той парирує, що це упереджене ставлення, насправді результати є. Мої симпатії, як глядача, у цьому шоу на боці пана Омеляна. Ейфорія від так званих варягів в уряді минула разом із відходом від справ на Одещині Міхеіла Саакашвілі. Надто багато претензій накопичилося до топ-менеджерів підприємств типу «Укрзалізниці» чи «Укрпошти». Нові люди прийшли там до керма під гаслами «Рятуємо галузь». Натомість виглядає так, що рятують вони лише власні кишені: реформи директори розпочали із себе, встановивши місячну зарплату у… кілька сотень тисяч гривень!
Строга жінка-лікар взяла дерев'яну указку й попросила закрити ліве око долонею. Десь далеко в кутку просторого кабінету світилася таблиця для перевірки гостроти зору. Ще раніше у мене закрадалися підозри про якісь проблеми з очима, тому й прийшов на літніх канікулах з мамою у поліклініку до окуліста. Саме до цього спеціаліста чомусь завжди була найбільша черга, тож довелося години дві чекати під дверима
У такий спосіб відзначали День Державного Прапора
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ