up-arrow

«Харе Крішна» і «Харе, пацани!»

title
В останню неділю травня, вже по обіді, нарешті вибрався зі своїм сімейством у Центральний парк культури і відпочинку імені Лесі Українки нашого міста. Культурно-відпочинкова програма традиційна – дітям велика радість від карусельок, машинок, морозива; татові з мамою – встигай діставати на все те гроші з гаманця

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ імені Лесі Українки

Але що це – на центральній алеї парку, за сотню-півтори метрів від нас бачимо якесь величезне скупчення людей. Там щось-таки відбувається, тож пробираємося ближче, аби розгледіти.
Виявляється, «катають колісницю». І таки не якогось там сільського воза, а цілу двоповерхову споруду на колесах. Усе це супроводжується танцями й виспівуванням уже добре знайомих лучанам рядків:
«Харе Крішна, Харе Крішна,
Крішна Крішна, Харе Харе…»
За кілька днів до цього ті самі люди давали «великий концерт» прямісінько перед головним корпусом СНУ імені Лесі Українки. А на тій-таки центральній алеї парку їх можна бачити чи не щонеділі. Хай і не з катанням колісниці, але з таким собі «маленьким концертом».
Та хіба є щось у цьому погане? Написано ж у ст. 35 Конституції України: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». Хтось обирає традиційніші для наших країв — хресне знамення, «Отче наш» і «Вірую». А хтось, скажімо, — «Харе Крішна». Та й загалом нам, українцям, властива толерантність.
Водночас подумалося: а ось якби ми з вами — зі своїми православними обрядами – та й на центральну алею Центрального парку в якійсь далекій від православ’я (а краще – взагалі від християнства) країні? До нас би теж – з толерантністю, повагою до свободи світогляду і віросповідання? Хто його знає.
Проте майже впевнений в іншому. Якби наступної після того «катання колісниці» неділі – на Трійцю – котрась з наших православних конфесій покликала своїх вірян святити зілля на тій таки центральній алеї того самого парку, скандал був би ще той! Хтось би неодмінно подзвонив на 102 і спробував викликати патрульних. А наступного дня зареєстрована на сайті Луцької міськради петиція з умовною назвою «Запрєтіть святити зілля в неположеному місці!» стрімко б набирала голоси підтримки.
Бо ж для того, мовляв, є церкви і територія навколо них. А парк не для освячення зілля – він для культури і відпочинку (навіть у його назві це зазначено).
Проте колісниці до моїх буркотливих думок байдуже. Вона собі котиться. Справді гарна, святкова вбрана. А оте «Харе Крішна» багатьох неабияк заворожує. Десятки дітей уже йдуть за нею в супроводі батьків і підтан-цьовують.
Та й не лише діти! Звертаю увагу на невеличкий гурт чоловіків років 35—40. Хлопці явно «дорвалися» до культури і відпочинку без набридливого супроводу дружин. З усього помітно, що за доброю народною традицією вже встигли «роздушити» пляшчину-другу.
Розпашілі, у доброму гуморі, вони йдуть за колісницею й натхненно та ритмічно витанцьовують під «Харе Крішна». Щоправда, один із гурту того всього, схоже, трохи «не доганяє». Якийсь час він помітно нервується, йдучи трохи осторонь. А потім таки рішуче підходить до своїх друзяк: «Харе, пацани! Пішли ше по 50 грамів!»

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Лучани програють вдруге поспіль
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ