up-arrow

Cтоличне щастя

title
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності

Інна ПІЛЮК,
інженер прес-центру
ПАТ «Волиньобленерго»

 

«Там із Києва приїдуть, начальники вже, мабуть, а я ж у садочку працюю, — подруга Тетяна, яка жодного разу на зустріч так і не приїхала, тепер винятку також не зробила. — Що я розкажу про себе?»
Я можу розповісти про неї багато. Вона — вихователька, має двох донечок, що народилися рік за роком. У всьому їй допомагає чоловік, бо ж усіх «мамських» клопотів чи не враз стало удвічі більше. Робота подобається, і вона зізнавалася: як же добре, що знайшла саме те, що їй до душі. Добудували батьківський дім, цього року збираються вселитися в нові кімнати.
Виявляється, дівчину чомусь дуже бентежило, що приїдуть однокласники, які живуть у столиці. Одне лише місце проживання автоматично підносило їх на якийсь уявний п’єдестал. Так, у її райцентрі немає театру, діти ходять не на циркові вистави, а радіють заїжджим артистам з двома-трьома дресированими собаками. Розваг небагато, тому у вихідні ходять гуляти до невеличкого парку або їдуть у сусіднє село, де тече річка. Двадцять хвилин велосипедом – і вони вже там. Тато любить рибалити, часто бере дівчаток із собою. Мають у цьому селі нову подругу, яка дозволяє гратися зі своїми кроликами і навіть обіцяла подарувати їм одного.
Кількома тижнями пізніше випала нагода поїхати до Києва. До потяга залишалося більш як дві години вільного часу, тому запланувала зустрітися з іншою однокласницею, яку Тетяна чомусь змалювала столичною панею. Не вийшло, бо «пані» не встигла доїхати до мене на зустріч через затори. Влітку, коли дороги ремонтують і транспорт їде ще повільніше, вона взагалі міняє зйомну квартиру у віддаленому мікрорайоні на кімнату в квартирі одинокої пенсіонерки ближче до роботи, бо через затори катастрофічно спізнюється. Платить за обидва житла (перше — недороге, тому боїться за тих два-три місяці його втратити), терпить літо з чужою бабцею, заробляє і навіть не знала, що поруч з її новим помешканням є озеро, на якому гніздяться лебеді.
Згадалася й інша колега з міста-мільйонника, яка, аби потрапити на престижну роботу на восьму годину, вставала о четвертій ранку. Працювала до сімнадцятої, але додому приїжджала аж після двадцятої. У кількарічної давності снігопад на міських дорогах провела майже добу. Допоки була незаміжня, жертвувала хіба сном і здоров’ям. Із народженням дітей більше половини заробітку віддавала няні. Решту не мала коли й витрачати, бо у вихідні мусила відіспатися.
А якось побачила у шоу «Міняю жінку», як син Василя Вірастюка дорогою на заняття з карате у машині прямо з банки випиває …борщ. Виявляється, так він обідає дуже часто. Часу на те, аби дитина зі школи зайшла додому, перевдягнулася, поїла, — просто немає. І я чомусь вірю, що це не було постановочним епізодом для телебачення.
Звісно, про невидимі сторони столичного життя не розкажуть на зустрічі однокласників. Та й навіть між знайомими їх не надто афішують. Озвученими будуть хіба «посади-проекти-компанї» та інша зовнішня оболонка. Насправді ж люди у великому місті зав’язані в безкінечній круговерті «встигнути-доїхати-не спізнитися», яка Тетяні з райцентру видається великим благом з одної-єдиної причини: бо ж це — столичне. Хоча мені її просте щастя видається значно ціннішим.

 

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів
Кажуть, тут завжди мертва тиша. Кажуть, тут зупинився час. Кажуть, що нога людини сюди не зможе ступити ще зо дві тисячі років. Але є такі, хто наперекір долі чи то з бажання позмагатися з нею разом із перелітними птахами повертаються з чужини, щоб оселитися на випаленій радіацією землі. Сюди тягне різноманітних екстремалів, переважно молодих людей, фанатів комп’ютерних ігор, які хочуть, крім віртуальних зображень, пройтися закинутими шляхами, відчути себе сталкерами
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ