up-arrow

«Харе Крішна» і «Харе, пацани!»

title
В останню неділю травня, вже по обіді, нарешті вибрався зі своїм сімейством у Центральний парк культури і відпочинку імені Лесі Українки нашого міста. Культурно-відпочинкова програма традиційна – дітям велика радість від карусельок, машинок, морозива; татові з мамою – встигай діставати на все те гроші з гаманця

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ імені Лесі Українки

Але що це – на центральній алеї парку, за сотню-півтори метрів від нас бачимо якесь величезне скупчення людей. Там щось-таки відбувається, тож пробираємося ближче, аби розгледіти.
Виявляється, «катають колісницю». І таки не якогось там сільського воза, а цілу двоповерхову споруду на колесах. Усе це супроводжується танцями й виспівуванням уже добре знайомих лучанам рядків:
«Харе Крішна, Харе Крішна,
Крішна Крішна, Харе Харе…»
За кілька днів до цього ті самі люди давали «великий концерт» прямісінько перед головним корпусом СНУ імені Лесі Українки. А на тій-таки центральній алеї парку їх можна бачити чи не щонеділі. Хай і не з катанням колісниці, але з таким собі «маленьким концертом».
Та хіба є щось у цьому погане? Написано ж у ст. 35 Конституції України: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». Хтось обирає традиційніші для наших країв — хресне знамення, «Отче наш» і «Вірую». А хтось, скажімо, — «Харе Крішна». Та й загалом нам, українцям, властива толерантність.
Водночас подумалося: а ось якби ми з вами — зі своїми православними обрядами – та й на центральну алею Центрального парку в якійсь далекій від православ’я (а краще – взагалі від християнства) країні? До нас би теж – з толерантністю, повагою до свободи світогляду і віросповідання? Хто його знає.
Проте майже впевнений в іншому. Якби наступної після того «катання колісниці» неділі – на Трійцю – котрась з наших православних конфесій покликала своїх вірян святити зілля на тій таки центральній алеї того самого парку, скандал був би ще той! Хтось би неодмінно подзвонив на 102 і спробував викликати патрульних. А наступного дня зареєстрована на сайті Луцької міськради петиція з умовною назвою «Запрєтіть святити зілля в неположеному місці!» стрімко б набирала голоси підтримки.
Бо ж для того, мовляв, є церкви і територія навколо них. А парк не для освячення зілля – він для культури і відпочинку (навіть у його назві це зазначено).
Проте колісниці до моїх буркотливих думок байдуже. Вона собі котиться. Справді гарна, святкова вбрана. А оте «Харе Крішна» багатьох неабияк заворожує. Десятки дітей уже йдуть за нею в супроводі батьків і підтан-цьовують.
Та й не лише діти! Звертаю увагу на невеличкий гурт чоловіків років 35—40. Хлопці явно «дорвалися» до культури і відпочинку без набридливого супроводу дружин. З усього помітно, що за доброю народною традицією вже встигли «роздушити» пляшчину-другу.
Розпашілі, у доброму гуморі, вони йдуть за колісницею й натхненно та ритмічно витанцьовують під «Харе Крішна». Щоправда, один із гурту того всього, схоже, трохи «не доганяє». Якийсь час він помітно нервується, йдучи трохи осторонь. А потім таки рішуче підходить до своїх друзяк: «Харе, пацани! Пішли ше по 50 грамів!»

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ