up-arrow

Чому «державне» й досі значить «гірше»?

title
Не перший тиждень бачу у Луцьку, як у суботу біля банкоматів ПриватБанку збираються черги. Це значить, що люди нарешті знайшли, де можна зняти гроші, бо в інших місцях готівки немає. Вона закінчилася там ще в п’ятницю ввечері, і ніхто не подбав, аби поповнити її запаси на вихідні. Коли з такою проблемою зіткнулася вперше, то подумала, що це випадковість. Після другого разу засумнівалася: щось тут не так. Грошей не виявилося втретє – і зрозуміла: це система. Банк став державним, а, значить, працюватиме гірше, ніж раніше

Тамара ТРОФИМЧУК,
відповідальний секретар газети «Волинь-нова»


Я ніколи не належала до фанатів Ігоря Коломойського, але заради справедливості мушу визнати: поки «Приват» був приватним (вибачте за тавтологію) гроші можна було зняти майже завжди. Якщо банкомат стояв у людному місці і кошти швидко закінчувалися, ситуація вирішувалася легко. Для цього не треба було далеко ходити – банкоматів під зеленим дашком у Луцьку багато. Та відколи ПриватБанк націоналізували і управляти ним почали державні службовці, брак готівки став хронічною проблемою. Зараз у суботу можна обійти весь район «Варшавського» ринку, де розміщені торгові комплекси «Там–Там», «ПортСіті», «Ювант», але так і не зняти кошти, бо на табло світиться напис «Вибачте, готівка закінчилася».
На жаль, це не перший випадок, коли державна установа працює гірше, ніж приватна. Скажімо, організація роботи у приватних і державних поліклініках також не йде у жодне порівняння. У перших немає черг, прийом ведеться по годинах, а в других натовпи пацієнтів, намагання проскочити поперед іншими, знервовані лікарі. Кажуть, держава – поганий менеджер, але чому? Нехай раніше в цьому секторі були маленькі ставки, і персонал мав моральне право казати: «Держава робить вигляд, що платить, ми робимо вигляд, що працюємо». Але ж зараз вони начебто не ображені платнею, то в чому справа? Чому державне сприймається як нічиє, і ставлення до нього відповідне?
Звісно, приватний сектор не ідеальний. Там теж існує чимало мінусів – у першу чергу занадто високі ціни та всілякі хитрощі, щоб побільше витягнути з клієнта. Але стосовно підходу до людини, яку обслуговують, принцип зовсім інший. У приватного власника клієнт завжди правий, для його зручності робиться все можливе, тільки б він заплатив за послугу і прийшов наступного разу.
Усе не так на чиновницькій службі. Державна машина, як і раніше, бездушна, незграбна, повільна, і тижнями вирішує те, що можна зробити за день. У бізнесовій структурі з питанням розібралися б за кілька годин, а в офіційній установі примудряються тягнути до непристойного довго. Телефоную нещодавно на підприємство електротранспорту у Луцьку, аби дізнатися, скільки тролейбусів їздить по місту. Здавалося б, що може бути простіше, у чому тут «військова таємниця»? Але ж ні. Відповідальна за зв’язки із пресою (навіть у тролейбусному депо є тепер така посада) доповідає начальнику ЛПЕ. А він чомусь бачить у моєму невинному питанні підступ чи провокацію, і вимагає письмового запиту, на який пішло би кілька днів, а може, і тиждень. Як на таке спокійно реагувати?
Зате про свої права державні та комунальні чиновники дбають дуже добре. Журналіст, який у пошуках термінової інформації мусить іноді потурбувати керівника після шостої вечора по мобільному, ризикує почути: «Чого ви дзвоните? У мене вже закінчився робочий день». А бачили б ви, як швидко згортають роботу працівники офіційних установ, коли на циферблаті 18-а! Блискавично, наче за командою, вимикають комп’ютери, прощаються і йдуть додому. За десять хвилин по коридорах ходить тільки прибиральниця. Якщо подібні порядки панують після націоналізації і в ПриватБанку, то, мабуть, у суботу у Луцьку ще довго будуть черги до його банкоматів…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ