up-arrow

Дядько Іван на прізвисько Камбоджа

title
Мені з дитинства подобається загадкове слово «Камбоджа». У ньому є якась енергетика чи навіть містика. Я дуже часто його чув. Саме так називали чоловіка тьоті Тоні, батькової сестри, яка жила на Донбасі. На нього у нас вдома казали Іван Камбоджа. Він був шахтарем, розмовляв російською мовою, дуже влучно й доречно вживав матюки й знав усе на світі, так мені тоді здавалося

Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»


Принаймні міг пояснити чимало незрозумілих для допитливого хлопчака подій та фактів. Найбільше імпонувало, що зі мною дядько Іван завжди розмовляв як з дорослим. Це від нього я вперше почув фразу, зміст якої зрозумів значно пізніше, уже навчаючись в університеті: «Это не советский человек, если не сидел в лагере».
Кожного літа він з моєю тітонькою гостювали в нас на Волині. Дядько Іван допізна засиджувався з батьком за чаркою й розповідав неймовірні, але завжди зі щасливим фіналом легенди. Їхнім головним персонажем був добрий шахтарський дух на прізвисько Шубін, котрий рятував гірників від, здавалося б, неминучої смерті. Я залюбки слухав ці історії. Коли переходили до більш серйозніших балачок «про політику», то мене випроваджували в сусідню кімнату. Але крізь причинені двері все чув. Бо ж було дуже цікаво підслуховувати дорослі розмови.
Перерву у тривалій вечірній бесіді робили лише тоді, коли о 21-й годині у Радянському Союзі під бадьору музику Георгія Свиридова на нашому чорно-білому телевізійному екрані з’являлася земна куля та розпочиналася головна інформаційна програма «Час» із «вічними» дикторами Ігорем Кириловим та Нонною Бодровою. Там були й інші ведучі, але мені найбільше запам’яталася саме ця пара. Дядько Іван не пропускав жодного випуску новин. Але головним було не це – а його оригінальний, приперчений гострими слівцями, дотепний коментар до талановитої та професійної, це варто визнати, пропагандистської програми.
Він просто насміхався з радянської влади. Моя піонерська душа, вихована на традиціях Павлика Морозова, не завжди погоджувалася з його нищівними аргументами, але радісно завмирала від новизни почутого. Тодішні його іронічні зауваження нині можна було б назвати політичною аналітикою. Іван Камбоджа кількома влучними штрихами в пух і прах розбивав усі зусилля потужної ідеологічної машини. Досі пам’ятаю його анекдоти про в’єтнамських льотчиків із російськими прізвищами. Саме тривав багаторічний воєнний конфлікт в Індокитаї. В колишній французькій колонії – В’єтнамі – перетнулися інтереси Радянського Союзу та США. Мені здається, що тоді я й зацікавився новітньою історією, бо купив собі за 5 карбованців – донині пам’ятаю ціну – величезну політичну карту світу, яку причепив над своїм ліжком замість килимка. На цій мапі прапорцями позначав усі «гарячі» точки.
Але найбільше дядько Іван чомусь переймався долею далекої та практично не реальної країни у Південно-Східній Азії, яка називалася Камбоджа. Я так і не встиг запитати, чим йому запала в душу та загадкова й маленька держава на краю світу? Він лише любив повторювати: «Если человек – дурак, то это пень пнем, а Пномпень – столица Камбоджи». У кінці 1970-х саме стала з’являтися інформація про звірства так званих кампучійських «червоних кхмерів», які перетворили власну країну на концтабір й знищували всіх неугодних. Ще один комуністичний експеримент закінчився трагедією для мільйонів невинних людей.
...Нещодавно у «Фейсбуці» мені запропонували тур у Камбоджу, і я пригадав свого самобутнього дядька, політолога-самоучку, котрий з дитинства мене навчив не довіряти тому, що показує офіційна програма «Час».
Нині думаю: якби дядько Іван був живий, на якому б боці він воював у збройному конфлікті на Донбасі. Він точно вдома не сидів би – чоловік рішучий, хоробрий та впертий, із власним саркастичним поглядом на світ...

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ