up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Мріє навчити й учнів вдихати у дерево душу

title
У Сарненському вищому профтехучилищі №22 працює заслужений майстер народної творчості України, член національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України Василь Познік. Знаходжу його в невеличкій майстерні, де з коридору пахне тесаним деревом. На порозі зупиняюся від несподіванки — церковні царські врата… Де вони тут узялися? Ліворуч на хресті — зрісся з деревом у кольорі й матеріалі — Син Божий і людський, розп’ятий… Поглядом охоплюю приміщення — і стає зрозуміло, що це таки не церква, а майстерня. Он праворуч і наставник із учнями посхилялися над різьбленням — вкладають свою лепту у царські врата

Лариса ЗАНЮК

Василь Степанович розповідав їм не раз, що майстром не народився, а навчився. Шлях до успіху буває ой яким  непростим, і часто хочеться зійти з дистанції, та щось невідоме веде далі й міцно тримає за руку.
У 7 років Василько став круглим сиротою — тато загинув на фронті, а за ним відійшла в інший світ мама. Залишився з бабусею в селі Глушиця на Рівненщині. Та, мабуть, є вона, доля, каже Василь Степанович. Що б не сталося, а виходить на добре. Якщо Бог щось одне забирає, то друге дає.

« Отак усе життя, накульгуючи на ногу, змагається з фізичною вадою духовними здобутками. Тому, мабуть, у його роботах стільки несподіваних сюжетів.»

— Закінчив 7 класів — треба шукати роботу. В селі була майстерня, у якій трудилися інваліди — шили чоботи, ремонтували. Навчився біля них і собі. Заробляти гроші можна було, але не до душі була мені ця робота. Всього наслухаєшся, надивишся, а душа чогось іншого просить. І тут почув — хтось грає на гармошці. От би й собі так! — пригадує Василь Степанович, як загорівся бажанням грати. — Попросив у товариша гармошку, а він: «Намалюй мені за це карти!» (бачив, що непогані портрети вдаються). Гарні карти намалював і грати навчився. Потім 6 місяців ходив на курси баяна та диригування у Рівному. А роботи у своєму селі не було, то й надумав, 17–річний, їхати з двома хлопцями в Казахстан. Там вони підло покинули мене — якось треба було самому виживати. Тож і чоботи шив, і малював плакати «Хай живе КПРС!», і на баяні грав у клубі, — розповідає майстер, сумно посміхаючись.
Ще з дитинства йому боліла нога, і все нестерпніше, а там, на чужині, поклали в лікарню, видалили пошкоджену кістку з тазового суглоба, наклали гіпс і на 9 місяців прикували до ліжка.
— Щоб не впасти у розпач, знайшов собі заняття — малював портрети і грав на баяні, так відволікався, — каже Василь Степанович.
Потім дав Бог стати на ноги, хоч кульгає й досі, влаштувався при лісництві художником, захопився різьбою по дереву. З того часу це стало справою життя. У кожному лісгоспі було сувенірне виробництво, творив для душі, не копіював, тому й виходило — його роботи були окрасою виставок. А романтична душа все шукала подорожей. У Ростові скручував болти на мостах на 8–метровій висоті, у Запоріжжі працював декоратором, художнім керівником.
— Їздив по світу, аж поки не втихомирила жінка, — сміється Василь Степанович. А дружину знайшов усе–таки на батьківщині, у сусідньому селі. Все життя їй дякує, що не побоялася вийти заміж за бідного сироту, попри нарікання батьків. Двох донечок мають, онуків. Василь Степанович знайшов у дружині ту ласку, якої недоотримав малим. Тому й досі ліричні вірші присвячує коханій, і гумор пише із життєвих бувальщин, бо не втратив оптимізму.
— У дитинстві тішився, коли заграє гармошка, хотілося жартувати, щоб сумно не було. Веселого повно на кожному кроці, — вважає гуморист, — треба вміти бачити і сміятися, щоб не плакати.
А тоді наче вибачається:
— Та я нічого «жирного» не пишу, а просте, побутове, аби звичайним людям ставало веселіше.
Отак усе життя, накульгуючи на ногу, змагається з фізичною вадою духовними здобутками. Тому, мабуть, у його роботах стільки несподіваних сюжетів. У виробах, як на блюдечку, викладена життєва філософія: з’єднані суцільним кільцем ложки, вирізані з одного поліна — такі часто дарують на весілля, щоб пара була нерозлучною. Дуже багато сюжетів на вірші Тараса Шевченка: особливо близькі йому твори Кобзаря на сирітську тематику. А от про скульптуру на подвір’ї училища, що зображає, як по дереву до верхівки повзуть два ведмеді, а третій зверху сидить і ласує медом, Василь Степанович каже, що це про владу: всі лізуть, аби до меду.
— Чому «хтось будує, а хтось руйнує і неситим оком на край світу заглядає»? — міркує Шевченковими словами Василь Степанович. — Ця вічна метушня була й буде, але не той сильний, хто має сильні м’язи, а той, хто має силу прощати. Десь зникло вболівання за ближнього, світ міняється, сучасна людина відрізняється від колишньої. Навіть учні чимось перевантажені, у вухах — навушники і ніякого інтересу до ближнього, наче вони з іншої цивілізації.
Часом сумує за своїми дітьми, які живуть далеко, час безповоротно втікає, а бачаться рідко. Тому й відрада — у роботі, яку любить понад усе. Каже, має два крила, які дають змогу летіти, — улюблена робота й кохана дружина.
Крім визнання, майстер особливого нічого не заробив. Навіть гараж, де стоїть стара інвалідна автівка, комусь став на заваді. Колись попередні очільники райради дали йому місце під нього, а тепер та ділянка виявилася чиєюсь. Що ж, прийшли нові керівники, вже й забулося, що Василь Степанович — учасник численних обласних, зональних, всесоюзних виставок–оглядів. А почесні грамоти, нагороди й дипломи, подяки та відзнаки нікому очі не муляють. Слава скороминуча, але самобутні роботи, що зберігаються у музеях Києва, Львова, Рівного, рідних Сарн, послужили репродукціями до багатьох видань народного декоративно–прикладного мистецтва, говорять самі за себе.
— Може, комусь і згодиться те, що я роблю, — мовить майстер і поправляє незграбно затерті учнями різьблення на царських вратах. Мріє, що іконостас тішитиме парафіян у капличці училища багато років. Учнів, каже, мало таких, що тямлять у різьбі. Приглядається до них, щоб побачити прояви таланту, і надіється: «Кидаю у них зерно, колись воно заворушиться й проросте…»

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Ще 1429 року в обласному центрі Волині відбувся з’їзд наймогутніших монархів з метою обговорення проблеми захисту Західного світу від османських завойовників
Найбільший пісенний конкурс Старого континенту в Києві закінчився тріумфальною перемогою 27-річного португальця Сальвадора Собрала (на фото), який уже під час форуму вразив усіх своєю зворушливою піснею «Amar pelos dois» («Кохати за двох») та особистою історією: у виконавця дуже хворе серце, у зв’язку з чим організатори змінили правила і дозволили співаку не ходити на репетиції
Антоніна Байда з Голоб почала писати картини чотири роки тому, і нині у її творчому доробку більше ста робіт. Спочатку це були пейзажі, насичені яскравими фарбами та захопливою красою природи, натюрморти, польові квіти. Але сьогодні її тематика швидше філософського спрямування
Тревел­фотограф Олег Артюх із Кримного, що на Старовижівщині, спускався у «вогняне пекло», штурмував схили гір і спілкувався з «людьми кам’яного віку»
7 травня заслуженому журналісту України, власному кореспонденту нашої газети, письменнику, великому патріоту і просто чудовій людині виповнилося б 70 років. Лише 70, але, на жаль, уже четверту весну він дивиться на нас із Небес...
Людмила Ковальчук із села Прилісне Маневицького району виборола титул «Міс Волинь 2017» 
Людмила Ковальчук із села Прилісне Маневицького району виборола титул «Міс Волинь 2017» (на фото)
Виступи «95 кварталу» користуються неабиякою популярністю серед глядачів. Не часто вдається побачити в одній програмі стільки несподіваних режисерських знахідок. До того ж у них є те, чого бракує іншим, — ​гумор із перцем, що викликає водночас і сміх, і сльози
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ