Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Весільне «Гірко!» повернуло у юність

Волинь-нова

Весільне «Гірко!» повернуло у юність

Більше 10 сімейних пар, які прожили у коханні і злагоді не один десяток літ, зібрала в обласному Фонді милосердя і здоров'я його очільник Лідія Тарасюк

Євгенія СОМОВА


Традиційна зустріч «50 золотих літ» була приурочена до Міжнародного дня сім'ї, який в Україні відзначається 15 травня. Саме цього дня півстоліття тому стали на весільний рушник лучани Оксана Євдокимівна та Степан Олексійович Максимюки. Обоє — односельці. Ще у школі старшокласнику Степану впала в око на чотири роки молодша Оксана. Але запросив її на побачення вже коли вчився в інституті.



На зустрічі звучали весільні мелодії та вигуки «Гірко!», які нагадали «молодятам» про той день, коли вони дали клятву вірності один одному.



— Я прийшла, а за мною услід — мама, — згадує, сміючись, пані Оксана. — І погнала додому. Мовляв, пізно вже та й ти ще мала, щоб із хлопцями вистоювати.
Але ж недаремно кажуть: своєї долі й конем не об'їдеш. У травні 1967 року Степан і Оксана стали подружжям, зареєстрували шлюб у рівненському Палаці щастя. Відразу ж після весілля молода дружина поїхала з чоловіком у білоруські Барановичі, куди він отримав направлення на роботу. Там закінчила технікум легкої промисловості. Пішла працювати на бавовняний комбінат, де трудився й чоловік. Обоє були на хорошому рахунку в керівництва, одержали квартиру. За вісім років роботи Степан піднявся по службовій драбині від майстра до начальника виробництва. Здавалося б, життя складалося вдало. Та його тягнуло додому, на Рівненщину. Тож коли під час однієї з гостин у батьків довідався, що на Волині, у Луцьку, будується меланжевий комбінат (згодом його перейменували на шовковий), попросився туди. Невдовзі отримав запрошення.
— Коли я прийшов на Луцький шовковий, тут були лише стіни й колони, — пригадує чоловік. — Довелося приймати обладнання, підводити комунікації.
Комбінат став Степану Олексійовичу рідним, йому він віддав значну частину життя. Починав роботу начальником цеху, а завершив виконувачем обов'язки головного інженера. Роки, проведені на одному з найбільших підприємств Волині й України (свого часу тут працювало близько трьох тисяч робітників), чоловік і дружина згадують із ностальгією, жалкують, що не вдалося зберегти його.
Степан і Оксана кажуть, що не все в їхньому житті було гладко. Та попри труднощі подружжя крізь роки пронесло любов і вірність, виховало і вивчило двох доньок. Старша Наталя закінчила Харківський текстильний інститут, а молодша Світлана — Східноєвропейський національний університет. Максимюки пишаються доньками, тішаться внуками Андрійком та Настею. Незважаючи на вік, вони ведуть активний спосіб життя, працюють на дачі. Закохана у квіти, Оксана Євдокимівна перетворила її на маленький рай, де з ранньої весни до пізньої осені щось цвіте. Чоловік же плекає сад. Не забуває і про громадську роботу. Він — активіст Фонду милосердя і здоров'я. Розповідаючи про подружжя, голова Фонду Лідія Тарасюк акцентувала увагу на тому, що не всім вдається відзначити у парі золоте весілля. Деякі молоді сім'ї розпадаються після першого року життя. У чому ж секрет подружнього довголіття Максимюків?
— У житті, як на довгій дорозі, все буває: і хмари, і дощ, і сонце, — каже Степан Олексійович. — Але якщо у сім'ї панують любов, розуміння і повага, то всі труднощі можна подолати.
Жити дружно, підтримувати один одного побажала молодим найстарша пара Ніна Іванівна та Михайло Іванович Бородавкіни із Володимира–Волинського, котрі прожили разом 64 роки. Сивочолі, щирі у спілкуванні, чоловік і дружина чимось подібні один на одного. Недаремно ж кажуть, що з роками подружжя стає схожим.
Коли побралися, Ніні було 23, а Михайлу на три роки більше. Зараз їй 86, чоловікові 89, але й досі він є опорою своїй половині. Одружилися у Сибіру, в Тюменській області, звідки родом Ніна Іванівна. Чоловік–військовослужбовець відразу ж забрав дружину на Волинь, де служив. Тут народилися доньки, які подарували дідусеві з бабусею троє внучок. А нині вже підростають семеро правнуків. Бородавкіни кажуть, що особливих статків не нажили. Діти, внуки, правнуки — це найбільше їхнє багатство. Їм показують приклад сімейних стосунків, побудованих на коханні.
Про кожну з пар, присутніх на зустрічі, можна багато розказати. Все їхнє життя — це історія Волині та України. Розповідаючи про них, голова Фонду милосердя і здоров'я Лідія Тарасюк зазначила, що в рецепті щасливого довголіття однакові важливі складові — кохання, повага, довіра, взаєморозуміння, терпіння, вміння прощати і поступатися своїм «я».
Незважаючи на те, що у волосся закралася зрадлива сивина і здоров'я не те, що в юності, ці люди й нині молоді душею, доброзичливі та небайдужі. Вони готові у скрутну хвилину простягнути руку допомоги тим, хто її потребує. В міру можливостей допомагають дітям, онукам, громадським організаціям. За життєвий досвід, мудрість, позитивну енергетику дякувала їм провідний спеціаліст департаменту соціальної політики Луцької міської ради Людмила Ляшук, голова обласної організації ветеранів України Олександр Булавін. Музичні вітання адресували Валентин і Ольга Добрянські та дует «Волошки». На зустрічі звучали весільні мелодії та вигуки «Гірко!», які нагадали «молодятам» про той день, коли вони дали клятву вірності один одному. Додому учасники заходу повернулися з гарним настроєм і короваєм, який для них спекли працівники ПАТ «Теремно Хліб». Одним із спонсорів зустрічі традиційно стала і наша газета.



Життя «золотої» пари Максимюків — приклад для наслідування.



Яке ж весілля без короваю? А ділити його доручили дружбі Михайлу Генсьору.


 

Telegram Channel