up-arrow

«Найстрашніші створіння постапокаліптичного суспільства»

title
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність

Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти
і культури газети «Волинь-нова»

Пам'ятаю свою першу після букваря книжку і той день, коли відчула себе кимось, бо вже могла записатися у справжню сільську бібліотеку. Вона мені тоді здавалася велетенською. Пізніше, перечитавши цікавинки дитячого відділу, вже так не думала. Але завжди похід у бібліотеку в дитинстві був подією. Ми підганяли одне одного швидше дочитувати, ділилися, обмінювалися, хтось висловлював свої емоції на палітурках, я отримала від мами «на горіхи» ще в ранньому дитинстві, коли повирізувала з купленої книжки фігурки Журавля й Лисички, тому ставилася до друкованого з повагою. А свою першу бібліотечну книжку «Як брати батьківський скарб знайшли» до сьогодні пам'ятаю – невеличка казка, самостійно вибрана, прочитана не один раз із великою гордістю. Ми дорослішали, переходили від стелажа до стелажа, від Андерсена до Жуля Верна і Джека Лондона, розбавляли їх радянськими пригодами Миколи Трублаїні та Олеся Гончара. Ну, що вже знаходили в сільській бібліотеці. А тітка Люда, уважно вивчаючи школярів з–під скелець окулярів, видавала літературу з дорослого відділу, і особливою відзнакою книжки було те, що її Наталка (донька-старшокласниця) це прочитала. Яка то була педагогіка! Тодішні дорослі книжки не були такими 18+, які тепер продають у книжкових магазинах. (Коли моїй доні на день народження у 9-му класі хтось із однокласників подарував Пауло Коельо «Одинадцять хвилин», у мене щелепа відвисла – де таке продають дітям, це ж як цигарки чи алкоголь неповнолітнім? Виявляється, у книгарнях не працюють такі тьоті Люди, які розподіляють чтиво за віковими категоріями, а варто було б.) Сучасні сільські бібліотекарі мене направду щиро дивують. Можливо, мені траплялися такі, але вони знають усі новинки літератури, проводять культурні заходи, запропонують не лише книжку, а й задушевну розмову, а деякі навіть беруть участь у тендерах та заробляють для села пристойні суми на нові надходження, як от Лариса Лаптєва із села Грем'ячого Рівненської області.
А куди піти сільському читачеві у період децентралізації влади? Адже єдині культурні осередки малого села опинилися під загрозою закриття, бо хто їх тепер фінансуватиме? У високих міністерських кабінетах важко зрозуміти, що по книжку комусь у глибинці об'єднаної громади доведеться їхати за 10–20 кілометрів. Це чудово, що у вас є інтернет, а в селі – нема, і книжку як засіб збагачення людської думки ще ніхто не відміняв. І, можливо, багато з нас ставали кимось тільки через те, що мали змогу доторкнутися до книжки. Спеціаліст облдержадміністрації Марія Назаревич розповіла, що працівники культури намагаються пояснювати новоствореним громадам, яка роль бібліотеки у селі, розіслали методичні рекомендації, де чітко прописана культурна робота, що має проводитися.
— Просто не очікувалося, що за децентралізацією стоїть такий блок проблем, – бідкається чиновниця. – Кожна установа – це ж державний заклад, не так просто його закрити. Але куди спрямують кошти об'єднані громади, чи залишиться там на зарплату бібліотекаря, на нові надходження – залежить лише від керівників місцевих громад та від депутатів. А ще від того, чи буде це питання для них серед головних, а чи – другорядних.
Але якщо зникнуть бібліотеки, ті наші перші університети, то суспільству загрожує вимирання від отупіння, яке пророкував Рей Бредбері у «451 градусі за Фаренгейтом». Тож читаймо, допоки є що, так залишимося людьми розумними, а не станемо мутантами. І цінуймо бібліотекарів сьогодні, щоб не опинитися в постапокаліптичному суспільстві.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ