up-arrow

Там, де загубилася... Україна

title
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»

 

Одна із них привела мене цими вихідними на Закарпаття, яке заворожує старовинними замками і гірськими краєвидами. За три кілометри від туристичного комплексу «Косино», куди люди звідусіль їдуть поніжитися в термальних джерелах і яке ще називають «маленьким Будапештом», розкинулося село Запсонь. На перший погляд, здавалось би, звичайний український населений пункт зі своїм закарпатським колоритом. Однак Україна тут губиться. Відразу привертає увагу напис на дорожньому вказівнику угорськими літерами «Щасливої дороги». І реклами, і вивіски, і назви вулиць не соромляться чужої мови. Впадають у вічі добротні будинки, на яких лише подекуди видніються українські слова на кшталт «Здаю кімнати». На лавочці біля садиби сидить дідусь, уважно придивляючись до чужинців. Спілкування з ним не дало бажаних результатів: я не зрозуміла його, а він — мене. Біля сільського клубу збираються юнаки та дівчата, одягнені у національні костюми, які значно відрізняються від українських. Як виявилося, чекають наречених. По вулиці, голосно вигукуючи угорські слова, бігають діти. Складається враження, що у цьому українському селі більше 80% населення – етнічні угорці. Мовчанням зустрічають вітання «Добрий день» і в одному з магазинів. Пальцем вказую на те, що хочу придбати, оскільки навіть понівеченою російською продавчиня розмовляла так, ніби перечіплювалася за високі пороги. Це село з казковими краєвидами видалось мені схожим на острів, що відірваний від материка, але, попри все, ще залишається його частиною. Почувала себе химерно: коли я встигла перетнути кордон?
Доки не чуєш чужої незрозумілої мови, можна було б сприймати все таким, як воно є: оці гори, зелені сосни, що зігріваються на засніжених ще й досі вершинах, ось ці звивисті вулички, що ведуть до місцевого храму. Там немає відчуття країни, її присутності — є прапори на адміністративних будівлях, національна валюта, але слідом ходить тінь сусідньої держави. Дехто переконує: за чотири кілометри – державний кордон. Тому нічого дивного, що всюди відчувається подих європейської Угорщини. І я схильна сприймати це прагнення до кращого життя, намагання стати ближчими до Європи. Та коли дивлюся на угорські написи, десь глибоко в душі остерігаюсь: чи не повториться історія з Кримом та Донбасом? Яке майбутнє чекає на нашу країну? Які в неї шанси вціліти, лишитися на мапі?
Забуваючи мову, ми втрачаємо Україну. Якось один військовослужбовець розповідав, що навіть рідне слово на полі бою здатне заспокоювати хлопців. Коли до них звертаєшся материнською мовою, вони – зранені, у шоковому стані – знаходять сили вижити. Бо серед куль і осколків не розрізнити обличчя, а чути лише мову. Вона пахне порохом і свободою. Звучить для них надією і любов’ю. А все в житті має починатися з любові…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів
Кажуть, тут завжди мертва тиша. Кажуть, тут зупинився час. Кажуть, що нога людини сюди не зможе ступити ще зо дві тисячі років. Але є такі, хто наперекір долі чи то з бажання позмагатися з нею разом із перелітними птахами повертаються з чужини, щоб оселитися на випаленій радіацією землі. Сюди тягне різноманітних екстремалів, переважно молодих людей, фанатів комп’ютерних ігор, які хочуть, крім віртуальних зображень, пройтися закинутими шляхами, відчути себе сталкерами
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
21-річний військовослужбовець Володимир Бабій зараз лікується в луцькому онкодиспансері, у нього 4-а стадія раку
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ