«Найстрашніші створіння постапокаліптичного суспільства»

Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти
і культури газети «Волинь-нова»

Пам'ятаю свою першу після букваря книжку і той день, коли відчула себе кимось, бо вже могла записатися у справжню сільську бібліотеку. Вона мені тоді здавалася велетенською. Пізніше, перечитавши цікавинки дитячого відділу, вже так не думала. Але завжди похід у бібліотеку в дитинстві був подією. Ми підганяли одне одного швидше дочитувати, ділилися, обмінювалися, хтось висловлював свої емоції на палітурках, я отримала від мами «на горіхи» ще в ранньому дитинстві, коли повирізувала з купленої книжки фігурки Журавля й Лисички, тому ставилася до друкованого з повагою. А свою першу бібліотечну книжку «Як брати батьківський скарб знайшли» до сьогодні пам'ятаю – невеличка казка, самостійно вибрана, прочитана не один раз із великою гордістю. Ми дорослішали, переходили від стелажа до стелажа, від Андерсена до Жуля Верна і Джека Лондона, розбавляли їх радянськими пригодами Миколи Трублаїні та Олеся Гончара. Ну, що вже знаходили в сільській бібліотеці. А тітка Люда, уважно вивчаючи школярів з–під скелець окулярів, видавала літературу з дорослого відділу, і особливою відзнакою книжки було те, що її Наталка (донька-старшокласниця) це прочитала. Яка то була педагогіка! Тодішні дорослі книжки не були такими 18+, які тепер продають у книжкових магазинах. (Коли моїй доні на день народження у 9-му класі хтось із однокласників подарував Пауло Коельо «Одинадцять хвилин», у мене щелепа відвисла – де таке продають дітям, це ж як цигарки чи алкоголь неповнолітнім? Виявляється, у книгарнях не працюють такі тьоті Люди, які розподіляють чтиво за віковими категоріями, а варто було б.) Сучасні сільські бібліотекарі мене направду щиро дивують. Можливо, мені траплялися такі, але вони знають усі новинки літератури, проводять культурні заходи, запропонують не лише книжку, а й задушевну розмову, а деякі навіть беруть участь у тендерах та заробляють для села пристойні суми на нові надходження, як от Лариса Лаптєва із села Грем'ячого Рівненської області.
А куди піти сільському читачеві у період децентралізації влади? Адже єдині культурні осередки малого села опинилися під загрозою закриття, бо хто їх тепер фінансуватиме? У високих міністерських кабінетах важко зрозуміти, що по книжку комусь у глибинці об'єднаної громади доведеться їхати за 10–20 кілометрів. Це чудово, що у вас є інтернет, а в селі – нема, і книжку як засіб збагачення людської думки ще ніхто не відміняв. І, можливо, багато з нас ставали кимось тільки через те, що мали змогу доторкнутися до книжки. Спеціаліст облдержадміністрації Марія Назаревич розповіла, що працівники культури намагаються пояснювати новоствореним громадам, яка роль бібліотеки у селі, розіслали методичні рекомендації, де чітко прописана культурна робота, що має проводитися.
— Просто не очікувалося, що за децентралізацією стоїть такий блок проблем, – бідкається чиновниця. – Кожна установа – це ж державний заклад, не так просто його закрити. Але куди спрямують кошти об'єднані громади, чи залишиться там на зарплату бібліотекаря, на нові надходження – залежить лише від керівників місцевих громад та від депутатів. А ще від того, чи буде це питання для них серед головних, а чи – другорядних.
Але якщо зникнуть бібліотеки, ті наші перші університети, то суспільству загрожує вимирання від отупіння, яке пророкував Рей Бредбері у «451 градусі за Фаренгейтом». Тож читаймо, допоки є що, так залишимося людьми розумними, а не станемо мутантами. І цінуймо бібліотекарів сьогодні, щоб не опинитися в постапокаліптичному суспільстві.