up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

«Волинська «Маша» із реактивного дивізіону має «гарячий подарунок» для кремлівського «ведмедя»

title
Уже десять місяців служить на фронтовій передовій контрактником уродженка села Борочиче Горохівського району 23-річна Марія Загоровська

Олег ДІДИК

Побачення з рідною школою
Маленька симпатична дівчина у військовому камуфляжі небагатослівна. Вона не любить розповідати про себе, тим більше — журналістам. Мовляв, що такого важливого вже встигла зробити в житті, щоб писати про це в газетах?

Педагоги та учні, які знають про війну на Донбасі з новин, дивилися на Марію Загоровську як на живу легенду.

Можливо, читачі «Волині-нової» й не довідалися б про військовослужбовця-контрактника Марію Загоровську з села Борочиче, якби не військовий комісар Горохівського райвійськкомату Михайло Кос. Він — великий авторитет для неї, тож усе-таки зумів домовитися про нашу зустріч.

Відбулася вона у Борочичівській ЗОШ І—ІІІ ступеня на свято останнього дзвоника. Тут колись навчалася Марія, тут уже багато років працює вчителем історії України та правознавства її мама Тетяна Петрівна, закінчив восьмий клас братик Дмитро.
Педагоги та учні, які знають про війну на Донбасі з новин, дивилися на Марію Загоровську як на живу легенду, що уособлює мужність і героїзм захисників України.
Наче батько, обійняв її Леонід Дохнюк, учитель захисту Вітчизни. Колишня учениця вдячна йому за мудру науку любові до України, ази готовності боронити її у важку годину. Добрим словом згадала Марія і вчителя фізичного виховання Ігоря Новосада, учасника АТО — прикордонника. Він прищепив любов до спорту. Коли дівчина була студенткою бухгалтерського відділення Горохівського коледжу ЛНАУ, то активно займалася боксом, тхеквондо, на обласних змаганнях із якого зайняла друге місце.
Ще зі школи Марійка добре засвоїла навички володіння стрілецькою зброєю. На вісімнадцятиріччя батько Юрій Загоровський, на той час заступник начальника управління Пенсійного фонду України в Горохівському районі, презентував дочці пневматичний пістолет. І досі вона вважає його найкращим подарунком, які одержувала в житті. Цей досвід пригодився Марії Загоровській тоді, коли вона, підписавши контракт на службу в Збройних силах України, поїхала на тримісячні курси в Полтаву, а згодом — у зону антитерористичної операції.

Мріяла служити в армії з дитячих літ
Ще в п’ятому класі Марійка казала: «Як виросту, то піду в армію». Подруги сміялися: «Не фантазуй! Дівчат туди не беруть!» Батьки не звертали уваги: поки закінчить школу, то ще не раз мінятимуться дитячі мрії. Але Марія наполегливо йшла до своєї мети.

Ще в п’ятому класі Марійка казала: «Як виросту, то піду в армію». Подруги сміялися: «Не фантазуй! Дівчат туди не беруть!» Батьки не звертали уваги: поки закінчить школу, то ще не раз мінятимуться дитячі мрії. Але Марія наполегливо йшла до своєї мети.

Після закінчення бухгалтерського відділення Горохівського коледжу ЛНАУ було навчання ще в двох вишах — Львівському національному аграрному університеті і Київській національній академії внутрішніх справ. Цікаві пропозиції працювати в поліції дівчину не вабили. Твердо вирішила стати військовослужбовцем.

Мама зі сльозами просила військового комісара Михайла Коса не укладати контракт. У сімейну полеміку втрутився дідусь Марійки, мамин батько Петро Долайчук, який служив колись на флоті, син учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Він порадив дочці: «Якщо дитина хоче йти в армію — не перешкоджайте. Це її вибір».
Дідусь помер. Після похорону Марія, уклавши контракт на військову службу в Збройних силах України, поїхала в навчальний центр у Полтаві, де, крім, кількох своїх цивільних та поліцейських спеціальностей, за два місяці оволоділа радіозв’язком.
У навчальний центр постійно телефонував майор Михайло Кос. Розмовляв із Марією. Вона запевняла, що задоволена своїм вибором. Розпитував у командирів про горохівчанку. Ті казали, що Загоровська — одна з найкращих курсанток. Якщо дехто ніяк не може навчитися стріляти, то Марія — кращий у навчальному центрі снайпер.
Авторові цих рядків не раз доводилося чути від військовослужбовців на полігонах у Миколаєві, Старичах Львівської області слова вдячності військовому комісару Михайлові Косу за увагу до них, батьківську турботу. Марія ж зробила це якось по-особливому щиро — обняла й поцілувала його.
Дитино, за що ти дякуєш мені? Послав тебе не на відпочинок, а на війну. Що це таке — знаю по собі. Хай Бог береже тебе, всіх українських воїнів, — мовив Михайло Кос.

«У нас — прекрасний командир, мужні солдати»
Захищати Україну від загарбників Марії Загоровській випало у складі 14-ї ОМБР реактивного артдивізіону. За дивним збігом обставин зустріла там свого дядька, маминого рідного брата Петра Долайчука. В цьому військовому підрозділі він служить уже рік. До слова, на святі останнього дзвоника ми попросили його сина Назара з друзями сфотографуватися з Марією Загоровською, щоб залишилася світлина на згадку Петру Долайчуку про пам’ятну подію в житті сина.
— Нам пощастило на прекрасного командира артдивізіону — майора Дмитра Рубцова. Він — дуже хороша людина, уважно ставиться до кожного солдата, завжди турбується про нас. За це ми поважаємо Дмитра Григоровича. Було б побільше таких чудових командирів, — розповіла Марія.
Пам’ятають у 14-й ОМБР, сформованій на базі колишньої 51-ї, славні бойові традиції цього військового підрозділу, героїв якого нещодавно вшановувала Волинь. Реактивний артдивізіон, в якому на офіцерській посаді служить дівчина, дислокується недалеко від кордону з Росією. Тут жоден загарбник не посміє вторгнутися на територію України, впевнена наша землячка, добре знаючи могутню ударну силу вже дорогого для неї реактивного артдивізіону.
Солдати люблять і поважають вродливу і сильну духом 23-річну волиняночку. Про це свідчать автографи бойових побратимів на прапорі 14-ї ОМБР, із яким Марія приїжджала додому в короткотермінову відпустку. У них до неї ласкаві й ніжні звертання: «Марічка», «Машенька», «Мала», «Машка» — такі позивні у дівчини, якій не менше, ніж модна сукня, личить військовий камуфляж.
На війні Марія остаточно вирішила, що і після закінчення контракту присвятить своє життя службі в Українській армії. Божого благословення мужній і сильній дівчині на цій нелегкій життєвій дорозі!

Солдат Марія з мамою Тетяною Петрівною.

Марія Загоровська з військовим комісаром Горохівського району Михайлом Косом.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ