«Моя дружина — це життя моє, моя дружина — це моя надія…»

Катерина ЗУБЧУК

«Микола краще пам'ятає своє освідчення. Я просто була зачарована ним»
У житті немає випадковостей — кожна подія, навіть якась незначна, як з'ясується згодом, мусила бути у «ланцюжку» життя. Віта Іполитівна, а на той час просто юна Віта, перший раз побачила свого майбутнього чоловіка у селі Нова Руда.

Ми ніколи не переймаємося тим, що в когось чогось більше, заздрість нас не з'їдає. Ми люди природи, живемо серед поліської краси і тішимося нею.

— Я взагалі-то родом із Великої Осниці Маневицького району, — розповідала жінка, коли мова зайшла про те, як вони познайомилися. — Так склалося, що тато мій працював помічником лісничого, і його життя, а значить і наше з мамою, — кочове. Ми переїжджали з одного місця на друге. Отож була в моєму дитинстві Велика Осниця, Городок, а там — і Нова Руда, де, як я потім дізнаюся від Миколи, батько його працював головою сільради.

— Влітку, під час канікул, а вчився я у Володимир–Волинському педагогічному училищі, — долучається до розмови Микола Андрійович, — батько взяв мене до себе на допомогу — якраз йшло будівництво нової сільради. Плитка, викладена перед приміщенням, — то моїх рук справа. Був у мене магнітофон. Я його вмикав і під музику працював…
Ось тоді якогось дня і побачила його Віта. Звернула увагу на високого хлопця. Подивилася, як пригадує зараз, і пішла далі, але запам'ятала цього меломана.
Скоро Миколу призвали в армію. Про Віту, ясно, він нічого не знав (це вона його побачила, а сама для нього залишилася непоміченою). Коли ж хлопець після строкової служби повернувся у Градиськ (це його рідне село), то звернув увагу на новеньку дівчину. На той час батька Віти вже сюди перевели на роботу. Ось так вона їхала-їхала із сім'єю і добралася до села, де жило її кохання. Віта закінчила Луцьке педагогічне училище. Тобто обоє — вчителі. У школі й познайомилися. Рік позустрічалися й побралися. Це якщо у кількох словах говорити. А мені хочеться почути більше про те, як вони йшли до цього дня, зокрема, як освідчився у своїх почуттях Микола майбутній дружині.
— Краще Микола пам'ятає про це, — каже жінка. — А я була просто зачарована ним.
І ось уже спогад про грудень 1990 року.
— Перший місяць зими був дуже холодний, — розповідає Микола Андрійович, — без снігу, усе замерзало. І наше чудове озеро Віно, що неподалік від Градиська, вкривалося кригою (його називають ще Вісімкою, бо воно у формі цієї цифри). Вода сідала, і чувся своєрідний тріск. А що кругом ліс, то було дивне відлуння. Явище дуже цікаве, яке не передати словами. І ми, сільська молодь, на тому льоду сковзалися. І серед такої чудової природи я освідчився Віті, запропонував одружитися.
Ми зустрілися з Ясюками якраз у річницю їхнього весілля. При згадці, яким же був тоді день 4 травня, найперший спогад такий: дощ ішов і першого, і другого дня. Кажуть, дощ на весіллі — прикмета багатства майбутнього подружжя, їхнього матеріального благополуччя, знак міцної та здорової сім'ї — чоловік і дружина будуть нерозлучні, житимуть у любові і взаєморозумінні, а ще матимуть багато дітей. Через 26 років, а стільки подружжя у парі, вже можна сказати, наскільки правдиві ці прикмети. Дітей справді їм Бог подарував аж трьох — сина Івана, дочок Наталію і Ніну. А щодо багатства, то дружина, зокрема, мовила:
Ми ніколи не переймаємося тим, що в когось чогось більше, заздрість нас не з'їдає. Ми люди природи, живемо серед поліської краси і тішимося нею.

«Віта живе своєю роботою, я — своєю, і ми не заважаємо одне одному»
Ясюки поділяють своє життя на два періоди: той, коли вони були ще у Градиську при батьках Миколи, і той, коли вже у Троянівку перебралися. Переконані, що одна справа, коли ти живеш біля батьків, а інша, коли вже повністю самостійний і відповідальний за свою сім'ю. А Миколі Андрійовичу, оскільки став сільським головою, довелося думати і про родину, і про людей, які йшли до нього зі своїми потребами, чекаючи на допомогу.
Почався цей «другий період», коли у Градиській школі, де обоє працювали, скорочували години.
— Треба було шукати якусь додаткову роботу, — розповідає Микола Андрійович. — І ось мені запропонували посаду директора троянівської школи. Я, по правді, не хотів спочатку погоджуватися, але батько сказав: «Ну й сиди. А через 10 літ ти нікому не будеш потрібний». Одне слово, на його думку, не варто втрачати шанс. І я прийняв пропозицію.

— Іноді прикро, що Микола такий зайнятий, — каже жінка. — Але все ж ці хвилини досади поступаються іншому почуттю — гордості за коханого, думці: «Такого чоловіка, як у мене, ні в кого нема».

А через два роки тодішній очільник райдержадміністрації Леонід Кричкевич порадив Миколі Андрійовичу балотуватися на сільського голову. І місцеві люди, вже знаючи його на посаді керівника навчального закладу, в принципі були за те, щоб громаду очолив саме він. Так і сталося. З того часу багато задуманого втілено. І, як каже чоловік, дружина ніколи не заважала йому займатися тим, чим він хоче: «Віта живе своєю вчительською роботою, я — своєю».
Після почутого про реалізоване чи тільки-но заплановане напрошувалася думка: на посаді сільського голови міг би чоловік спокійніше жити. Але це, як він сам каже, не в його натурі.
— Складалося так, що люди підказували, підбивали на нові ідеї, — мовить голова. — І я то в одному селі щось робив, то у другому — так і балансував потребами громади, щоб більш-менш ніхто не почувався скривдженим. Хоча зрозуміло, що центральна садиба має свої переваги — отримує більше уваги. Я завжди працював над іміджем сільської ради. Мені хотілося і хочеться, аби людям жилося комфортніше, щоб у селах було щось цікаве і вже з інших громад до нас їхали — побачити новинку, запозичити.
Відремонтувавши ФАПи, зробивши дороги, подбавши про навчальні заклади, Микола Ясюк затіяв у Троянівці облаштування Будинку обрядових подій, який тепер служить жителям усіх сіл, що входять до сільради. А біля нього зробили ставочок, стаціонарну сцену, де й провели торік вперше фольклорний фестиваль.
— Я ж завжди дбав і про розвиток культури, — каже Микола Андрійович, — паралельно із господарськими справами йшло створення нині народного фольклорного колективу «Гуляночка». А потім почалися водні перегони «Стохід-дербі» на території Ковельського району (частина маршруту проходить по території Троянівської сільради). Мені запропонували взяти участь у них — так я сів на байдарку. І в «Поліській регаті», що з 2010 року проводиться на Любешівщині, брав участь. Йдучи на байдарках Стоходом, ніби заново побачив чудові поліські краєвиди. Захотілося мати на території сільради туристичний маршрут, і ми вже його практично відкрили, назвавши «Мандрівочка Поліссям». Ідея моя, але реалізували її завдяки людям, які мене в усьому підтримували. Тепер уже в нас є свої байдарки. Моє завдання — щоб сім'ї мали заробіток, — до нас їдуть заради води, а при цьому і агротуризм розвивається.

«Якби я ревнувала, то мене, мабуть, уже не було б»
Звичайно, я запитала Віту Іполитівну, як живеться із таким чоловіком-романтиком, у якого стільки планів (уже виконаних і ще задуманих), який і у вихідні не завжди з родиною. І ось що почула від жінки:
— Хочеться, щоб більше був удома, але я вже звиклася з ритмом його життя. Та й не скажу, що сім'я увагою обділена. Ми відпочиваємо й удвох, і разом із друзями, дітьми. Ось тоді ввечері біля вогнища починаються пісні. І чоловік бере в руки гітару, співає.
А ще, виявляється, одного разу після змагання «Стохід-дербі» Микола Андрійович сказав дружині: «Давай разом пройдемо на байдарці Стоходом, щоб ти побачила, яке це диво. Там такі трави, там так багато м'яти, і вона так пахне!» І вони вже удвох пливли поміж пахучих трав. Назавжди запам'яталось, як гриміло і дощ ішов, як вони втікали на байдарці від грози, а вона їх наздоганяла. Знову така ж дивна стихія, як тоді на озері Віно, коли прозвучало освідчення. Так романтично зав'язувалися їхні стосунки, і ця романтика збереглася з роками. Що може бути краще?!
— Іноді прикро, що чоловік такий зайнятий, — каже жінка. — Але все ж ці хвилини досади поступаються іншому почуттю — гордості за коханого, думці: «Такого чоловіка, як у мене, ні в кого нема».
Більш як за два з половиною десятки літ, упродовж яких і самі вчилися, щоб мати вищу освіту (та ще й не одну), і дітей учили і вчать, Микола Андрійович та Віта Іполитівна стали тим люблячим подружжям, де особливо цінується взаємна довіра, повага.
— Якщо ти женився, взяв кохану дівчину за дружину, — розмірковує чоловік, — то далі треба шукати одне в одному щось цікаве, розвивати його. Оскільки ідеальних людей немає, то від того, що в характері не подобається, треба відійти, навчитися пробачати. Одне слово, бачити насамперед те, що колись пробудило любов.
Чи хотілось би щось змінити у своєму житті? Коли про це зайшла мова, Микола Андрійович сказав:
— Ні. Ясно, що можна пофантазувати про щось краще. Але це «краще» буде не наше, тож його нам і не треба.
А ще прозвучала така фраза:
— Мені приємно, якщо комусь зі мною цікаво.
У цих словах — суть натури сільського голови. Зважаючи на його різносторонні інтереси, на те, що має ось таке життя серед людей і заради людей, не втримуюся і запитую дружину Миколи Андрійовича:
— А ви не ревнуєте чоловіка — такого талановитого, романтичного?
— Якби я ревнувала, то мене, мабуть, уже не було б, — каже сміючись жінка.
А сам чоловік додає:
— Ми не ревниві — ні вона, ні я. Одне другого тримати, як мовиться, за рукава — це абсурд. Те, що я подивлюся на гарну жінку, — природньо. На те і очі дані. Але ж при цьому ти знаєш: у тебе є кохана, яку ти вибрав за дружину, є сім'я, якою дорожиш. Цим все сказано.
У родині Ясюків я почула ще багато такого, що зветься секретами сімейного благополуччя. Освідчившись колись уперше, Микола Андрійович не перестає повторювати дружині ці три заповітні слова: «Я тебе люблю!» (а жінка ж любить вухами!). Подружжя вміє не ображатися одне на одного. Як сказала Віта Іполитівна, вони не бояться робити перші кроки до примирення — «нема такого, щоб хтось нахнюпився на якесь гарячково кинуте слово і мовчав».
І, до речі, якщо Микола Андрійович на посаді сільського голови — хороший господар, то такий же дбайливий він і в себе вдома. Колись їм надали службове житло в окремому крилі приміщення сільської ради. Довелося багато що перебудувати, щоб це справді стало житлом. І робив усе Микола Андрійович своїми руками (ясно, що з допомогою дружини), щоб створити тут затишок. Він і дизайн придумає, і грубку змурує. Здається, маленька деталь, але яка: дверцята грубки — це не просто залізяка: вони прикрашені виноградним листям з металу. І, показуючи цей свій витвір, чоловік пригадує пісню Окуджави, ось такі її рядки: «Виноградную косточку в теплую землю зарою, и лозу поцелую, и спелые гроздья сорву. И друзей созову, на любовь свое сердце настрою. А иначе зачем на земле этой вечной живу?» Одне слово, творчість ніколи не покидає цього чоловіка.
І хоча вдома серенади своїй дружині Микола Андрійович не співає, як сам зауважив, усе ж на наше прохання для знімка в газету взяв гітару і заграв. Залишалося уявити, що ця мелодія звучить вечірньої пори біля вогнища десь на березі Стохода. А це, як уже знаємо, — не фантазія, а те, що стало частинкою життя подружжя Ясюків.

Віта та Микола у парі вже 26 років.

Подружжя Ясюків у день весілля.

Найчарівніші квіти їхнього життя – діти: Наталія, Іван та Ніна.