up-arrow

Ще раз про чорну кішку…

title
Гортаючи нещодавно черговий номер популярного часопису «Країна», двічі перечитала повідомлення під рубрикою «Дев’ять курйозів під час прямого ефіру». Процитую його повністю: «Прямий ефір міського голови Риги Ніла Ушакова в березні 2017-го ледь не зірвала чорна кішка. Під час програми «Прямі запитання» стрибнула на стіл, почала пити воду з чашки мера. Ушаков прогнав її тільки тоді, коли напилася»

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст
України

 

—Це кішка Думка. Вона живе в мерії давно. Почувається господинею, — пояснив. У ризькій мерії мешкають ще коти Кузя і Муріс. Ушаков узяв їх із притулку 2011 року.
Може б і не звернула особливої уваги на ці рядки, коли б на моєму робочому столі не лежав аркуш із воланням про допомогу людини, яку давно знаю й шаную за життєву стійкість і незламність духу. У Нелі Гергель із Торчина, що в Луцькому районі, перша група інвалідності категорії А, тобто найважча, неходяча. Проте Неля, натура творча (про її художні виставки ми не раз писали), нічого не просить для себе особисто, хоч після смерті найрідніших людей залишилася у великій скруті. Інвалідний візок, житейські проблеми, хвороби, самотність… Справитися з усім цим їй допомагає соціальний працівник.
— Свого собаку я годувала, спираючись на ходунці, — розповіла по телефону. А тут якась бродяча прибилася, нещасна й голодна. Не була б то Неля, коли б не нагодувала. А та відчула добре серце, що віддасть й останнє, та й залишилася. Жінка Найду також підгодовувала, взимку допомагали сусіди. А навесні приблуда привела аж восьмеро малих писклят!
— Одна справа підкормлювати бродячу собаку, а інша — взяти на цілковите забезпечення аж десять, — бідкається Неля. — Взимку я купувала собачий корм, соцпрацівниця варила супи з картоплі й крупи. А тепер мені необхідно лягати на лікування в стаціонар, а це — немалі гроші. А як же собачки? Пропадуть… — мало не плаче. — Вже дзвонила в собачий притулок «Ласка» в Луцьк, але там за виклик запросили 800 гривень, де ж взяти такі гроші? От і вирішила звернутися в газету, яка не раз допомагала людям у біді… Може ж є серед читачів небайдужі, які розберуть хоча б маленьких…
Ось так на газетній сторінці вже вкотре зустрілися дві історії. Різні, як ви розумієте, не тому, що одна — про котів, інша — про собак. Проблема у різних законах та реакції на них суспільства. А щодо моральності, розуміння добра і зла, байдужості й активної життєвої позиції, то, думається мені, волинянка Неля Гергель нічим не відрізняється від мера міста Риги.
Передбачаю, що деякі читачі й, можливо, навіть колеги не стримаються від невдоволеної гримаси: ну скільки можна писати про «братів наших менших», он у людей скільки проблем, та ще й яких: стріляють, підривають, убивають… Проте я глибоко переконана: жорстокість до людини починається із байдужості, жорстокості до тварини. І живемо ми так кепсько тому, що не можемо дати собі ради з найелементарнішим. (Ніколи не забуду пережитого сорому й ганьби, коли не знала, як пояснити іноземцям, котрі їхали в гості до знаної народної майстрині–соломкарки Марії Кравчук у село Купичів Турійського району. Вони запитували, чому на автотрасі у нас так багато збитих котів і собак?) Було це літ десять тому, але й досі нічого не змінилося, якщо не стало гірше.
Ми ніколи не будемо європейцями, доки не приймемо й неухильно не почнемо виконувати гуманних законів у ставленні до тварин, які просто своїм існуванням поряд із нами здатні принести стільки радості, втіхи, задоволення і нам, і нашим дітям та онукам. Кажете, з ними клопітно? Не заперечую. Наша собачка Мальва, здається, побила рекорд України із довгожительства, тішачи нас своїми витівками і просто присутністю 19 з половиною років, хоч два останні вже була незрячою. Але ж і життя наше — нескінченний клопіт, дарований, проте, Богом. Це він нас постійно випробовує на любов і людяність, зокрема у ставленні до природи.
Чомусь не йде із пам’яті притча, яку любив повторювати недавно упокоєний кардинал світлої пам’яті предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. Про «дивака», який серед білого дня ходив зі свічкою по велелюдному торжищі й шукав… Людину. І сам владика зізнавався, що найбільше хотів бути на цій землі Людиною. Йому — вдалося. А нам?
Телефон Нелі Гергель: 0684755943.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ