Михайло ІЛЛЯШЕНКО: «Театр повинен бути різнобічним, але не потерплю в ньому вульгарщини, мату, грубіянства»

Лариса ЗАНЮК

«ХОТІВ ПЕРЕВІРИТИ АКТОРІВ НА СПРАВЖНЬОМУ МАТЕРІАЛІ»
— Михайле Васильовичу, у кожного власна формула життя. Для молдовського господаря вона у стремлінні побудувати свою «каса маре» (гостьову кімнату, вітальню). Чим ця тема близька українцеві?
— Іон Друце — один із найкращих драматургів колишнього Радянського Союзу, надзвичайно ліричний і великий знавець людської душі. Його мати — українка, побут обох держав схожий, та й історичних перипетій, військових подій вистачає. Ще 20 років тому я хотів поставити цю п’єсу, і так вийшло, що повернувся до неї, бо деякі бажані постановки стали неможливими через введення закону на авторське право. А драма «Каса маре» дуже розкриває діапазон потенціалу акторів, що вкрай необхідно режисерові для подальшої роботи. Словом — хотів перевірити артистів на справжньому матеріалі, адже я повернувся у рідний Волинський театр після 9–річної розлуки (художником–постановником «Каса маре» була Богдана Бочкай, помічником режисера виступив В’ячеслав Погудін. — Авт.)

«Моє завдання — розкривати всіх, і я відповідаю, якщо комусь не вдалося сповна показати себе.»

— Багато акторів змінилися з того часу, прийшли молоді. Як ви розцінюєте досвід і молодість в театрі?
— Усіх акторів маю любити й оберігати. Ніколи не дозволю собі оголошувати оцінки — комусь кращі, комусь гірші. Це не футбол, і очок тут ніхто не заробляє. Можливості кожного відзначаю про себе, бо моє завдання — розкрити всіх, і я відповідаю, якщо комусь не вдалося сповна показати себе. А робити це добре саме на таких психологічних п’єсах.
— Можливо, ви так подали, але драма сприймається дуже по–сучасному.
— Самотня жінка і війна — це тема, яка, на жаль, не старіє. Головне, що акторам сподобалися їхні ролі, глибоко психологічні. З цього почалася робота. «Каса маре» — особливе місце в домі: там святкують, моляться, відпочивають душею і тілом. У наших сільських хатах теж були такі куточки, де образи Божі, портрети рідних, рушники — традиції у кожного народу свої, а спільність їх у тому, що вони дорогі людській душі.
— У драмі передана історія жінки, яка після загибелі чоловіка сама довершила його справу — добудувала «каса маре».
— Ця жінка була позбавлена повноцінного життя. Через багато років страждань вона мріє знайти втрачене щастя і десь у душі вірить, що, добудувавши «каса маре», їй почне таланити. Кожній людині властиво надіятися, і вона живе новим коханням, потім сподівається на повернення сина з війни.
— За довгими роками чекання й будівництвом оселі пройшла вся молодість головної героїні. Глядач зрозумів її пізню закоханість у молодого чоловіка і пробачив…
— Мені захотілося винагородити цю жінку за чекання, всіх наших жінок. У самій драмі немає того моменту, коли син повертається з війни, я це додумав у своїй постановці, зважаючи на сьогоднішні обставині.
— Глибинно передати жіночий образ добре вдалося обом акторкам — Наталії Мельничук та Світлані Органісті. Та навіть ті артисти, що грали епізодичні ролі, висловили щось своє, власне. Мабуть, вам, як режисеру, це було важливо…
— Вже минув той час, щоб мені самокрасуватися і самостверджуватися. Працював на цій сцені 21 рік — від своєї дипломної постановки. Тут я виріс як режисер, отримав звання. Пройшов етапи чергового режисера, головного, художнього керівника, потім через обставини 9 років працював у Кіровоградському театрі і вже рік, як знову повернувся в свою «колиску».

«ШУКАЮ ТОГО АВТОРА, ЯКОМУ МІГ БИ СКАЗАТИ: «МИ З ТОБОЮ – ОДНІЄЇ КРОВІ»
— Михайле Васильовичу, за стільки років театральної роботи який жанр вам рідніший? Драми яких українських авторів мрієте поставити?
— Той, що ближчий до життя, — трагікомедія. А якщо серйозно, то люблю поетичне слово — коли є лірика, зворушлива історія людини. Люблю Яновського, Довженка. Сучасних — не дуже. Молодь захоплюється чорнухою–порнухою, але немає в цьому нічого особливого. Багато років дружив і працював із Ярославом Стельмахом — він був мені близький, із Іваном Драчем. Зараз шукаю того автора, якому міг би сказати: «Ми з тобою — однієї крові».
— Як вам сучасниця Неда Неждана, за драмою якої нещодавно відбулася ще одна прем’єра на вашій сцені?
— Давно з нею знайомий. Неда багато шукає у жанрах і темах, наполеглива — і це нормально, хоча ми з нею трохи із різних світів.
— І, звісно, не можу не спитати вашу думку про режисерський дебют заслуженої артистки України Світлани Органісти — її прем’єру містично–еротичної трагедії «Химерна Мессоліна»?
— Багато роботи виконала Світлана. У п’єсі немає недбалості, все достоту продумано, вона наполегливо попрацювала з акторами, костюмерами, художниками, вдало дібрала музику, світло. Якщо у виставі й були речі, які мені несимпатичні, то це лише мій особистий погляд. Режисерці вдалося розкрити образ героїні саме такими засобами, я намагаюся це робити по–іншому. Але у постановці Світлани Органісти все було прийнятним, інакшого я б не випустив на сцену. Що більше буде таких самобутніх постановників, то краще для театру. У Світлани багато творчої енергії, яку вміє висловити різними методами, а це завжди дає результат.
— Михайле Васильовичу, чого чекати глядачам від наступного сезону?
— Прем’єри драм, казок, новорічні дійства — все по колу, за календарем.
— А влітку практикуєте гастролі, ви ж маєте що показувати?
— На жаль, наш театр не витримує матеріальної частини гастролів. Уявіть собі поселення колективу із 60 людей (актори й техперсонал). Щоб забезпечити усім проживання в готелі, треба ціну квитків ставити чи не 600 гривень. Державної дотації, що виділялася раніше, тепер немає. Тому обходимося фестивалями: зіграли — і назад. Хотілося б, звісно, десь бувати, це необхідно акторам для саморозвитку.
— Як головний режисер, чого ви не сприймаєте на сцені?
— Загалом, театр повинен бути різнобічним, але не потерплю в його домі вульгарщини, мату, грубіянства. Тут має панувати особлива аура, куди глядач потрапляє і збагачується.