up-arrow

Там, де загубилася... Україна

title
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»

 

Одна із них привела мене цими вихідними на Закарпаття, яке заворожує старовинними замками і гірськими краєвидами. За три кілометри від туристичного комплексу «Косино», куди люди звідусіль їдуть поніжитися в термальних джерелах і яке ще називають «маленьким Будапештом», розкинулося село Запсонь. На перший погляд, здавалось би, звичайний український населений пункт зі своїм закарпатським колоритом. Однак Україна тут губиться. Відразу привертає увагу напис на дорожньому вказівнику угорськими літерами «Щасливої дороги». І реклами, і вивіски, і назви вулиць не соромляться чужої мови. Впадають у вічі добротні будинки, на яких лише подекуди видніються українські слова на кшталт «Здаю кімнати». На лавочці біля садиби сидить дідусь, уважно придивляючись до чужинців. Спілкування з ним не дало бажаних результатів: я не зрозуміла його, а він — мене. Біля сільського клубу збираються юнаки та дівчата, одягнені у національні костюми, які значно відрізняються від українських. Як виявилося, чекають наречених. По вулиці, голосно вигукуючи угорські слова, бігають діти. Складається враження, що у цьому українському селі більше 80% населення – етнічні угорці. Мовчанням зустрічають вітання «Добрий день» і в одному з магазинів. Пальцем вказую на те, що хочу придбати, оскільки навіть понівеченою російською продавчиня розмовляла так, ніби перечіплювалася за високі пороги. Це село з казковими краєвидами видалось мені схожим на острів, що відірваний від материка, але, попри все, ще залишається його частиною. Почувала себе химерно: коли я встигла перетнути кордон?
Доки не чуєш чужої незрозумілої мови, можна було б сприймати все таким, як воно є: оці гори, зелені сосни, що зігріваються на засніжених ще й досі вершинах, ось ці звивисті вулички, що ведуть до місцевого храму. Там немає відчуття країни, її присутності — є прапори на адміністративних будівлях, національна валюта, але слідом ходить тінь сусідньої держави. Дехто переконує: за чотири кілометри – державний кордон. Тому нічого дивного, що всюди відчувається подих європейської Угорщини. І я схильна сприймати це прагнення до кращого життя, намагання стати ближчими до Європи. Та коли дивлюся на угорські написи, десь глибоко в душі остерігаюсь: чи не повториться історія з Кримом та Донбасом? Яке майбутнє чекає на нашу країну? Які в неї шанси вціліти, лишитися на мапі?
Забуваючи мову, ми втрачаємо Україну. Якось один військовослужбовець розповідав, що навіть рідне слово на полі бою здатне заспокоювати хлопців. Коли до них звертаєшся материнською мовою, вони – зранені, у шоковому стані – знаходять сили вижити. Бо серед куль і осколків не розрізнити обличчя, а чути лише мову. Вона пахне порохом і свободою. Звучить для них надією і любов’ю. А все в житті має починатися з любові…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися
Нещодавно головний спеціаліст сектору туризму департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації Станіслав Ольшевський виклав у «Фейсбуці» фотознімки із підписом «Осінній тихий Світязь». Човни на приколі і порожній пляж. Але так само неповторно красиве озеро, яке так полюбилося волинянам і не тільки
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради
Нещодавно як офіцер запасу проходив медичну комісію. В український військовий квиток вписали мою першу солдатську спеціальність – радіотелеграфіст (або щоб зрозуміліше, то це радист). Здобув я її за радянських часів, перед призовом в армію – весною 1982–го – у Луцькій радіошколі
Чиновники з Міністерства освіти обіцяють, що невдовзі українська школа якісно зміниться, стане більш демократичною, дружньою до дитини І початок цьому поклали уже нинішнього 1 вересня
У річницю вбивства журналіста Павла Шеремета під Міністерством внутрішніх справ у Києві активісти написали правоохоронцям нагадування про нерозкритий злочин, поставили свічки, повісили плакати. А коли медійники з камерами розійшлися, комунальники швидко все прибрали. Вони навіть змили з асфальту графіті «Хто вбив Павла?»
Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України
Ще з перших зборів, які відбувалися за кілька місяців до того, як дитина мала йти до школи, я отримала цілком реальний привід заслужити імідж мами, якій щось не подобається
Комунальне підприємство «Ласка» пропонує провести вакцинацію домашніх тварин від сказу
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ