up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Мріє навчити й учнів вдихати у дерево душу

title
У Сарненському вищому профтехучилищі №22 працює заслужений майстер народної творчості України, член національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України Василь Познік. Знаходжу його в невеличкій майстерні, де з коридору пахне тесаним деревом. На порозі зупиняюся від несподіванки — церковні царські врата… Де вони тут узялися? Ліворуч на хресті — зрісся з деревом у кольорі й матеріалі — Син Божий і людський, розп’ятий… Поглядом охоплюю приміщення — і стає зрозуміло, що це таки не церква, а майстерня. Он праворуч і наставник із учнями посхилялися над різьбленням — вкладають свою лепту у царські врата

Лариса ЗАНЮК

Василь Степанович розповідав їм не раз, що майстром не народився, а навчився. Шлях до успіху буває ой яким  непростим, і часто хочеться зійти з дистанції, та щось невідоме веде далі й міцно тримає за руку.
У 7 років Василько став круглим сиротою — тато загинув на фронті, а за ним відійшла в інший світ мама. Залишився з бабусею в селі Глушиця на Рівненщині. Та, мабуть, є вона, доля, каже Василь Степанович. Що б не сталося, а виходить на добре. Якщо Бог щось одне забирає, то друге дає.

« Отак усе життя, накульгуючи на ногу, змагається з фізичною вадою духовними здобутками. Тому, мабуть, у його роботах стільки несподіваних сюжетів.»

— Закінчив 7 класів — треба шукати роботу. В селі була майстерня, у якій трудилися інваліди — шили чоботи, ремонтували. Навчився біля них і собі. Заробляти гроші можна було, але не до душі була мені ця робота. Всього наслухаєшся, надивишся, а душа чогось іншого просить. І тут почув — хтось грає на гармошці. От би й собі так! — пригадує Василь Степанович, як загорівся бажанням грати. — Попросив у товариша гармошку, а він: «Намалюй мені за це карти!» (бачив, що непогані портрети вдаються). Гарні карти намалював і грати навчився. Потім 6 місяців ходив на курси баяна та диригування у Рівному. А роботи у своєму селі не було, то й надумав, 17–річний, їхати з двома хлопцями в Казахстан. Там вони підло покинули мене — якось треба було самому виживати. Тож і чоботи шив, і малював плакати «Хай живе КПРС!», і на баяні грав у клубі, — розповідає майстер, сумно посміхаючись.
Ще з дитинства йому боліла нога, і все нестерпніше, а там, на чужині, поклали в лікарню, видалили пошкоджену кістку з тазового суглоба, наклали гіпс і на 9 місяців прикували до ліжка.
— Щоб не впасти у розпач, знайшов собі заняття — малював портрети і грав на баяні, так відволікався, — каже Василь Степанович.
Потім дав Бог стати на ноги, хоч кульгає й досі, влаштувався при лісництві художником, захопився різьбою по дереву. З того часу це стало справою життя. У кожному лісгоспі було сувенірне виробництво, творив для душі, не копіював, тому й виходило — його роботи були окрасою виставок. А романтична душа все шукала подорожей. У Ростові скручував болти на мостах на 8–метровій висоті, у Запоріжжі працював декоратором, художнім керівником.
— Їздив по світу, аж поки не втихомирила жінка, — сміється Василь Степанович. А дружину знайшов усе–таки на батьківщині, у сусідньому селі. Все життя їй дякує, що не побоялася вийти заміж за бідного сироту, попри нарікання батьків. Двох донечок мають, онуків. Василь Степанович знайшов у дружині ту ласку, якої недоотримав малим. Тому й досі ліричні вірші присвячує коханій, і гумор пише із життєвих бувальщин, бо не втратив оптимізму.
— У дитинстві тішився, коли заграє гармошка, хотілося жартувати, щоб сумно не було. Веселого повно на кожному кроці, — вважає гуморист, — треба вміти бачити і сміятися, щоб не плакати.
А тоді наче вибачається:
— Та я нічого «жирного» не пишу, а просте, побутове, аби звичайним людям ставало веселіше.
Отак усе життя, накульгуючи на ногу, змагається з фізичною вадою духовними здобутками. Тому, мабуть, у його роботах стільки несподіваних сюжетів. У виробах, як на блюдечку, викладена життєва філософія: з’єднані суцільним кільцем ложки, вирізані з одного поліна — такі часто дарують на весілля, щоб пара була нерозлучною. Дуже багато сюжетів на вірші Тараса Шевченка: особливо близькі йому твори Кобзаря на сирітську тематику. А от про скульптуру на подвір’ї училища, що зображає, як по дереву до верхівки повзуть два ведмеді, а третій зверху сидить і ласує медом, Василь Степанович каже, що це про владу: всі лізуть, аби до меду.
— Чому «хтось будує, а хтось руйнує і неситим оком на край світу заглядає»? — міркує Шевченковими словами Василь Степанович. — Ця вічна метушня була й буде, але не той сильний, хто має сильні м’язи, а той, хто має силу прощати. Десь зникло вболівання за ближнього, світ міняється, сучасна людина відрізняється від колишньої. Навіть учні чимось перевантажені, у вухах — навушники і ніякого інтересу до ближнього, наче вони з іншої цивілізації.
Часом сумує за своїми дітьми, які живуть далеко, час безповоротно втікає, а бачаться рідко. Тому й відрада — у роботі, яку любить понад усе. Каже, має два крила, які дають змогу летіти, — улюблена робота й кохана дружина.
Крім визнання, майстер особливого нічого не заробив. Навіть гараж, де стоїть стара інвалідна автівка, комусь став на заваді. Колись попередні очільники райради дали йому місце під нього, а тепер та ділянка виявилася чиєюсь. Що ж, прийшли нові керівники, вже й забулося, що Василь Степанович — учасник численних обласних, зональних, всесоюзних виставок–оглядів. А почесні грамоти, нагороди й дипломи, подяки та відзнаки нікому очі не муляють. Слава скороминуча, але самобутні роботи, що зберігаються у музеях Києва, Львова, Рівного, рідних Сарн, послужили репродукціями до багатьох видань народного декоративно–прикладного мистецтва, говорять самі за себе.
— Може, комусь і згодиться те, що я роблю, — мовить майстер і поправляє незграбно затерті учнями різьблення на царських вратах. Мріє, що іконостас тішитиме парафіян у капличці училища багато років. Учнів, каже, мало таких, що тямлять у різьбі. Приглядається до них, щоб побачити прояви таланту, і надіється: «Кидаю у них зерно, колись воно заворушиться й проросте…»

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
А після проведеного трусу Надія Кушнір не дала кинути вишите патріотичною молитвою полотно (на фото) у вогонь, хоча це загрожувало багатодітній родині висилкою в Сибір
Раптово зупинилося серце відомого в Україні та світі художника, 57–річного Тараса Більчука з Рівненщини. Активний учасник Революції гідності не раз стояв на порозі смерті: під час першого розгону Майдану отримав струс мозку, а у страшні лютневі дні куля снайпера пробила ногу митця, коли він виносив поранених з вулиці Інститутської
Українське небо архітектор Мирослава Шундерук не ділить надвоє, хоч воно різне: на Волині повне блакитного сяйва, а на Донбасі з присмаком війни, просякнуте димом і порохом. Але цю землю чужою назвати не може, бо Донецьк розбудовувала українська молодь, яка хотіла жити у цій державі. Вона — архітектор із непростим творчим поглядом на навколишній світ. Глибокий сенс вбачає в історичній цінності міста. Є автором більше тисячі графічних малюнків архітектурних творінь. Виконання лише олівцем вирізняє її роботи із мистецького середовища
Історію цього народного аматорського театру із Горохівщини кожен прийдешній рік неодмінно збагачує незабутньою подією. Скажімо, постановкою нового спектаклю чи успішними гастролями! А ось літо, що минає, запам’ятається колективові спершу несподіваною новиною, а потому — знайомством із співзасновниками студії Red Glass продюсером Яною Алтуховою, режисером Стасом Туренком і оператором Олександром Бойком, які приїхали зі столиці для пробних зйомок майбутнього повнометражного фільму про місцевий театр
Так заявив Євген Галич, лідер гурту «О.Torvald» (учасник «Євробачення-2017»), на цьогорічному фестивалі патріотичного духу на Волині, що зібрав рекордну кількість глядачів – за 3 дні дійство відвідало 12 тисяч осіб (гості були навіть з Ізраїлю та Японії), перед якими виступило аж 60 гуртів
Людмила та Володимир Козачуки зі Смідина Старовижівського району поєднані не лише Господніми вузами, а й творчими. Він пише музику, разом із донькою Марією співає у сімейному дуеті «Сонячний дощ», популяризуючи вірші волинських авторів у жанрі співаної поезії. Вона — знаний майстер народної творчості, створює обереги — ляльки-мотанки, в які вкладає молитву і душу
Найстарша читачка бібліотеки села Коршовець, що в Луцькому районі, 79–річна Євгенія Опейда (на фото) з–поміж інших користувачів книгозбірні вирізняється тим, що її цікавить постать славетного гетьмана
Настоятель Свято-Михайлівського храму Української православної церкви села Бужанка Іваничівського району Петро Кубінський (на фото) «докопався» до пращурів аж у 1693 рік
Рівнянка Зоя Романова — одна з тих, хто вперто намагається конкурувати з індустрією машинної вишивки. Про свою роботу говорить із задоволенням, проте справжній захват у майстрині викликають українки, що вишивали сотні років тому
У такий спосіб відзначали День Державного Прапора
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ