up-arrow

Там, де загубилася... Україна

title
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»

 

Одна із них привела мене цими вихідними на Закарпаття, яке заворожує старовинними замками і гірськими краєвидами. За три кілометри від туристичного комплексу «Косино», куди люди звідусіль їдуть поніжитися в термальних джерелах і яке ще називають «маленьким Будапештом», розкинулося село Запсонь. На перший погляд, здавалось би, звичайний український населений пункт зі своїм закарпатським колоритом. Однак Україна тут губиться. Відразу привертає увагу напис на дорожньому вказівнику угорськими літерами «Щасливої дороги». І реклами, і вивіски, і назви вулиць не соромляться чужої мови. Впадають у вічі добротні будинки, на яких лише подекуди видніються українські слова на кшталт «Здаю кімнати». На лавочці біля садиби сидить дідусь, уважно придивляючись до чужинців. Спілкування з ним не дало бажаних результатів: я не зрозуміла його, а він — мене. Біля сільського клубу збираються юнаки та дівчата, одягнені у національні костюми, які значно відрізняються від українських. Як виявилося, чекають наречених. По вулиці, голосно вигукуючи угорські слова, бігають діти. Складається враження, що у цьому українському селі більше 80% населення – етнічні угорці. Мовчанням зустрічають вітання «Добрий день» і в одному з магазинів. Пальцем вказую на те, що хочу придбати, оскільки навіть понівеченою російською продавчиня розмовляла так, ніби перечіплювалася за високі пороги. Це село з казковими краєвидами видалось мені схожим на острів, що відірваний від материка, але, попри все, ще залишається його частиною. Почувала себе химерно: коли я встигла перетнути кордон?
Доки не чуєш чужої незрозумілої мови, можна було б сприймати все таким, як воно є: оці гори, зелені сосни, що зігріваються на засніжених ще й досі вершинах, ось ці звивисті вулички, що ведуть до місцевого храму. Там немає відчуття країни, її присутності — є прапори на адміністративних будівлях, національна валюта, але слідом ходить тінь сусідньої держави. Дехто переконує: за чотири кілометри – державний кордон. Тому нічого дивного, що всюди відчувається подих європейської Угорщини. І я схильна сприймати це прагнення до кращого життя, намагання стати ближчими до Європи. Та коли дивлюся на угорські написи, десь глибоко в душі остерігаюсь: чи не повториться історія з Кримом та Донбасом? Яке майбутнє чекає на нашу країну? Які в неї шанси вціліти, лишитися на мапі?
Забуваючи мову, ми втрачаємо Україну. Якось один військовослужбовець розповідав, що навіть рідне слово на полі бою здатне заспокоювати хлопців. Коли до них звертаєшся материнською мовою, вони – зранені, у шоковому стані – знаходять сили вижити. Бо серед куль і осколків не розрізнити обличчя, а чути лише мову. Вона пахне порохом і свободою. Звучить для них надією і любов’ю. А все в житті має починатися з любові…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ