up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

У своїй «Зорі» він побудував і комунізм, і капіталізм

title
4 травня легендарному українському аграрію Володимиру Плютинському (1927–2009) виповнилося б 90 років

Він двічі удостоєний звання Героя соціалістичної праці, тричі — кавалер ордена Леніна. Заслужений працівник сільського господарства, почесний академік Української академії аграрних наук, член–кореспондент Міжнародної кадрової академії. Яких тільки звань не було у Володимира Плютинського, голови славнозвісного колгоспу, потім агрофірми «Зоря», що в Рівненському районі, — господарства, яке він сам замислив і втілив свій задум у життя. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР, народним депутатом СРСР, членом Верховної Ради СРСР, ЦК КПРС, народним депутатом України (III і IV скликань)

 

Віктор ПАРФЕНЮК

Для когось він залишився у пам’яті всесильним головою колгоспу на Рівненщині. Для когось — талановитим господарником і новатором, умілим керівником хліборобів, бізнесменом радянських часів. Ним захоплювались європейські та заокеанські капіталісти, вітчизняні науковці й артисти. Його друзями були поети і космонавти. Комусь його постать досі не дає спокою, і хоча Володимира Плютинського уже майже вісім років немає на світі, дехто понині у своїх дописах мститься йому за те, що він був таким, яким був. Та незаперечним є те, що якби 22 грудня далекого 1946 року молодий учасник партизанського руху під час Другої світової війни Володимир Плютинський не приїхав з Ізяславщини (Хмельницька область) у Клевань і невдовзі не очолив свою майбутню «Зорю», нині зовсім інакшим було б, як дехто каже тепер, сучасне «село куркулів». Сьогодні в ньому живе майже 6 тисяч мешканців, а на початку 1950-х років, коли Плютинський став керівником примітивної тутешньої артілі імені Ворошилова, на Сморжівських хуторах, де нині ця сама Зоря, животіло не більше ста корінних селян…

« За 58 років головування (абсолютний рекорд на теренах колишнього Радянського Союзу) Плютинський у своєму господарстві побудував справжню колгоспну індустрію.»

За 58 років головування (абсолютний рекорд на теренах колишнього Радянського Союзу) Плютинський у своєму господарстві побудував справжню колгоспну індустрію. Він перший в Україні впровадив на зорянських ланах американську технологію вирощування кукурудзи. Та найголовніше – Володимир Антонович ніколи не забував про людей: були збудовані понад 800 квартир, школи і дитячі садки, палац культури і спортивний комплекс, санаторій «Червона калина» і Рівненська центральна районна лікарня у Клевані… Потім наші «професійні патріоти» звинувачували його у «показусі». Дав би Бог таку «показуху» всій Україні! У період найвищого злету колгосп Плютинського щороку мав чистого прибутку (за сьогоднішнім курсом) 15 мільйонів доларів.
Ветеран лісової галузі Волині і Рівненщини, багатолітній директор Клеванського держлісгоспу Іван Васильович Чорнобай — один із небагатьох, хто пам’ятає Володимира Плютинського із 60-х років минулого століття. Він розповів:
— З Володимиром Антоновичем мене пов’язували десятиліття щирої дружби. На початку 60-х, ставши директором Клеванського лісгоспу, я не міг не познайомитися з головою сусіднього колгоспу. Його «Зоря» починала тоді свій яскравий злет, і хоч я був далеко не юний, мені хотілося вчитись, переймати позитивний досвід. Саме від Плютинського я «захворів» ідеєю спорудження у Клевані житла для працівників лісгоспу, і цю ідею нам вдалося втілити. Володимир Антонович познайомив мене з іншим славним господарником з Гощанського району – Героєм соціалістичної праці Петром Митрофановичем Воловіковим. Маючи таких учителів, хіба я міг не рівнятися на них, своїми справами не стверджувати членство в такому «клубі»? Вони були керівниками з великої літери. Важливо, щоб це до кінця зрозуміли — незалежно від часу і персоналій. Такі люди — наша історія, а її потрібно знати, гордитися нею…
Пригадую один «історичний» епізод. У «Зорю» в 1970-х приїхав Володимир Щербицький, тоді ще у ранзі голови Ради Міністрів УРСР. А Плютинський мав поки що одну зірку Героя. Мене Володимир Антонович запросив на зустріч із ним.
Після оглядин зорянського господарства надвечір поїхали в Суський ліс. На його околиці неподалік Горині розташовувався, хоч і не рівня нинішнім, мисливський будинок, куди час від часу обласне керівництво привозило для «неформальностей» поважних гостей. На вечері були Щербицький, Мозговий (тоді секретар Рівненського обкому партії), голова облвиконкому Новаковець, з керівництва Волинської області — Калита, міністр лісового господарства УРСР Лук’янов, Плютинський і я. Для мене особисто це була дуже серйозна «компанія». Говорили про господарські справи, а потім розмова перейшла у невимушене русло. Випили по чарці, лише Калита тост «проігнорував». Щербицький так, ніби між іншим, мовив:
— Я десь чув, що не п’ють або хворі, або анонімники…
Калита тут же знітився і мовчки виправив свою помилку, енергійно перехиливши чарку. А Щербицький тим часом розповів свою улюблену бувальщину про «бригадира». Якось він зустрів у Києві свого земляка — голову колгоспу, що приїхав у справах до столиці республіки. Керівника господарства супроводжував здоровенний мужик.
— Це хто з тобою?
— Це мій бригадир, мусив узяти з собою. В мене ж виразка шлунка — пити не можу. А без цього в Києві нічого не дістанеш.
— Наступного разу беріть у Київ з собою кого завгодно, тільки не мене, – озвався насуплений «бригадир». – Або ще когось давайте на підмогу. Удома я ще чогось вартий, а тут тягатися з усією цією столичною братією сил не вистачає… Я не пам’ятаю за все своє життя такого сушняку на наступний день, як київський!..
Вечеря не затягнулася надовго. Щербицького викликали до телефону, він розмовляв усього кілька хвилин, далі розпрощався з нами, спішно сів у машину і поїхав на Луцький військовий аеродром, де його чекав літак.
Наступного дня я дізнався, що Володимир Васильович вже у Нью-Йорку, очолював радянську делегацію.
Коли 2004 року побачила світ книга спогадів Володимира Плютинського, на мій подив, цей епізод знайшов у ній місце. Дуже чіпкою була у нього пам’ять. Як і його характер, хоч би за що він брався…



ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Учасник бойових дій російсько-японської війни, підполковник у відставці Віталій Литвинчук воював на Забайкальському фронті, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, а демобілізувавшись, ще чверть століття служив у Володимирі-Волинському в різних військових частинах. Незважаючи на поважний вік (у вересні фронтовик відзначатиме 90-річчя), він має відмінну пам’ять, читає без окулярів, майже не визнає ліків, а більше довіряє народній медицині й каже, що завдяки травам уникнув двох операцій
Минулої неділі на території Іваничівського району, у прикордонному селі Кречів, відбулися традиційні дні добросусідства «Кордон 835 Кречів—Крилів»
Хоч би скільки нам було літ, поки жива ненька — ми все ще діти і з далеких чи близьких світів наша дорога пролягатиме до батьківської хати. Разом зі своєю одногрупницею із селища Ратне Наталею Кацевич цієї літньої пори мандрую у райський куточок Ратнівщини, де проживає її 81–річна мама — Афанасія Лукашівна Лахтюк. 6 серпня ця чудова жінка, мудра, добра, розсудлива і надзвичайно працьовита, відзначила день народження
Як один день минуло півстоліття після закінчення Рожищенського зооветеринарного технікуму. 50 літ! Одним із моїх учителів був відомий на Волині фахівець ветеринарної медицини Микола Кузьмович Кузьмін. У ті далекі 1960-ті роки технікум (нині коледж) розміщувався в пристосованому двоповерховому приміщенні. Студенти жили в старих, розкиданих по всьому Рожищі гуртожитках, навіть колишніх солдатських казармах
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна
Учора керівник служби «Госпітальєри» отримала від нашої редакції заслужений приз — крилатий плуг. Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. А цим найбільшим скарбом особисто медику–добровольцю завдячують понад дві сотні солдатів, тоді як створена нею медична служба загалом зберегла дві з половиною тисячі захисників Батьківщини
22–річний маневиччанин Юрій Шафета про запеклі бої за визволення українського сходу знає не з чужих слів. Він — контрактник. Савур–Могила, Вуглегірськ, Красний Луч, Сніжне… За цими назвами — відвага і героїзм, самопожертва і гіркий біль від втрати побратимів
Давня східна мудрість гласить: «Кожна людина тобі не друг, кожна людина тобі не ворог, кожна людина тобі вчитель». Справді, від багатьох людей, які живуть поміж нас, можна багато чому навчитися. До таких особистостей належить родина старожилів Шуровських, котрі мешкають у Володимирі-Волинському на вулиці Поштовій
«Високошановні й дорогі мені брати й сестри України Західного краю! Звертаюся до вас із глибоким почуттям подяки від українців Сходу нашої Батьківщини»
На автодорозі Ковель-Луцьк поблизу села Погиньки Ковельського району мотоцикл «Honda» зіткнувся із вантажівкою «ГАЗ»
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ