up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Моя дружина — це життя моє, моя дружина — це моя надія…»

title
То рядки із вірша Миколи Ясюка, надрукованого наприкінці минулого року в одному з випусків сторінки «Любить! Не любить». А недавно ми навідалися в родину їх автора. І коли до цього були начувані про Миколу Андрійовича як неординарну людину (ось уже 15 літ він є головою Троянівської сільської ради Маневицького району і багато зробив для громади), то тепер знаємо зізнання його коханої дружини Віти Іполитівни: «Такого чоловіка, як у мене, ні в кого немає»

Катерина ЗУБЧУК

«Микола краще пам'ятає своє освідчення. Я просто була зачарована ним»
У житті немає випадковостей — кожна подія, навіть якась незначна, як з'ясується згодом, мусила бути у «ланцюжку» життя. Віта Іполитівна, а на той час просто юна Віта, перший раз побачила свого майбутнього чоловіка у селі Нова Руда.

Ми ніколи не переймаємося тим, що в когось чогось більше, заздрість нас не з'їдає. Ми люди природи, живемо серед поліської краси і тішимося нею.

— Я взагалі-то родом із Великої Осниці Маневицького району, — розповідала жінка, коли мова зайшла про те, як вони познайомилися. — Так склалося, що тато мій працював помічником лісничого, і його життя, а значить і наше з мамою, — кочове. Ми переїжджали з одного місця на друге. Отож була в моєму дитинстві Велика Осниця, Городок, а там — і Нова Руда, де, як я потім дізнаюся від Миколи, батько його працював головою сільради.

— Влітку, під час канікул, а вчився я у Володимир–Волинському педагогічному училищі, — долучається до розмови Микола Андрійович, — батько взяв мене до себе на допомогу — якраз йшло будівництво нової сільради. Плитка, викладена перед приміщенням, — то моїх рук справа. Був у мене магнітофон. Я його вмикав і під музику працював…
Ось тоді якогось дня і побачила його Віта. Звернула увагу на високого хлопця. Подивилася, як пригадує зараз, і пішла далі, але запам'ятала цього меломана.
Скоро Миколу призвали в армію. Про Віту, ясно, він нічого не знав (це вона його побачила, а сама для нього залишилася непоміченою). Коли ж хлопець після строкової служби повернувся у Градиськ (це його рідне село), то звернув увагу на новеньку дівчину. На той час батька Віти вже сюди перевели на роботу. Ось так вона їхала-їхала із сім'єю і добралася до села, де жило її кохання. Віта закінчила Луцьке педагогічне училище. Тобто обоє — вчителі. У школі й познайомилися. Рік позустрічалися й побралися. Це якщо у кількох словах говорити. А мені хочеться почути більше про те, як вони йшли до цього дня, зокрема, як освідчився у своїх почуттях Микола майбутній дружині.
— Краще Микола пам'ятає про це, — каже жінка. — А я була просто зачарована ним.
І ось уже спогад про грудень 1990 року.
— Перший місяць зими був дуже холодний, — розповідає Микола Андрійович, — без снігу, усе замерзало. І наше чудове озеро Віно, що неподалік від Градиська, вкривалося кригою (його називають ще Вісімкою, бо воно у формі цієї цифри). Вода сідала, і чувся своєрідний тріск. А що кругом ліс, то було дивне відлуння. Явище дуже цікаве, яке не передати словами. І ми, сільська молодь, на тому льоду сковзалися. І серед такої чудової природи я освідчився Віті, запропонував одружитися.
Ми зустрілися з Ясюками якраз у річницю їхнього весілля. При згадці, яким же був тоді день 4 травня, найперший спогад такий: дощ ішов і першого, і другого дня. Кажуть, дощ на весіллі — прикмета багатства майбутнього подружжя, їхнього матеріального благополуччя, знак міцної та здорової сім'ї — чоловік і дружина будуть нерозлучні, житимуть у любові і взаєморозумінні, а ще матимуть багато дітей. Через 26 років, а стільки подружжя у парі, вже можна сказати, наскільки правдиві ці прикмети. Дітей справді їм Бог подарував аж трьох — сина Івана, дочок Наталію і Ніну. А щодо багатства, то дружина, зокрема, мовила:
Ми ніколи не переймаємося тим, що в когось чогось більше, заздрість нас не з'їдає. Ми люди природи, живемо серед поліської краси і тішимося нею.

«Віта живе своєю роботою, я — своєю, і ми не заважаємо одне одному»
Ясюки поділяють своє життя на два періоди: той, коли вони були ще у Градиську при батьках Миколи, і той, коли вже у Троянівку перебралися. Переконані, що одна справа, коли ти живеш біля батьків, а інша, коли вже повністю самостійний і відповідальний за свою сім'ю. А Миколі Андрійовичу, оскільки став сільським головою, довелося думати і про родину, і про людей, які йшли до нього зі своїми потребами, чекаючи на допомогу.
Почався цей «другий період», коли у Градиській школі, де обоє працювали, скорочували години.
— Треба було шукати якусь додаткову роботу, — розповідає Микола Андрійович. — І ось мені запропонували посаду директора троянівської школи. Я, по правді, не хотів спочатку погоджуватися, але батько сказав: «Ну й сиди. А через 10 літ ти нікому не будеш потрібний». Одне слово, на його думку, не варто втрачати шанс. І я прийняв пропозицію.

— Іноді прикро, що Микола такий зайнятий, — каже жінка. — Але все ж ці хвилини досади поступаються іншому почуттю — гордості за коханого, думці: «Такого чоловіка, як у мене, ні в кого нема».

А через два роки тодішній очільник райдержадміністрації Леонід Кричкевич порадив Миколі Андрійовичу балотуватися на сільського голову. І місцеві люди, вже знаючи його на посаді керівника навчального закладу, в принципі були за те, щоб громаду очолив саме він. Так і сталося. З того часу багато задуманого втілено. І, як каже чоловік, дружина ніколи не заважала йому займатися тим, чим він хоче: «Віта живе своєю вчительською роботою, я — своєю».
Після почутого про реалізоване чи тільки-но заплановане напрошувалася думка: на посаді сільського голови міг би чоловік спокійніше жити. Але це, як він сам каже, не в його натурі.
— Складалося так, що люди підказували, підбивали на нові ідеї, — мовить голова. — І я то в одному селі щось робив, то у другому — так і балансував потребами громади, щоб більш-менш ніхто не почувався скривдженим. Хоча зрозуміло, що центральна садиба має свої переваги — отримує більше уваги. Я завжди працював над іміджем сільської ради. Мені хотілося і хочеться, аби людям жилося комфортніше, щоб у селах було щось цікаве і вже з інших громад до нас їхали — побачити новинку, запозичити.
Відремонтувавши ФАПи, зробивши дороги, подбавши про навчальні заклади, Микола Ясюк затіяв у Троянівці облаштування Будинку обрядових подій, який тепер служить жителям усіх сіл, що входять до сільради. А біля нього зробили ставочок, стаціонарну сцену, де й провели торік вперше фольклорний фестиваль.
— Я ж завжди дбав і про розвиток культури, — каже Микола Андрійович, — паралельно із господарськими справами йшло створення нині народного фольклорного колективу «Гуляночка». А потім почалися водні перегони «Стохід-дербі» на території Ковельського району (частина маршруту проходить по території Троянівської сільради). Мені запропонували взяти участь у них — так я сів на байдарку. І в «Поліській регаті», що з 2010 року проводиться на Любешівщині, брав участь. Йдучи на байдарках Стоходом, ніби заново побачив чудові поліські краєвиди. Захотілося мати на території сільради туристичний маршрут, і ми вже його практично відкрили, назвавши «Мандрівочка Поліссям». Ідея моя, але реалізували її завдяки людям, які мене в усьому підтримували. Тепер уже в нас є свої байдарки. Моє завдання — щоб сім'ї мали заробіток, — до нас їдуть заради води, а при цьому і агротуризм розвивається.

«Якби я ревнувала, то мене, мабуть, уже не було б»
Звичайно, я запитала Віту Іполитівну, як живеться із таким чоловіком-романтиком, у якого стільки планів (уже виконаних і ще задуманих), який і у вихідні не завжди з родиною. І ось що почула від жінки:
— Хочеться, щоб більше був удома, але я вже звиклася з ритмом його життя. Та й не скажу, що сім'я увагою обділена. Ми відпочиваємо й удвох, і разом із друзями, дітьми. Ось тоді ввечері біля вогнища починаються пісні. І чоловік бере в руки гітару, співає.
А ще, виявляється, одного разу після змагання «Стохід-дербі» Микола Андрійович сказав дружині: «Давай разом пройдемо на байдарці Стоходом, щоб ти побачила, яке це диво. Там такі трави, там так багато м'яти, і вона так пахне!» І вони вже удвох пливли поміж пахучих трав. Назавжди запам'яталось, як гриміло і дощ ішов, як вони втікали на байдарці від грози, а вона їх наздоганяла. Знову така ж дивна стихія, як тоді на озері Віно, коли прозвучало освідчення. Так романтично зав'язувалися їхні стосунки, і ця романтика збереглася з роками. Що може бути краще?!
— Іноді прикро, що чоловік такий зайнятий, — каже жінка. — Але все ж ці хвилини досади поступаються іншому почуттю — гордості за коханого, думці: «Такого чоловіка, як у мене, ні в кого нема».
Більш як за два з половиною десятки літ, упродовж яких і самі вчилися, щоб мати вищу освіту (та ще й не одну), і дітей учили і вчать, Микола Андрійович та Віта Іполитівна стали тим люблячим подружжям, де особливо цінується взаємна довіра, повага.
— Якщо ти женився, взяв кохану дівчину за дружину, — розмірковує чоловік, — то далі треба шукати одне в одному щось цікаве, розвивати його. Оскільки ідеальних людей немає, то від того, що в характері не подобається, треба відійти, навчитися пробачати. Одне слово, бачити насамперед те, що колись пробудило любов.
Чи хотілось би щось змінити у своєму житті? Коли про це зайшла мова, Микола Андрійович сказав:
— Ні. Ясно, що можна пофантазувати про щось краще. Але це «краще» буде не наше, тож його нам і не треба.
А ще прозвучала така фраза:
— Мені приємно, якщо комусь зі мною цікаво.
У цих словах — суть натури сільського голови. Зважаючи на його різносторонні інтереси, на те, що має ось таке життя серед людей і заради людей, не втримуюся і запитую дружину Миколи Андрійовича:
— А ви не ревнуєте чоловіка — такого талановитого, романтичного?
— Якби я ревнувала, то мене, мабуть, уже не було б, — каже сміючись жінка.
А сам чоловік додає:
— Ми не ревниві — ні вона, ні я. Одне другого тримати, як мовиться, за рукава — це абсурд. Те, що я подивлюся на гарну жінку, — природньо. На те і очі дані. Але ж при цьому ти знаєш: у тебе є кохана, яку ти вибрав за дружину, є сім'я, якою дорожиш. Цим все сказано.
У родині Ясюків я почула ще багато такого, що зветься секретами сімейного благополуччя. Освідчившись колись уперше, Микола Андрійович не перестає повторювати дружині ці три заповітні слова: «Я тебе люблю!» (а жінка ж любить вухами!). Подружжя вміє не ображатися одне на одного. Як сказала Віта Іполитівна, вони не бояться робити перші кроки до примирення — «нема такого, щоб хтось нахнюпився на якесь гарячково кинуте слово і мовчав».
І, до речі, якщо Микола Андрійович на посаді сільського голови — хороший господар, то такий же дбайливий він і в себе вдома. Колись їм надали службове житло в окремому крилі приміщення сільської ради. Довелося багато що перебудувати, щоб це справді стало житлом. І робив усе Микола Андрійович своїми руками (ясно, що з допомогою дружини), щоб створити тут затишок. Він і дизайн придумає, і грубку змурує. Здається, маленька деталь, але яка: дверцята грубки — це не просто залізяка: вони прикрашені виноградним листям з металу. І, показуючи цей свій витвір, чоловік пригадує пісню Окуджави, ось такі її рядки: «Виноградную косточку в теплую землю зарою, и лозу поцелую, и спелые гроздья сорву. И друзей созову, на любовь свое сердце настрою. А иначе зачем на земле этой вечной живу?» Одне слово, творчість ніколи не покидає цього чоловіка.
І хоча вдома серенади своїй дружині Микола Андрійович не співає, як сам зауважив, усе ж на наше прохання для знімка в газету взяв гітару і заграв. Залишалося уявити, що ця мелодія звучить вечірньої пори біля вогнища десь на березі Стохода. А це, як уже знаємо, — не фантазія, а те, що стало частинкою життя подружжя Ясюків.

Віта та Микола у парі вже 26 років.

Подружжя Ясюків у день весілля.

Найчарівніші квіти їхнього життя – діти: Наталія, Іван та Ніна.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Цей дощ змив весь цвіт із кущів жасмину. Ледве вловимий аромат ще витає у повітрі, пелюстки вкривають мокру траву — і це теж вплітається в картину завершення дня, пронизаного дощем
Тетяна щойно дізналася, що її коханий має іншу дівчину. Потрібно було якось заспокоїтися. Як? Напитися? Ні, нізащо. З перетворенням на свиню не варто поспішати. Кілька разів вмикала і вимикала телевізор. Не допомагало. Пригадалися слова подруги, яка казала, що знімає стрес за допомогою цигарок. Можна спробувати. Але ж вона ніколи не курила...
Далекі родички Ліда і Наталка були найкращими подругами. Лідині батьки багатші. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці більше залицялися до Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій, якого ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був
«Дякую Богу, що у моєї дочки такий чоловік», — говорить про свого зятя-азербайджанця жителька села Нові Червища Камінь-Каширського району Марія Філюк. Вже й забула жінка, як свого часу була шокована тим, що її Альона зібралася заміж за Заура — іноземця із Закавказзя
Любов 33-річного російського поета Олександра Грибоєдова і 15-літньої грузинської аристократки Ніни Чавчавадзе тривала лічені місяці, але пам'ять про неї «чорна троянда Тифліса», як прозвали вдову, вона берегла все життя
Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає! А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три, а найбільша між ними — любов. Коринтянам 13:1—8а, 13.
Те, що я бачу в тобі – уже належить мені. Дивно, що не відводиш погляд. Втікати пізно...
Агрипина хотіла стати актрисою. Одне ім’я чого вартувало! І вродою була не обділена. А як хвалила її вчителька музики! Жоден концерт у школі не проходив без Агрипини. І на міській сцені теж виступала
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ