up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

У своїй «Зорі» він побудував і комунізм, і капіталізм

title
4 травня легендарному українському аграрію Володимиру Плютинському (1927–2009) виповнилося б 90 років

Він двічі удостоєний звання Героя соціалістичної праці, тричі — кавалер ордена Леніна. Заслужений працівник сільського господарства, почесний академік Української академії аграрних наук, член–кореспондент Міжнародної кадрової академії. Яких тільки звань не було у Володимира Плютинського, голови славнозвісного колгоспу, потім агрофірми «Зоря», що в Рівненському районі, — господарства, яке він сам замислив і втілив свій задум у життя. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР, народним депутатом СРСР, членом Верховної Ради СРСР, ЦК КПРС, народним депутатом України (III і IV скликань)

 

Віктор ПАРФЕНЮК

Для когось він залишився у пам’яті всесильним головою колгоспу на Рівненщині. Для когось — талановитим господарником і новатором, умілим керівником хліборобів, бізнесменом радянських часів. Ним захоплювались європейські та заокеанські капіталісти, вітчизняні науковці й артисти. Його друзями були поети і космонавти. Комусь його постать досі не дає спокою, і хоча Володимира Плютинського уже майже вісім років немає на світі, дехто понині у своїх дописах мститься йому за те, що він був таким, яким був. Та незаперечним є те, що якби 22 грудня далекого 1946 року молодий учасник партизанського руху під час Другої світової війни Володимир Плютинський не приїхав з Ізяславщини (Хмельницька область) у Клевань і невдовзі не очолив свою майбутню «Зорю», нині зовсім інакшим було б, як дехто каже тепер, сучасне «село куркулів». Сьогодні в ньому живе майже 6 тисяч мешканців, а на початку 1950-х років, коли Плютинський став керівником примітивної тутешньої артілі імені Ворошилова, на Сморжівських хуторах, де нині ця сама Зоря, животіло не більше ста корінних селян…

« За 58 років головування (абсолютний рекорд на теренах колишнього Радянського Союзу) Плютинський у своєму господарстві побудував справжню колгоспну індустрію.»

За 58 років головування (абсолютний рекорд на теренах колишнього Радянського Союзу) Плютинський у своєму господарстві побудував справжню колгоспну індустрію. Він перший в Україні впровадив на зорянських ланах американську технологію вирощування кукурудзи. Та найголовніше – Володимир Антонович ніколи не забував про людей: були збудовані понад 800 квартир, школи і дитячі садки, палац культури і спортивний комплекс, санаторій «Червона калина» і Рівненська центральна районна лікарня у Клевані… Потім наші «професійні патріоти» звинувачували його у «показусі». Дав би Бог таку «показуху» всій Україні! У період найвищого злету колгосп Плютинського щороку мав чистого прибутку (за сьогоднішнім курсом) 15 мільйонів доларів.
Ветеран лісової галузі Волині і Рівненщини, багатолітній директор Клеванського держлісгоспу Іван Васильович Чорнобай — один із небагатьох, хто пам’ятає Володимира Плютинського із 60-х років минулого століття. Він розповів:
— З Володимиром Антоновичем мене пов’язували десятиліття щирої дружби. На початку 60-х, ставши директором Клеванського лісгоспу, я не міг не познайомитися з головою сусіднього колгоспу. Його «Зоря» починала тоді свій яскравий злет, і хоч я був далеко не юний, мені хотілося вчитись, переймати позитивний досвід. Саме від Плютинського я «захворів» ідеєю спорудження у Клевані житла для працівників лісгоспу, і цю ідею нам вдалося втілити. Володимир Антонович познайомив мене з іншим славним господарником з Гощанського району – Героєм соціалістичної праці Петром Митрофановичем Воловіковим. Маючи таких учителів, хіба я міг не рівнятися на них, своїми справами не стверджувати членство в такому «клубі»? Вони були керівниками з великої літери. Важливо, щоб це до кінця зрозуміли — незалежно від часу і персоналій. Такі люди — наша історія, а її потрібно знати, гордитися нею…
Пригадую один «історичний» епізод. У «Зорю» в 1970-х приїхав Володимир Щербицький, тоді ще у ранзі голови Ради Міністрів УРСР. А Плютинський мав поки що одну зірку Героя. Мене Володимир Антонович запросив на зустріч із ним.
Після оглядин зорянського господарства надвечір поїхали в Суський ліс. На його околиці неподалік Горині розташовувався, хоч і не рівня нинішнім, мисливський будинок, куди час від часу обласне керівництво привозило для «неформальностей» поважних гостей. На вечері були Щербицький, Мозговий (тоді секретар Рівненського обкому партії), голова облвиконкому Новаковець, з керівництва Волинської області — Калита, міністр лісового господарства УРСР Лук’янов, Плютинський і я. Для мене особисто це була дуже серйозна «компанія». Говорили про господарські справи, а потім розмова перейшла у невимушене русло. Випили по чарці, лише Калита тост «проігнорував». Щербицький так, ніби між іншим, мовив:
— Я десь чув, що не п’ють або хворі, або анонімники…
Калита тут же знітився і мовчки виправив свою помилку, енергійно перехиливши чарку. А Щербицький тим часом розповів свою улюблену бувальщину про «бригадира». Якось він зустрів у Києві свого земляка — голову колгоспу, що приїхав у справах до столиці республіки. Керівника господарства супроводжував здоровенний мужик.
— Це хто з тобою?
— Це мій бригадир, мусив узяти з собою. В мене ж виразка шлунка — пити не можу. А без цього в Києві нічого не дістанеш.
— Наступного разу беріть у Київ з собою кого завгодно, тільки не мене, – озвався насуплений «бригадир». – Або ще когось давайте на підмогу. Удома я ще чогось вартий, а тут тягатися з усією цією столичною братією сил не вистачає… Я не пам’ятаю за все своє життя такого сушняку на наступний день, як київський!..
Вечеря не затягнулася надовго. Щербицького викликали до телефону, він розмовляв усього кілька хвилин, далі розпрощався з нами, спішно сів у машину і поїхав на Луцький військовий аеродром, де його чекав літак.
Наступного дня я дізнався, що Володимир Васильович вже у Нью-Йорку, очолював радянську делегацію.
Коли 2004 року побачила світ книга спогадів Володимира Плютинського, на мій подив, цей епізод знайшов у ній місце. Дуже чіпкою була у нього пам’ять. Як і його характер, хоч би за що він брався…



ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Фахівці Волинського обласного лабораторного центру інформують, що з початку епідемічного сезону, котрий почався 2 жовтня, від вірусних інфекцій постраждало майже 7,5 тисячі наших краян
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ