up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

«У кратері активного вулкана — не так уже й страшно»

title
Тревел­фотограф Олег Артюх із Кримного, що на Старовижівщині, спускався у «вогняне пекло», штурмував схили гір і спілкувався з «людьми кам’яного віку»

Людмила ВЛАСЮК

Він нагадує автора програми «Світ навиворіт» Дмитра Комарова. Такий же закоханий у фото і любить ризик. Пригадуючи свого однокласника, перебираю у пам’яті деякі моменти й епізоди зі шкільного життя: він завжди вирізнявся серед ровесників нестандартним мисленням та недитячим розумом. Зрештою і професію для себе обрав відповідну — працює тімлідом (IT–спеціаліст) у столичній компанії «Playtech Ukraine», спеціалізується на розробці та підтримці платформи для забезпечення комп’ютеризованих ігор. Олег — багатогранна людина, захоплюється професійним фото та подорожами, плаванням та бігом, володіє іспанською, англійською та польською мовами.

Пройшов найнебезпечнішим шляхом планети — Дорогою смерті
— Мені пощастило побувати у 32 країнах світу, — розповідає Олег. — Вперше вирушив за кордон у 2008 році — у Чехію, потім на гірськолижний курорт в Андорру, здійснив ще кілька поїздок у європейські міста. У 2013–му я відкрив для себе Латинську Америку. Все почалося з того, що мій товариш побачив акційну пропозицію від однієї з авіакомпаній недорого злітати у Бразилію. До нас приєдналося ще кілька знайомих, ми запланували подорож на три тижні аж до льодовика Періто Морено в Аргентині. З–поміж усіх країн відзначу Болівію, недоторкана природа якої сповнена духом романтизму і драйвовістю: це найбільший у світі солончак Уюні, безлюдні пустелі Анд, безліч високогірних озер, подорож найнебезпечнішим шляхом планети — Дорогою смерті.

— Гори я люблю безмежно, — зазначає мандрівник. — Особливо сніг, холод, мороз. У цьому є щось магічне. Ну і ще — це не ми підкорюємо вершини, це вони підкорюють наші серця.

Дуже цікавим видалося іспанське курортне місто Бенідорм — з купою хмарочосів, нічних клубів, басейнів, майже без старих будов, але все це «окуповано» британцями–пенсіонерами. Їх тут 90% (без перебільшення) всього контингенту, який можна зустріти на вулицях, особливо вечорами. Місцевої культури майже немає — одні британські паби, клуби, де танцюють старші люди і майже звідусіль лунає музика з далеких 1970–х. Тут усвідомлюєш, як важливо почуватися душею молодим і бути у хорошій фізичній формі.
У Валенсії ледве не цілодобово грають у футбол — і о 12–й ночі, і 9–й ранку поле зайняте. Ось чому в Іспанії команда номер один — це національна збірна з футболу.
Цікаво було подорожувати маленькими містечками Тоскани. Наприклад, ми випадково потрапили на свято врожаю у Фояно–делла–К'яна з населенням 6 тисяч людей. Захоплювали і конкурси гігантських гарбузів, і виставка ретротранспорту. З красою італійських Доломітових Альп може позмагатися хіба що національний парк Торрес–дель–Пайне в Чилі і гора Фітц Рой в Аргентині. Подивувала і Грузія, зокрема найвизначніший середньовічний Гелатський монастир Богородиці поблизу Кутаїсі. Після огляду першої у світі мозаїки і фресок ХІІ століття опиняєшся в колі монахів і реставраторів храму, пригубивши з ними за мир в Україні найсправжнісінького монастирського вина, виготовленого з винограду, що росте поряд.

Туди, де відчуваєш себе володарем світу
25–ту річницю незалежності держави Олег зустрічав на схилах Казбеку, що простягнувся вздовж кордону Росії та Грузії. Про п’ятитисячник він чув багато в дитинстві і мріяв опинитися там, де сходить сонце. На вершину їхня група у складі чотирьох людей піднімалася чотири дні.
— Гори я люблю безмежно, — зазначає мандрівник. — Особливо сніг, холод, мороз. У цьому є щось магічне. Ну і ще — це не ми підкорюємо вершини, це вони підкорюють наші серця. Список моїх гір дуже маленький — це українські Карпати, Казбек і Кіліманджаро (найвища точка Африки над рівнем моря). Коли ти стоїш на кам'яних схилах і, здається, до неба рукою дістати, то відчуваєш себе володарем світу, який схилився тобі до ніг.
Побувавши на висоті п'яти тисяч кілометрів, Олег вирішив спуститися й у справжнісіньке пекло.
— У кратері вулкана — не так уже й страшно, особливо якщо це індонезійський вулкан Іджен, — переконує екстремал. — Туди щодня спускаються сотні туристів і десятки місцевих добувачів сірки. Кратер — це насамперед величезна яма діаметром 1 кілометр і глибиною приблизно 200 метрів, дві третини якої займає вулканічне озеро. Всередині постійно горять сірководневі гази й витікає сірка. Від диму дуже печуть очі й утруднюється дихання, але краса вогнів у самому серці активного вулкана — неймовірна. Вразила і важка робота місцевих шахтарів, які вручну добувають і виносять сірку з кратера. Але вони все одно щасливі та усміхнені, як і всі тут.


Жителі племен відмовляються  від сірників, але користуються мобільними телефонами
Саме спілкування з місцевими створює найбільше вражень і найкращі спогади, вважає Олег. Крім того, це все можна поєднати з відвідинами відомих туристичних місць. Але, як не крути, подорожі — це насамперед люди, а не плани, квитки, готелі і визначні краєвиди.
— Архіпелаг в Індійському океані Занзібар, який відділяє від материкової Танзанії лише протока шириною 45 кілометрів, помітно відрізняється від неї — інша культура, міста, люди, — каже мандрівник. — І рівень життя помітно нижчий. Половина їхнього громадського транспорту — це криті вантажівки з двома рядами лавочок і провітрюваними боками. А якщо пасажиру не вистачає місця, він може постояти на задній сходинці.
Крім того, Олегові вдалось ознайомитись і з життям племен хадзабе, датога та маасаї.
— Я довго не міг повірити, що це не атракція для туристів, не показуха для камер, — зізнається співрозмовник. — Хадзабе живуть, як і раніше, приблизно в кам'яному віці. Їх залишилося небагато: у 2000 році було близько 800, зараз, мабуть, іще менше. Одягаються вони у шкіри бабуїнів, яких стараються щоранку вполювати. Селяни підтримують їх харчами та одягом. Щодня дуже часто курять марихуану — чоловіки і навіть діти. Розмовляють рідкісною в Центральній Африці мовою — хадза з елементами кліків. Плем’я веде кочівний спосіб життя, в суху погоду з лози і трави будують тимчасові оселі, максимум на два тижні, а в дощовий сезон ховаються в печерах. Вони не сприймають вогню від сірника (вважають, що їх покарають боги), а добувають його тертям. Після полювання відпочивають біля багаття — жінки з немовлятами окремо від чоловіків.
Інше плем'я — датога — живе біля озера Еясі. Славиться вмінням виготовляти металеві стріли, ножі та інші вироби. Їх вони вимінюють на м’ясо і продукти в інших племен. Користуються грошима, уміють їх рахувати. Чоловіки мають по три дружини, найнеобхіднішим їх забезпечує держава і мешканці навколишніх сіл, а також підтримують туристи.
Народ маасаї — люди, що прийшли з Єгипту близько 500—600 років тому, але досі зберігають свій спосіб життя і власну мову. Вони селяться в будиночках, зліплених із піску, об’єднуються у племена, де абсолютно все вирішує вождь. Не хочуть перебиратися в міста, одягаються в різнокольорові «простирадла» і завжди ходять з довгою палицею або списом.
Водночас ці племена мають мобільні телефони, користуються власним мото- і велотранспортом, грошима, у них є школи, багато хто навіть розмовляє англійською мовою.

Найщасливіші люди мешкають у Патагонії
Цей куточок землі в Південній Америці (Чилі та Аргентині) для мене залишається одним із найкращих місць у світі, бо тут нема жодної гри, химерності і класики, — із захопленням каже Олег. — Лише місцева щирість і патагонські вітри. Загалом природні матеріальні потреби людей скрізь однакові, але українці, на жаль, чомусь завжди сумні. Це можна пояснити бідністю, але чому тоді в Болівії, Танзанії, Індонезії, Патагонії люди, незважаючи на низький рівень життя, усміхнені і радісні? Ну і ще — нам не вистачає взаємоповаги. Мені пощастило зустріти суперпозитивну подружню пару із Великобританії віком 70 і 71 рік на вершині Кіліманджаро на висоті 5890 метрів. Вони — ще один доказ того, що вік — не в кількості років, а в стані душі і думок. Чоловік на прощання сказав: «Remember this day!» (Запам'ятай цей день). Чому ми, українці, не можемо бути такими?

Український прапор майорить на вершині Казбеку.

На гірському масиві Фітц Рой в Аргентині переповнюють емоції.

Африканські діти бідні, але на диво веселі.

Екзотика під палючим сонцем.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Лідер групи «Океан Ельзи» буде відвідувати курси в університеті і розповідатиме на відкритих заняттях про свою батьківщину
Сьогодні у новій рубриці нашої газети ми розпочинаємо друкувати розділи з улюбленого роману відомого українського письменника Володимира Лиса «Щоденники Ієрихар», який вийшов у тернопільському видавництві «Богдан»
Стіни Волинської обласної ради прикрашає оригінальний текстиль лучанки Тетяни Ядчук-Богомазової
Вінниця захоплює. Місто ніби зсередини іскриться, випромінює тепло та затишок, і відразу складається враження, що ти вдома, хоча приїхав сюди вперше. Тиха й глибока краса Південного Бугу робить його особливим. Тут усе функціонує як злагоджений організм: вулиці, транспорт, люди. Так, ніби вони несуть у собі спокій
У Львові на вулиці Коперника чимала черга вишикувалася до кас, у яких продають вхідні квитки на 24-й форум видавців. Найбільше в Україні свято книголюбів традиційно відбувається в Палаці мистецтв та палаці Потоцьких. Окрім цього, у багатьох інших закладах міста Лева – понад 900 літературних, мистецьких, освітніх та соціальних заходів. Головна тема — «Точка творення». В ньому взяли участь 168 видавництв, які привезли, як стверджують організатори, 100 тонн нових книг
«Музика і пісня завжди будуть зі мною, але для здобуття фаху обрав технічну професію», — усміхається Володимир Бобік, випускник НВК «Колківська ЗОШ І–ІІІ ступенів-ліцей», неодноразовий призер обласних та всеукраїнських музичних конкурсів, вихованець заслуженого діяча мистецтв України Олександра Синютіна
У Луцьку на іподромі в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки минулої п’ятниці відбувся традиційний фестиваль «Обжинки»
Уже друге літо поспіль у це село на Горохівщині приїжджають групи добровольців із–за Бугу. Не гостюють — працюють, упорядковуючи чималим товариством могили земляків на українській землі. А живуть у приміщенні Шклинської школи
«Не знаю чого в мені більше — письменниці чи педагога? А врешті, забуваю замислюватись над земними мірами і …віршую, чи то пак, віншую Слово. Воно є моїм фахом, смислом життя і посередником між душею і Всесвітом, і райдугою, що з’єднує серця», — розповідає поетеса, заслужений вчитель України та громадська діячка Ніна Горик (на фото) про своє призначення
Комунальне підприємство «Ласка» пропонує провести вакцинацію домашніх тварин від сказу
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ