up-arrow

Не відкладайте на завтра дитинство

title
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися

Олеся БАНАДА,
заступник відповідального секретаря газети «Волинь-нова», ведуча сторінки «Мультляндія»

 

А ви любите своїх дітей? Думаю, відповідь однозначна. Та чи достатньо часу їм приділяєте? Зізнайтеся: як часто на прохання маленьких синочка чи донечки «Пограйся зі мною!» відкладаєте свої справи і йдете складати конструктор, пазли, перевдягати ляльок чи ганяти м’яч? Переважно ваші обіцянки прийти трішечки пізніше, пафосно обґрунтовані важливістю того, що зараз робите, закінчуються дозволом подивитися мультики чи зіграти одну гру на телефоні.
Дітки ж ростуть. Ми дивуємося, як 2-річне маля, яке показують по телевізору, називає всі столиці світу, як сусідський хлопчисько-непосида в 3 роки читає і декламує вірші. «Вундеркінди», – діагностуємо. А своїх дітей недооцінюємо. Звідки вони можуть знати міста чи букви, якщо ви їм ніколи цього не розповідали?
Діти дошкільного віку – як губка: вони вбирають усю інформацію, яку їм дають. Смієтеся? Самі ж кажете, що ваше маля фразами із «Фіксиків» чи «Маші» говорить. Бо постійно їх чує. Аналогічно могло б розказати вірш, якби ви не лінувалися перші вивчити його та кілька разів під час гри повторити.
Хтось скаже, що це робота вихователя. Та рідко в якому садку є групи, де менше як 25 дітей. І приділити кожному увагу, коли ще треба нагодувати, одягнути, завести в туалет, вкласти спати, – фізично неможливо.
Нещодавно були в гостях у кумів. Коли вони показали, як зі своїм малюком виконують завдання, які ми даємо на дитячій сторінці, я щиро зраділа: покреслені лабіринти, зафарбовані розмальовки, відгадані ребуси. Зазначу, що куми живуть у селі, мають господарство і нещодавно у них народилася друга дитинка. Але вони вміють організуватися і все встигають.
Так само тішуся, коли дітки присилають нам казки, малюнки, вірші. Акуратно виведені літери і подекуди маленькі виправлення свідчать, що перед тим, як відправити листа, його перечитав «на помилки» хтось із дорослих. Значить, батьки уважні, вони цікавляться, чим живуть діти, намагаються спрямовувати їхній розвиток у потрібне русло.
До слова, завдання у «Мультляндію» ми розробляємо нескладні. Вони розвивають логіку, уяву, творче мислення. І якщо ваше чадо ще не ходить до школи – не ігноруйте дитячої сторінки. У 4 роки малята вже можуть, наприклад, знайти відмінності між картинками. А кросворди розгадайте самі, цього разу хай дитина вам «допоможе», а не ви їй.
Любити і вчити дітей треба вже і сьогодні, бо не зоглядитесь, як ваше місце у їхньому житті займуть друзі, гаджети. Тоді вже достукатися до маленького серця буде дуже непросто. Тож робімо назустріч перший крок — відкриваймо разом сьогоднішню 18-ту сторінку!

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ