up-arrow

Ще раз про чорну кішку…

title
Гортаючи нещодавно черговий номер популярного часопису «Країна», двічі перечитала повідомлення під рубрикою «Дев’ять курйозів під час прямого ефіру». Процитую його повністю: «Прямий ефір міського голови Риги Ніла Ушакова в березні 2017-го ледь не зірвала чорна кішка. Під час програми «Прямі запитання» стрибнула на стіл, почала пити воду з чашки мера. Ушаков прогнав її тільки тоді, коли напилася»

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст
України

 

—Це кішка Думка. Вона живе в мерії давно. Почувається господинею, — пояснив. У ризькій мерії мешкають ще коти Кузя і Муріс. Ушаков узяв їх із притулку 2011 року.
Може б і не звернула особливої уваги на ці рядки, коли б на моєму робочому столі не лежав аркуш із воланням про допомогу людини, яку давно знаю й шаную за життєву стійкість і незламність духу. У Нелі Гергель із Торчина, що в Луцькому районі, перша група інвалідності категорії А, тобто найважча, неходяча. Проте Неля, натура творча (про її художні виставки ми не раз писали), нічого не просить для себе особисто, хоч після смерті найрідніших людей залишилася у великій скруті. Інвалідний візок, житейські проблеми, хвороби, самотність… Справитися з усім цим їй допомагає соціальний працівник.
— Свого собаку я годувала, спираючись на ходунці, — розповіла по телефону. А тут якась бродяча прибилася, нещасна й голодна. Не була б то Неля, коли б не нагодувала. А та відчула добре серце, що віддасть й останнє, та й залишилася. Жінка Найду також підгодовувала, взимку допомагали сусіди. А навесні приблуда привела аж восьмеро малих писклят!
— Одна справа підкормлювати бродячу собаку, а інша — взяти на цілковите забезпечення аж десять, — бідкається Неля. — Взимку я купувала собачий корм, соцпрацівниця варила супи з картоплі й крупи. А тепер мені необхідно лягати на лікування в стаціонар, а це — немалі гроші. А як же собачки? Пропадуть… — мало не плаче. — Вже дзвонила в собачий притулок «Ласка» в Луцьк, але там за виклик запросили 800 гривень, де ж взяти такі гроші? От і вирішила звернутися в газету, яка не раз допомагала людям у біді… Може ж є серед читачів небайдужі, які розберуть хоча б маленьких…
Ось так на газетній сторінці вже вкотре зустрілися дві історії. Різні, як ви розумієте, не тому, що одна — про котів, інша — про собак. Проблема у різних законах та реакції на них суспільства. А щодо моральності, розуміння добра і зла, байдужості й активної життєвої позиції, то, думається мені, волинянка Неля Гергель нічим не відрізняється від мера міста Риги.
Передбачаю, що деякі читачі й, можливо, навіть колеги не стримаються від невдоволеної гримаси: ну скільки можна писати про «братів наших менших», он у людей скільки проблем, та ще й яких: стріляють, підривають, убивають… Проте я глибоко переконана: жорстокість до людини починається із байдужості, жорстокості до тварини. І живемо ми так кепсько тому, що не можемо дати собі ради з найелементарнішим. (Ніколи не забуду пережитого сорому й ганьби, коли не знала, як пояснити іноземцям, котрі їхали в гості до знаної народної майстрині–соломкарки Марії Кравчук у село Купичів Турійського району. Вони запитували, чому на автотрасі у нас так багато збитих котів і собак?) Було це літ десять тому, але й досі нічого не змінилося, якщо не стало гірше.
Ми ніколи не будемо європейцями, доки не приймемо й неухильно не почнемо виконувати гуманних законів у ставленні до тварин, які просто своїм існуванням поряд із нами здатні принести стільки радості, втіхи, задоволення і нам, і нашим дітям та онукам. Кажете, з ними клопітно? Не заперечую. Наша собачка Мальва, здається, побила рекорд України із довгожительства, тішачи нас своїми витівками і просто присутністю 19 з половиною років, хоч два останні вже була незрячою. Але ж і життя наше — нескінченний клопіт, дарований, проте, Богом. Це він нас постійно випробовує на любов і людяність, зокрема у ставленні до природи.
Чомусь не йде із пам’яті притча, яку любив повторювати недавно упокоєний кардинал світлої пам’яті предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. Про «дивака», який серед білого дня ходив зі свічкою по велелюдному торжищі й шукав… Людину. І сам владика зізнавався, що найбільше хотів бути на цій землі Людиною. Йому — вдалося. А нам?
Телефон Нелі Гергель: 0684755943.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Лучани програють вдруге поспіль
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ