up-arrow

«Найстрашніші створіння постапокаліптичного суспільства»

title
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність

Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти
і культури газети «Волинь-нова»

Пам'ятаю свою першу після букваря книжку і той день, коли відчула себе кимось, бо вже могла записатися у справжню сільську бібліотеку. Вона мені тоді здавалася велетенською. Пізніше, перечитавши цікавинки дитячого відділу, вже так не думала. Але завжди похід у бібліотеку в дитинстві був подією. Ми підганяли одне одного швидше дочитувати, ділилися, обмінювалися, хтось висловлював свої емоції на палітурках, я отримала від мами «на горіхи» ще в ранньому дитинстві, коли повирізувала з купленої книжки фігурки Журавля й Лисички, тому ставилася до друкованого з повагою. А свою першу бібліотечну книжку «Як брати батьківський скарб знайшли» до сьогодні пам'ятаю – невеличка казка, самостійно вибрана, прочитана не один раз із великою гордістю. Ми дорослішали, переходили від стелажа до стелажа, від Андерсена до Жуля Верна і Джека Лондона, розбавляли їх радянськими пригодами Миколи Трублаїні та Олеся Гончара. Ну, що вже знаходили в сільській бібліотеці. А тітка Люда, уважно вивчаючи школярів з–під скелець окулярів, видавала літературу з дорослого відділу, і особливою відзнакою книжки було те, що її Наталка (донька-старшокласниця) це прочитала. Яка то була педагогіка! Тодішні дорослі книжки не були такими 18+, які тепер продають у книжкових магазинах. (Коли моїй доні на день народження у 9-му класі хтось із однокласників подарував Пауло Коельо «Одинадцять хвилин», у мене щелепа відвисла – де таке продають дітям, це ж як цигарки чи алкоголь неповнолітнім? Виявляється, у книгарнях не працюють такі тьоті Люди, які розподіляють чтиво за віковими категоріями, а варто було б.) Сучасні сільські бібліотекарі мене направду щиро дивують. Можливо, мені траплялися такі, але вони знають усі новинки літератури, проводять культурні заходи, запропонують не лише книжку, а й задушевну розмову, а деякі навіть беруть участь у тендерах та заробляють для села пристойні суми на нові надходження, як от Лариса Лаптєва із села Грем'ячого Рівненської області.
А куди піти сільському читачеві у період децентралізації влади? Адже єдині культурні осередки малого села опинилися під загрозою закриття, бо хто їх тепер фінансуватиме? У високих міністерських кабінетах важко зрозуміти, що по книжку комусь у глибинці об'єднаної громади доведеться їхати за 10–20 кілометрів. Це чудово, що у вас є інтернет, а в селі – нема, і книжку як засіб збагачення людської думки ще ніхто не відміняв. І, можливо, багато з нас ставали кимось тільки через те, що мали змогу доторкнутися до книжки. Спеціаліст облдержадміністрації Марія Назаревич розповіла, що працівники культури намагаються пояснювати новоствореним громадам, яка роль бібліотеки у селі, розіслали методичні рекомендації, де чітко прописана культурна робота, що має проводитися.
— Просто не очікувалося, що за децентралізацією стоїть такий блок проблем, – бідкається чиновниця. – Кожна установа – це ж державний заклад, не так просто його закрити. Але куди спрямують кошти об'єднані громади, чи залишиться там на зарплату бібліотекаря, на нові надходження – залежить лише від керівників місцевих громад та від депутатів. А ще від того, чи буде це питання для них серед головних, а чи – другорядних.
Але якщо зникнуть бібліотеки, ті наші перші університети, то суспільству загрожує вимирання від отупіння, яке пророкував Рей Бредбері у «451 градусі за Фаренгейтом». Тож читаймо, допоки є що, так залишимося людьми розумними, а не станемо мутантами. І цінуймо бібліотекарів сьогодні, щоб не опинитися в постапокаліптичному суспільстві.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися
Нещодавно головний спеціаліст сектору туризму департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації Станіслав Ольшевський виклав у «Фейсбуці» фотознімки із підписом «Осінній тихий Світязь». Човни на приколі і порожній пляж. Але так само неповторно красиве озеро, яке так полюбилося волинянам і не тільки
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради
Нещодавно як офіцер запасу проходив медичну комісію. В український військовий квиток вписали мою першу солдатську спеціальність – радіотелеграфіст (або щоб зрозуміліше, то це радист). Здобув я її за радянських часів, перед призовом в армію – весною 1982–го – у Луцькій радіошколі
Чиновники з Міністерства освіти обіцяють, що невдовзі українська школа якісно зміниться, стане більш демократичною, дружньою до дитини І початок цьому поклали уже нинішнього 1 вересня
У річницю вбивства журналіста Павла Шеремета під Міністерством внутрішніх справ у Києві активісти написали правоохоронцям нагадування про нерозкритий злочин, поставили свічки, повісили плакати. А коли медійники з камерами розійшлися, комунальники швидко все прибрали. Вони навіть змили з асфальту графіті «Хто вбив Павла?»
Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України
Ще з перших зборів, які відбувалися за кілька місяців до того, як дитина мала йти до школи, я отримала цілком реальний привід заслужити імідж мами, якій щось не подобається
Комунальне підприємство «Ласка» пропонує провести вакцинацію домашніх тварин від сказу
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ