up-arrow

Сповідь правдивого «колорада»

title
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки

 

Не вагаючись, беру одну собі. І відразу чіпляю до куртки. Бо з дитинства поєднання цих кольорів, багато разів бачене на вітальних листівках, асоціювалося з «Днем Перемоги». До того ж – «Діди воювали!»
Так–так, обидва мої діди боролися з фашизмом у лавах Червоної Армії! Той, що по татові, – Станіслав Хомінський – провів на фронті близько трьох років, мав кілька моторошних шрамів від поранень, які я страшенно любив розглядати малим. Той, що по мамі, – Микола Комареус – взагалі воював з 1939–го по 1945–й. Спочатку відступав, від Бугу – аж до Ленінграда. А потім наступав – до Берліна і Праги… На двох діди мали більш як півсотні нагород. З них добрий десяток – «справжні», «бойові». Ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За визволення Києва», «За взяття Берліна», «За визволення Праги»…
Одним словом, дев’ять років тому – 9 травня 2008–го – у мене не було жодних підстав не взяти оту стрічку. Хоча мій світогляд мало чим відрізнявся від нинішнього. Я й тоді був україномовним. Мав досвід активної участі в Помаранчевій революції. Тихенько мріяв про членство своєї держави в НАТО і ЄС. Вояків ОУН — УПА вважав не менш достойними борцями за вільну Україну, ніж моїх дідів-«червоноармійців». Словосполучення «друга світова» мені видавалося прийнятнішим за «Велику Вітчизняну». Образ Путіна вже тоді викликав реальні неприємні відчуття. А радянські часи я щиро ненавидів хоча б через Голодомор, який жорстким котком пройшовся по наших родинах.
Водночас чимало моїх друзів тоді розмовляли (а дехто й сьогодні розмовляє!) російською. З творчістю класиків російської літератури я знайомий не згірш, ніж із творчістю класиків нашої літератури. А у футболі я не те щоб вболівав, але трішечки симпатизував і російським клубам (окрім одвічного ворога київських динамівців – московських спартаківців) на міжнародній арені. Ну й, звісно, вітати дідусів і бабусь з «Днем Перемоги» було для мене абсолютно нормальною річчю.
Та й зрештою свою майбутню дружину я того дня спершу повів «на парад». А вже потім у Ботанічний сад – милуватися бузковим квітом. І таких – «зі стрічками» – ходило того дня Києвом тисячі й тисячі. А особисто до мене вже у саду підходило кілька людей – питали, де взяв, і чи не буде зайвої – для них.
То чого ж бракувало їм – отам «за поребриком»? І далі – аж за товстими кремлівськими стінами? Нашої толерантності до їхніх особливостей?!
Тепер мають. Людина «зі стрічкою» – нині однозначно «колорадською» – на вулицях Києва (Дніпра, Одеси, Луцька…) сприймалася б уже навіть не як «погана людина», а як закінчений неадекват. Святкувати «Перемогу» в один день з ними, навіть попри абсолютно щире й сьогодні «Діди воювали!», це ні в які ворота не лізе. А інформація про їхніх «двохсотих» на емоційному рівні сприймається із задоволенням (прости мене, Господи!). І підозрюю, що мої тепер уже покійні діди мене б таки зрозуміли.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ