up-arrow

«Найстрашніші створіння постапокаліптичного суспільства»

title
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність

Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти
і культури газети «Волинь-нова»

Пам'ятаю свою першу після букваря книжку і той день, коли відчула себе кимось, бо вже могла записатися у справжню сільську бібліотеку. Вона мені тоді здавалася велетенською. Пізніше, перечитавши цікавинки дитячого відділу, вже так не думала. Але завжди похід у бібліотеку в дитинстві був подією. Ми підганяли одне одного швидше дочитувати, ділилися, обмінювалися, хтось висловлював свої емоції на палітурках, я отримала від мами «на горіхи» ще в ранньому дитинстві, коли повирізувала з купленої книжки фігурки Журавля й Лисички, тому ставилася до друкованого з повагою. А свою першу бібліотечну книжку «Як брати батьківський скарб знайшли» до сьогодні пам'ятаю – невеличка казка, самостійно вибрана, прочитана не один раз із великою гордістю. Ми дорослішали, переходили від стелажа до стелажа, від Андерсена до Жуля Верна і Джека Лондона, розбавляли їх радянськими пригодами Миколи Трублаїні та Олеся Гончара. Ну, що вже знаходили в сільській бібліотеці. А тітка Люда, уважно вивчаючи школярів з–під скелець окулярів, видавала літературу з дорослого відділу, і особливою відзнакою книжки було те, що її Наталка (донька-старшокласниця) це прочитала. Яка то була педагогіка! Тодішні дорослі книжки не були такими 18+, які тепер продають у книжкових магазинах. (Коли моїй доні на день народження у 9-му класі хтось із однокласників подарував Пауло Коельо «Одинадцять хвилин», у мене щелепа відвисла – де таке продають дітям, це ж як цигарки чи алкоголь неповнолітнім? Виявляється, у книгарнях не працюють такі тьоті Люди, які розподіляють чтиво за віковими категоріями, а варто було б.) Сучасні сільські бібліотекарі мене направду щиро дивують. Можливо, мені траплялися такі, але вони знають усі новинки літератури, проводять культурні заходи, запропонують не лише книжку, а й задушевну розмову, а деякі навіть беруть участь у тендерах та заробляють для села пристойні суми на нові надходження, як от Лариса Лаптєва із села Грем'ячого Рівненської області.
А куди піти сільському читачеві у період децентралізації влади? Адже єдині культурні осередки малого села опинилися під загрозою закриття, бо хто їх тепер фінансуватиме? У високих міністерських кабінетах важко зрозуміти, що по книжку комусь у глибинці об'єднаної громади доведеться їхати за 10–20 кілометрів. Це чудово, що у вас є інтернет, а в селі – нема, і книжку як засіб збагачення людської думки ще ніхто не відміняв. І, можливо, багато з нас ставали кимось тільки через те, що мали змогу доторкнутися до книжки. Спеціаліст облдержадміністрації Марія Назаревич розповіла, що працівники культури намагаються пояснювати новоствореним громадам, яка роль бібліотеки у селі, розіслали методичні рекомендації, де чітко прописана культурна робота, що має проводитися.
— Просто не очікувалося, що за децентралізацією стоїть такий блок проблем, – бідкається чиновниця. – Кожна установа – це ж державний заклад, не так просто його закрити. Але куди спрямують кошти об'єднані громади, чи залишиться там на зарплату бібліотекаря, на нові надходження – залежить лише від керівників місцевих громад та від депутатів. А ще від того, чи буде це питання для них серед головних, а чи – другорядних.
Але якщо зникнуть бібліотеки, ті наші перші університети, то суспільству загрожує вимирання від отупіння, яке пророкував Рей Бредбері у «451 градусі за Фаренгейтом». Тож читаймо, допоки є що, так залишимося людьми розумними, а не станемо мутантами. І цінуймо бібліотекарів сьогодні, щоб не опинитися в постапокаліптичному суспільстві.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів
Кажуть, тут завжди мертва тиша. Кажуть, тут зупинився час. Кажуть, що нога людини сюди не зможе ступити ще зо дві тисячі років. Але є такі, хто наперекір долі чи то з бажання позмагатися з нею разом із перелітними птахами повертаються з чужини, щоб оселитися на випаленій радіацією землі. Сюди тягне різноманітних екстремалів, переважно молодих людей, фанатів комп’ютерних ігор, які хочуть, крім віртуальних зображень, пройтися закинутими шляхами, відчути себе сталкерами
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ