Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
Народився 7–кілограмовим і росте мужнім козаком

Волинь-нова

Народився 7–кілограмовим і росте мужнім козаком

Якраз на Юрія Бог подарував Інні та Володимиру Вілігурським із села Пальче Ківерцівського району синочка. Цю новину у 2007 році оприлюднили чи не всі засоби масової інформації України. Адже вага новонародженого була рекордно великою, а пологи пройшли без ускладнень. Навіть лікарі називали це дивом

Галина СВІТЛІКОВСЬКА


У напівзгорілу хату прилетів лелека
З Юрком Вілігурським вперше ми познайомилися 10 років тому в неонатальному центрі обласного дитячого територіального медичного об'єднання. Туди скерували породіллю з немовлям із Ківерців, аби пересвідчитись, що у хлопчика–богатиря нема проблем зі здоров'ям. Семикілограмовий новонароджений, який виглядав на добрих три місяці, солодко спав, а його мама бідкалася, що всі придбані сорочечки й повзунці безнадійно малі. Але при цьому світилася від щастя: лікарі, провівши обстеження, прийшли до висновку, що з дитиною все гаразд.



Не треба бути великим психологом, аби зрозуміти, що Юра росте в атмосфері тепла і любові. Він розкутий, допитливий, комунікабельний, веселий.



— Може, то Господь послав нам винагороду за пережиті страждання. Бо останнім часом сім'я наша мала багато випробувань. Не так давно горіла хата. З комина відвалилась цеглина, коли топили в грубці, зайнялося горище. А там, як зазвичай у селі, багато всього зберігали. Чоловік почав виносити з полум'я мішки з цукром, борошном та й задихнувся, впав обпечений. Я тоді зі старшим синочком Толиком у лікарні в Ківерцях лежала, то й не знала, що вдома сталося. Чую, медсестри бігають, рух у приймальному відділенні. Кажуть, що привезли з Пальчого чоловіка обгорілого. Я туди. Володю не можна було впізнати— чорний весь. Торкнулася волосся, а воно попелом обсипалося на подушку, — згадувала жінка, витираючи сльози.
Володимира відправили в опіковий центр до Луцька. Потрібні були гроші на лікування, та й будинок не міг стояти без даху. А на руках — троє діток, найстарша восьмирічна Ярослава — за няньку, Толя — після операції, Ніночка зовсім мала. Не дивно, що в жінки тиск став зашкалювати, ніколи було про себе думати.
Я і до того багато біди зазнала: кілька операцій перенесла, першу дитинку втратила. А коли завагітніла уп'яте, дехто підсміювався, що мічу в матері–героїні. Нікого не слухала, сподівалася на Бога, а ще на свого чоловіка, який дбає про сім'ю. Він як тільки зміг стати на ноги, виписався з лікарні, хоча рани ще не загоїлися, взявся до роботи. А я носила Юрчика легко, поралася у хазяйстві аж до пологів. І народила такого богатиря сама, про те, щоб робити кесарів розтин, навіть мова не йшла, — пригортала Інна Миколаївна синочка до грудей, хвалилася, що вже удвох збираються додому.



«Якщо не передумаю, то стану пожежником»
Напередодні десятого дня народження Юрка Вілігурського ми приїхали у Пальче, зайшли у сільську бібліотеку, де працює Інна Миколаївна. І услід за нами забіг до кімнати усміхнений рум'янощокий хлопець у вишиванці, міцненької статури, як справжній козак. Голосно привітався, поцікавився маркою нашого автомобіля й технічними характеристиками фотокамери (не був би то мужчина). Охоче відповідав на запитання, розповідав про себе:
— У нас у четвертому класі — четверо хлопців, на руку я найсильніший. Люблю книжки читати і грати ролі в різних виставах. На Шевченківське свято ми утрьох виступали, мама, сестра Ніна і я.
— Без Юри жоден концерт не відбувається, подивіться фотографії. Ось він на вечорі «У світі казки», ось читає гумореску, а це його старший брат Толик на сцені, він співає гарно. Дуже артистичні сини й дочки у Вілігурських, — відгукується про найактивніших учасників художньої самодіяльності завідувачка клубу Галина Ступак.
І директор навчально–виховного комплексу Дмитро Іванович Шевчук цю багатодітну сім'ю хвалить:
— Старші уже закінчили нашу школу, навчалися дуже добре. Ярослава пішла у педколедж до Луцька, Анатолій — у Клеванський професійно–технічний ліцей. Молодші — ще школярі. Володимир Вілігурський, їхній батько, в опалювальний сезон працює у нашій котельні. Якось привезли паливо, і я спостерігав, як Юрко щоперерви бігав і допомагав татові возити торфобрикети. Ніхто його про це не просив, він сам знає, що потрібно допомагати. Діти в цій родині змалку привчені до праці.
Не треба бути великим психологом, аби зрозуміти, що Юра росте в атмосфері тепла і любові. Він розкутий, допитливий, комунікабельний, веселий.
Поділився мрією: «Хотів би мати мобільний телефон, але ще до мене черга не дійшла…» А на запитання про те, ким хоче стати в майбутньому, відповів по-дорослому: «Якщо не передумаю, то буду пожежником».


«Від болю втрачав свідомість, але не плакав…»
Удома Юрка вже й сьогодні напівжартома називають героєм–рятувальником. Як з'ясувалося, професія пожежника зацікавила хлопця зовсім не випадково.
— Торік у серпні у нас горів дерев'яний хлів. Якась напасть на нашу сім'ю, інакше не скажеш. Не знаю, від чого зайнялося, але спалахнув дах як смолоскип. А біля хліва сіно складене, і дровітня поруч. Погода стояла дуже посушлива, в колодязях вода пропала. Поки пожежники їхали, ми намагалися врятувати живність з хліва. Добре, що кінь і корови були на пасовищі. Кролів винесли, двох свиней якось випхали на подвір'я, а третю ніяк не могли. Такий був страх, такий шок, що Юрчика й не догледіли, — досі болить мамине серце.
Виявляється, хлопчик намагався нарівні з дорослими гасити полум'я, визволяти із вогняної пастки вгодовану льоху, і не помітив, як гумові кеди на ногах поплавилися від високої температури, а на ступнях і литках з'явилися глибокі опіки.
— Везли Юрчика в лікарню до Луцька, де 10 років тому лікували його батька. Він кусав губи, втрачав свідомість, але не плакав. Усі казали, що такої терплячої дитини не бачили. Лікування, ми вже знали з досвіду, важке і дороговартісне. Довелося просити допомоги. Хоч ми зазвичай покладаємося тільки на себе, але тут була кожна година дорога. Дякую всім, хто підтримав у ті важкі дні нашу родину. На лікування Юри пішло до 20 тисяч гривень, самотужки ми б не справилися, тому я молюсь за людей, які проявили милосердя, — перелічує усіх благодійників Інна Миколаївна.
Розповідає, що операція була важкою, хлопчик ледь відійшов від неї. Тож від ще одного хірургічного втручання батьки відмовилися, вирішили доліковувати сина засобами народної медицини.
— Я вірю в Бога, він мене врятував, коли я сама лежала в лікарні у відділенні терапії з високим тиском. Наче голос якийсь мені підказав, що треба зробити ультразвукове дослідження органів черевної порожнини. Звідти мене забрали в операційну, як з'ясувалося, за мить до перитоніту. А тут, навпаки, наче хтось мене застерігав, що другої операції дитина може не перенести. Було на перших порах дуже важко ходити, відкривалися рани, взуття не могли підібрати. Але Юра переживав, що відстане у школі, тому не хотів пропускати уроки, — згадує мама.
— Та я вже й у футбол граю, хоч часом і боляче, — показує рубці на ногах хлопець, і намагається змінити тему розмови на веселішу, бо ж справжні козаки — люди мужні.
Сьогодні у Юрка день народження. Зичимо імениннику і його родині добра і усіляких гараздів!



Юрко Вілігурський ( у центрі) — визнаний у селі актор.



Таким Юрко з’явився на світ.



А тепер хлопець — помічник для тата й мами.


 

Telegram Channel