up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

На війні його оберігала Божа Мати Зарваницька

title
Три десятки літ тому переїхав з Тернопільщини до дочки у село Переспа Рожищенського району ветеран Другої світової Йосип Дмитрович Задорожний. Нещодавно йому виповнилося дев’яносто чотири, але чоловік і донині пам’ятає ті страшні роки

Тетяна БОЯРИН

—Коли приїхав у Переспу в 1987-му, нас, ветеранів, було з чотири десятки. Нині лишилося тільки двоє. Мене ж усе життя оберігає чудотворний образ Матері Божої із Зарваниці, — зауважує співрозмовник і дістає з військового квитка невеличкий, потемнілий від часу образок Богоматері. — Мама Аполонія дала його, коли проводжала на війну.

Не завжди вдавалося пройти повз ворога непоміченим, потрапляли в засідки, втрачали товаришів. Мене ж якась сила берегла, думаю, мамина іконка.

У квітні 1944-го Йосипа Задорожного разом з іншими односельцями забрали на фронт відразу після Великодньої всеношної, навіть не дозволили з церкви забігти додому. Тоді й благословила його мати цим образком.
Після двомісячних навчань Йосип став розвідником та потрапив на Український фронт.
— Бувало всяке. У розвідку вирушали групами по шість чоловік. Надзвичайна обережність – ось що було головним. Та не завжди вдавалося пройти повз ворога непоміченим, потрапляли в засідки, втрачали товаришів. Мене ж якась сила берегла, думаю, мамина іконка, — розповідає ветеран.
У цей час, за словами Йосипа Задорожного, в його житті перепліталися відчуття смерті, що постійно стояла за спиною, ненависть до ворога та непереборне бажання жити. Назавжди залишився в пам’яті слід після форсування Одеру.
— Кругом кулі, смерть, вода поглинає тіла одне за одним і червоніє, червоніє, — Йосип Дмитрович на мить замовкає, ніби знову повертається у минуле. — Війна – це страшно. Бо смерті людини ніщо не виправдає. А втрати тієї війни обраховують десятками мільйонів.
Червоноармієць Задорожний дійшов до Берліна. Він добре пам’ятає той день. Усі цілувалися, обіймалися зі сльозами на очах, не могли повірити в омріяну перемогу. Та передували їй тяжкі кровопролитні бої, під час яких Йосип показав себе мужнім солдатом. Про це свідчить Почесна грамота за відмінні бойові дії на річці Нейсе та за марш з півдня в столицю Німеччини. А ще — нагороди, яких чимало. Найперше це медалі «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», «За звільнення Праги», орден Вітчизняної війни.
Додому Йосип Задорожний повернувся аж у 1947-му. Коли добрався до Тернополя, знайомі підказали, що на базарі є його батько. Так зустрілися та вже разом приїхали у рідне село.
Ще довго в сім’ї зберігалися фронтові трикутнички, які так дбайливо складала мама Аполонія. Це засвідчує й дочка ветерана Марія, котра неодноразово розгортала військові листи і перечитувала. З великим трепетом ставилася до домашніх реліквій і дружина Йосипа Задорожного Ганна Василівна.
— Одружилися батьки у 1953-му, — розповідає дочка Йосипа Задорожного Марія Смірнова. — Народилася я і сестра Ольга. Тато багато років працював обліковцем у колгоспі. Рано овдовів, тож і переїхав до мене в Переспу після раптової смерті мого чоловіка, аби допомагати виховувати дітей. Тут швидко прижився, здобув повагу серед односельців. За доброю традицією, яка ведеться ще з нашого рідного дому на Тернопільщині, з нагоди історичних дат Другої світової ми вшановуємо не тільки тата-ветерана, а й нашого дідуся по мамі Василя, котрий не повернувся з війни. Зник безвісти. Й донині ніхто не знає, де покоїться його тіло.
Минули десятиліття. Виросли й одружилися внуки Йосипа Задорожного, подарували ветеранові трьох правнуків. Давно нема поряд його дружини, але друга дочка Ольга, яка мешкає на Львівщині, і онуки часто поспішають у Переспу, до оселі Марії Смірнової, котра доглядає тата, аби побачити найдорожчу у світі людину, що не просто дала їм життя, а виборола його у страшному двобої з гітлерівськими загарбниками.
А перед святковим обідом усі гуртом звертаються у молитві до Матері Божої Зарваницької, яка стала покровителькою їхньої родини.

Моторошні картини війни назавжди залишаться в пам’яті Йосипа Дмитровича.

Ця чудотворна ікона стала покровителькою родини Задорожних.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Співробітники патрульної поліції, які забезпечують порядок під час акцій протесту в центрі Києва, ніколи не застосують зброю проти людей
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ