up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

У своїй «Зорі» він побудував і комунізм, і капіталізм

title
4 травня легендарному українському аграрію Володимиру Плютинському (1927–2009) виповнилося б 90 років

Він двічі удостоєний звання Героя соціалістичної праці, тричі — кавалер ордена Леніна. Заслужений працівник сільського господарства, почесний академік Української академії аграрних наук, член–кореспондент Міжнародної кадрової академії. Яких тільки звань не було у Володимира Плютинського, голови славнозвісного колгоспу, потім агрофірми «Зоря», що в Рівненському районі, — господарства, яке він сам замислив і втілив свій задум у життя. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР, народним депутатом СРСР, членом Верховної Ради СРСР, ЦК КПРС, народним депутатом України (III і IV скликань)

 

Віктор ПАРФЕНЮК

Для когось він залишився у пам’яті всесильним головою колгоспу на Рівненщині. Для когось — талановитим господарником і новатором, умілим керівником хліборобів, бізнесменом радянських часів. Ним захоплювались європейські та заокеанські капіталісти, вітчизняні науковці й артисти. Його друзями були поети і космонавти. Комусь його постать досі не дає спокою, і хоча Володимира Плютинського уже майже вісім років немає на світі, дехто понині у своїх дописах мститься йому за те, що він був таким, яким був. Та незаперечним є те, що якби 22 грудня далекого 1946 року молодий учасник партизанського руху під час Другої світової війни Володимир Плютинський не приїхав з Ізяславщини (Хмельницька область) у Клевань і невдовзі не очолив свою майбутню «Зорю», нині зовсім інакшим було б, як дехто каже тепер, сучасне «село куркулів». Сьогодні в ньому живе майже 6 тисяч мешканців, а на початку 1950-х років, коли Плютинський став керівником примітивної тутешньої артілі імені Ворошилова, на Сморжівських хуторах, де нині ця сама Зоря, животіло не більше ста корінних селян…

« За 58 років головування (абсолютний рекорд на теренах колишнього Радянського Союзу) Плютинський у своєму господарстві побудував справжню колгоспну індустрію.»

За 58 років головування (абсолютний рекорд на теренах колишнього Радянського Союзу) Плютинський у своєму господарстві побудував справжню колгоспну індустрію. Він перший в Україні впровадив на зорянських ланах американську технологію вирощування кукурудзи. Та найголовніше – Володимир Антонович ніколи не забував про людей: були збудовані понад 800 квартир, школи і дитячі садки, палац культури і спортивний комплекс, санаторій «Червона калина» і Рівненська центральна районна лікарня у Клевані… Потім наші «професійні патріоти» звинувачували його у «показусі». Дав би Бог таку «показуху» всій Україні! У період найвищого злету колгосп Плютинського щороку мав чистого прибутку (за сьогоднішнім курсом) 15 мільйонів доларів.
Ветеран лісової галузі Волині і Рівненщини, багатолітній директор Клеванського держлісгоспу Іван Васильович Чорнобай — один із небагатьох, хто пам’ятає Володимира Плютинського із 60-х років минулого століття. Він розповів:
— З Володимиром Антоновичем мене пов’язували десятиліття щирої дружби. На початку 60-х, ставши директором Клеванського лісгоспу, я не міг не познайомитися з головою сусіднього колгоспу. Його «Зоря» починала тоді свій яскравий злет, і хоч я був далеко не юний, мені хотілося вчитись, переймати позитивний досвід. Саме від Плютинського я «захворів» ідеєю спорудження у Клевані житла для працівників лісгоспу, і цю ідею нам вдалося втілити. Володимир Антонович познайомив мене з іншим славним господарником з Гощанського району – Героєм соціалістичної праці Петром Митрофановичем Воловіковим. Маючи таких учителів, хіба я міг не рівнятися на них, своїми справами не стверджувати членство в такому «клубі»? Вони були керівниками з великої літери. Важливо, щоб це до кінця зрозуміли — незалежно від часу і персоналій. Такі люди — наша історія, а її потрібно знати, гордитися нею…
Пригадую один «історичний» епізод. У «Зорю» в 1970-х приїхав Володимир Щербицький, тоді ще у ранзі голови Ради Міністрів УРСР. А Плютинський мав поки що одну зірку Героя. Мене Володимир Антонович запросив на зустріч із ним.
Після оглядин зорянського господарства надвечір поїхали в Суський ліс. На його околиці неподалік Горині розташовувався, хоч і не рівня нинішнім, мисливський будинок, куди час від часу обласне керівництво привозило для «неформальностей» поважних гостей. На вечері були Щербицький, Мозговий (тоді секретар Рівненського обкому партії), голова облвиконкому Новаковець, з керівництва Волинської області — Калита, міністр лісового господарства УРСР Лук’янов, Плютинський і я. Для мене особисто це була дуже серйозна «компанія». Говорили про господарські справи, а потім розмова перейшла у невимушене русло. Випили по чарці, лише Калита тост «проігнорував». Щербицький так, ніби між іншим, мовив:
— Я десь чув, що не п’ють або хворі, або анонімники…
Калита тут же знітився і мовчки виправив свою помилку, енергійно перехиливши чарку. А Щербицький тим часом розповів свою улюблену бувальщину про «бригадира». Якось він зустрів у Києві свого земляка — голову колгоспу, що приїхав у справах до столиці республіки. Керівника господарства супроводжував здоровенний мужик.
— Це хто з тобою?
— Це мій бригадир, мусив узяти з собою. В мене ж виразка шлунка — пити не можу. А без цього в Києві нічого не дістанеш.
— Наступного разу беріть у Київ з собою кого завгодно, тільки не мене, – озвався насуплений «бригадир». – Або ще когось давайте на підмогу. Удома я ще чогось вартий, а тут тягатися з усією цією столичною братією сил не вистачає… Я не пам’ятаю за все своє життя такого сушняку на наступний день, як київський!..
Вечеря не затягнулася надовго. Щербицького викликали до телефону, він розмовляв усього кілька хвилин, далі розпрощався з нами, спішно сів у машину і поїхав на Луцький військовий аеродром, де його чекав літак.
Наступного дня я дізнався, що Володимир Васильович вже у Нью-Йорку, очолював радянську делегацію.
Коли 2004 року побачила світ книга спогадів Володимира Плютинського, на мій подив, цей епізод знайшов у ній місце. Дуже чіпкою була у нього пам’ять. Як і його характер, хоч би за що він брався…



ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Володимир Черчик із Маневичів вивів із пекельної пастки Іловайського котла 22 бійців 51­ї ОМБр — ​без дозволу командира, взявши відповідальність на себе
Більше 10 сімейних пар, які прожили у коханні і злагоді не один десяток літ, зібрала в обласному Фонді милосердя і здоров'я його очільник Лідія Тарасюк
Нащадки Степана Коханського досі зберігають його короткі листи. Унікальні документи вдалося виявити завдяки публікації у «Волині–новій»
Серед тих, ким по праву гордиться не лише Маневиччина, а й вся Україна, — Володимир Марчук, уродженець села Острови, який за участь в АТО удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Але про те, що перебуває на фронті, довго не зізнавався навіть рідній матері, щоб її не тривожити
Своє жіноче і материнське щастя Руслана Кича знайшла майже за тисячу кілометрів у селі Мирне Горохівського району
Володимир Філіпчук у 19 років отримав важке поранення на фронті, але зробив усе, щоб після семимісячного перебування у госпіталі повернутися до бойових побратимів, і зустрів із ними Перемогу в Магдебурзі
Коли Йосип Радильчук з повернувся з війни додому, батьківська оселя стояла пусткою: усіх родичів, українців, у рамках операції «Вісла» переселили з Холмщини під Луцьк
Слухати життєву історію Надії Свирид із села Сильне Ківерцівського району не можна без хвилювання: скільки випробувань довелося їй витримати! Всього було аж через край: 10 літ радянської каторги, догляд за лежачою донькою–інвалідом… А кілька років тому пані Надія ще й втратила зір. Проте, на щастя, не втратила віри в людей, які ніколи не залишали її в біді. Так сталося й цього разу – гроші на операцію збирали всім миром, у тому числі й читачі та працівники «Волині–нової»
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ