up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Нобелівка і яблука. Пам’яті Петра Боярчука

title
7 травня заслуженому журналісту України, власному кореспонденту нашої газети, письменнику, великому патріоту і просто чудовій людині виповнилося б 70 років. Лише 70, але, на жаль, уже четверту весну він дивиться на нас із Небес...

Володимир ЛИС, письменник, журналіст


Ми працювали в одній редакції — газети «Волинь», я в Луцьку, а Петро в місті Горохів, власним кореспондентом по Горохівському і Локачинському районах. Дружили, бо мали спільні чи схожі погляди на багато що, дихали українським духом, обидва писали прозу. Правда, досить різну. Життєві факти чи образи і долі конкретних людей здатні дати мені хіба що поштовх для письменницької фантазії, створення своїх образів і сюжетів. Петро ж, видавши першу книжку «Стохід», яка складалася з суто художніх повістей, надалі присвятив своє творче життя прозі документальній, тому, що тепер називають іноземним словом «нонфікшн», себто достовірно, без вигадки. Він доводив, що така проза, така література стає все популярнішою і в Європі, і в Америці, що за нею майбутнє. Я був переконаний у протилежному, що все ж саме художня література була і буде головною. Ми часом сперечалися, кожен відстоював свою точку зору, свою правоту. Якось я навів такий аргумент: от і головна світова премія — Нобелівська — дається переважно за художні твори, романи, поезію, п’єси, а за документальні книжки присуджувалася хіба двічі за все ХХ століття — Теодору Моммзену за його фундаментальну працю «Історія Риму» й Вінстону Черчиллю за мемуари про Другу світову війну.
— От бач, але таки присуджувалася, — сказав Петро. — Побачиш: через рік-два знову присудять за документалку, пом’янеш ще моє слово.

Те, що Петро Боярчук так достовірно описав пережите репресованими, висланими до Сибіру, можна пояснити ще тим, що він теж був вивезенцем, із тих, кого тепер називають «діти репресій».

І точно, присудили. Та ще й Світлані Алексієвич, документалістці з сусідньої Білорусі. На жаль, через неповних два роки після передчасної Петрової смерті, яка сталася всього лиш на шістдесят сьомому році життя. Петра перед тим підстерегла підступна хвороба нирок. Довелося жити на гемодіалізі. Він був мужньою людиною, тож сам приїжджав машиною з Горохова до Луцька тричі на тиждень на марудну процедуру, продовжував працювати і в редакції, й над літературними творами, провів кілька презентацій нової книжки. Мабуть, справді, як сказав йому лікар, з такою хворобою можна прожити ще і десять, а то й п’ятнадцять років. Але, на жаль, захворів ще й на гепатит, врятувати від якого не змогли.
Та лишився цілий материк створеного ним, для якого оте іноземне слово «нонфікшн» замілке. Бо й повісті, й окремі розповіді про долі волинських репресованих, посаджених у сталінські табори чи вивезених у Сибір і Казахстан, пронизані таким болем, такою щемливою достовірністю, суворою правдою і водночас так подані, що виростають у розповідь про невмирущу, хоч і драматичну, і трагічну, народну долю, цілу потужну сагу — невигадану, недавню — і від того ще суворішу й трагічнішу у своїй правдивості й достовірності. Колись Анна Ахматова-Горенко сказала, що «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина повинні прочитати геть усі. А на слова молодого письменника, що там є художні огріхи, сказала:
— При чому тут це... При чому якісь огріхи... Цей твір повинні прочитати всі двісті мільйонів...
Відомо, що українці становили дуже велику частину, якщо не більшість сумнозвісного Архіпелагу ГУЛАГу. А в тому українському архіпелазі був чималий волинський простір. Петро Боярчук свідомо став письменником майже однієї теми, але особливість створеного ним у тому, що на прикладі лише однієї області, одного краю бачимо, наскільки масштабним, всеохопним був терор, а також те, як люди вистоювали і в ув’язненнях та засланнях зберігали в собі саме людське, прагнули не тільки вижити, а й, образно кажучи, і серед вічної мерзлоти не дати загинути паросткам совісті, честі, високої народної моралі, зберігали своєю стоїчністю і мужністю (не вважаючи їх такими) невмирущий вогонь життя.
Назви книг Петра Боярчука, складених із повістей і просто вражаючих історій, говорять самі за себе: «Крик голодного звіра», «Дорогами болю», «Бій під стінами храму». У них така мозаїка людських історій і доль, яку вже не розсипати. Вивезені цілі родини — від старих дідів і бабусь до маленьких дітей. Життєва стійкість. Прихована боротьба із системою і за виживання. Втечі з далеких місцин на рідну Волинь. Відвертий опір режиму й хвилюючі прояви людського благородства. Табірне кохання, часто важке і трагічне. Все це постає у творах Боярчука. На його книжці «Крик голодного звіра» стоїть автограф із подякою мені за перше редагування повісті «На Сибір і додому» — розповіді про людські долі, які стали розділами повісті, у нашій газеті готував саме я. Навіть підказав Петрові назву книжки «Крик голодного звіра», за що отримав подяку у вигляді смачної наливочки. Готував я до друку і першу публікацію Петра Боярчука ще далекого 1990 року про знаменитий бій повстанців із німцями у вересні 1943 року під стінами монастиря в Новому Загорові, вперто радив написати про цей бій книжку, що Петро й зробив. Правда, він написав не так, як я радив, по-своєму, але, певно, то й на краще, бо вийшла художньо-документальна повість саме Боярчука «Бій під стінами храму».
Взагалі наш покійний редактор Полікарп Шафета жартома називав мене «боярчукознавцем». Не раз зустрічався з Петром на різних патріотичних заходах, а найбільше чекав його приїздів — раз-два на місяць до Луцька, де нам було про що поговорити і вдвох, і ще разом із нашим колегою Олександром Нагорним, з яким я пропрацював в одному кабінеті майже два десятки літ. Якось у часи, коли над Україною в черговий раз згустилися хмари, ми напівжартома завели мову, які псевда взяли б собі, якби довелося знову, як колись нашим землякам, піти в ліс. Сашко сказав, що став би Вишнею, так звали повстанського ватажка, котрий діяв на його Рівненщині і взагалі йому Вишня подобається. Петро — що мав би псевдо Петрусь, не від свого імені, а на честь молодого повстанця, страченого на базарі в Луцьку 1945 року, про якого він писав, або Самко. Чи ще якось...
— Ну, а тобі, — посміхнувся Петро до мене, — і псевда не треба. В тебе прізвище підходить. Хто там подумає, що то той самий письменник...
Те, що Петро Боярчук так достовірно описав пережите репресованими, висланими до Сибіру, можна пояснити ще тим, що він теж був вивезенцем, із тих, кого тепер називають «діти репресій». Разом із батьками мусив їхати у суворі сибірські краї 1951 року лише чотирирічним і вернувся на рідну Волинь вже підлітком, 1959-го. Крізь його дитячу свідомість пройшли і поневіряння, й випробування. Якось я навіть сказав, що Провидіння вибрало саме його сім'ю для такого вивезення, бо знало, що в майбутньому він стане письменником, котрий про все те розповість. І розповів, але для цього зустрівся з великим огромом людей, тих, хто все те пережив і переболів, які йому відкривалися, як не відкрилися б нікому іншому, записав сотні розповідей, на основі яких народилися книги. Він був своїм серед цих людей, тому вони й поставали такими живими.
До першої з цих книг «Крик голодного звіра» ввійшла і повість «З журавлем у небі», створена на основі пережитого в Сибіру вивезеною на спецпоселення в Тюменську область сім’єю Боярчуків — Оксентієм, Євгенією, дітьми Неонілою і Петром, майбутнім автором. Є там і розділ, своєрідна хвилююча новела «Яблука». В ній розповідається, як отримали з рідної Волині посилку, де були небачені в тій північній частині Сибіру яблука. А далі ще щемливіша сцена — Петро разом зі своїм товаришем Олегом стояли на березі великої ріки Обі й дивилися, як буксирний катер тягне довгу коричневу баржу. І раптом вловили запах яблук з тої баржі. Опис того, як хлопці не могли повірити, що баржа з яблуками оминає їхню пристань, як бігли за нею, як стояли на кручі, вдихали запах яблук і плакали, я перечитував кілька разів. І після цього... став приставати до Петра, аби він написав повість, де показав би сибірське заслання очима дитини, а потім підлітка. Переконував, що то буде вражаюча річ. Як і оті сцени з яблуками.
— Ай, дай спокій, ти вже мені заморочив голову з тим кіносценарієм, — відмахнувся спершу Петро.
Справді, крім сюжету про бій в Новому Загорові, з якого таки виросла потужна книга, по суті, роман, я переконував його, що вийшов би гарний хвилюючий кінофільм із розповіді про жінку, яка втікала з Півночі в рідне село з маленьким сином на руках, про її вивезення, втечу і допомогу на таємному шляху додому різних людей «бандеровке». І про те, як видали її вже в рідних місцях.
Нагадував йому час від часу про те вражаюче сибірське дитинство і яблука, доки Петро не «здався», сказав якось:
— Все, здається, я таки писатиму ту повість. Побачимо, що вийде.
На жаль, підступна хвороба, а потім і смерть лишили нездійсненим цей задум. Ще Петро Боярчук встиг написати дві історичні повісті-розвідки, пов’язані з сучасністю «Про що мовчить стара Олика» та «Радзивіли і стара Олика», по-особливому тепло присвячені історії, людям і легендам древнього волинського містечка Олика. Добре, що луцьке видавництво «Надстир’я» перевидало «Бій під стінами храму». Варто було б перевидати й інші книги. Те, про що писав Петро Боярчук, належить до особливого роду творчості й забуттю не підлягає.
А ще здається, що я теж відчуваю запах тих яблук. І бачу, як баржа пливе далі. І плачу. І нестерпно хочу повернутися в край, де ті пахущі яблука ростуть. А на порозі постає Петро, якого я знав, як і я, вусатий, і традиційно з добродушною усмішкою питає: «То як живеш, друже Володю (чи друже Лис)?»
А баржа з яблуками все пливе й пливе...
Ось вона допливає до місця призначення й... теж обминає його. Бо має допливти до Стокгольма, де виступала після вручення премії з нобелівською лекцією Світлана Алексієвич. Вона також писала про тоталітарні десятиліття, вона досліджувала людську психологію воєнних часів — Другої світової, війни в Афганістані, потім ери секонд-хенду.
Я уявляю, як яблука з тої баржі роздають членам Нобелівського комітету й королівської родини, вони починають їх їсти й смачно хрумкотять. А до фешенебельного залу вриваються енкаведисти-емгебісти, дають присутнім дві години на збори — і ось вони у фраках вже в холодних вагонах-«телятниках», де замерзають вода і руки, де пара з людських ротів стає льодом на льоту, але люди мусять вижити, бо ще треба пройти крізь муки таборів і заслання. І я чую два жіночі голоси. Перший — Ніночки, доньки сусідів Боярчуків на поселенні, яка вперше в житті попробувала прислане з України яблуко і, посмакувавши цим дивом, попросила:
— А можно я єво не всьо с’єм? Можно, я кусочєк мамкє отнєсу?
А другий голос — великої поетеси Анни Ахматової, яка насправді мала українське прізвище Горенко, один чоловік якої був розстріляний більшовиками ще 1921 року, другий не вернувся з того ж ГУЛАГу, а син, згодом всесвітньо відомий учений Лев Гумільов, відмучився у таборах загалом півтора десятка років. Вона каже:
При чому тут якісь огріхи, при чому тут — наскільки це художньо... Треба, щоб про це прочитали всі... Всі, розумієте?..



ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Найстарша читачка бібліотеки села Коршовець, що в Луцькому районі, 79–річна Євгенія Опейда (на фото) з–поміж інших користувачів книгозбірні вирізняється тим, що її цікавить постать славетного гетьмана
Настоятель Свято-Михайлівського храму Української православної церкви села Бужанка Іваничівського району Петро Кубінський (на фото) «докопався» до пращурів аж у 1693 рік
Рівнянка Зоя Романова — одна з тих, хто вперто намагається конкурувати з індустрією машинної вишивки. Про свою роботу говорить із задоволенням, проте справжній захват у майстрині викликають українки, що вишивали сотні років тому
На Турійщині відгримів перший етнофестиваль «Єдина країна», організований переселенцями із Криму
У Світлани і Вікторії Дубин із села Журавичі Ківерцівського району спільне хобі — вишивання
З нагоди відзначення Дня міста залізничників на Волинь приїхали сім закордонних делегацій і легендарний український співак Олег Скрипка
Олександр Мозоль хоче зберегти для нащадків пейзажі рідного краю
Разом з активістами села Дольськ вони облагородили озеро і тепер запрошують на його берег 8 липня фольклорні колективи не тільки Волині, а й з-за меж області
Фантастичною та казковою була цьогорічна «Ніч у Луцькому замку», яка вже вдев’яте проводилася в обласному центрі Волині
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ