up-arrow

«Щеплення» правдою

title
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?

Галина СВІТЛІКОВСЬКА,
заступник головного редактора газети «Волинь–нова»

Відповідь на болюче запитання шукають політологи, історики, експерти. А ще – матері, які втратили в зоні АТО синів, осиротілі діти нових героїв, зрештою, усі ми, бо не можна не задумуватися над цим, щоденно слухаючи повідомлення із зони бойових дій про кількість ворожих обстрілів, про вбитих і скалічених солдатів, потерпілих мирних жителів. За офіційними даними неоголошена війна на Сході України забрала життя майже 3 тисяч військових, 10 тисяч наших хлопців поранено.
Чому ми допустили це в Україні (яка під час Другої світової втратила кожного п’ятого свого жителя), де ще живі свідки воєнного лихоліття, які наказували нам дбати про мирне небо над головою? У радянські часи, на підтвердження слів про те, що ніхто і ніщо не забуто, у школах учні назубок вивчали біографії відважних піонерів, комсомольців, партизанів, обговорювали фільми про війну… А вдома краєм вуха чули уривки розмов про інших героїв, про яких дорослі вголос говорити при дітях боялися. З тих розрізнених, потаємних джерел інформації важко було скласти цілісне уявлення, що ж насправді відбувалося. І це нам, уродженцям Волині — краю, де народилася УПА. Що вже казати про жителів Сходу, які до сьогодні залишаються під пресом лжепропаганди.
Лише тоді, коли на Донеччині й Луганщині розпочалися бойові дії, ми згадали про важливість інформаційної протиотрути. Торік історики Українського інституту національної пам’яті видали книгу «Війна і міф: невідома Друга світова». Півтора десятка науковців вибрали 50 фальсифікованих радянськими ідеологами фактів про минулу війну і спростували їх, спираючись на розсекречені архівні матеріали. Зокрема, розвінчали міф про те, що війна для українців почалася 22 червня 1941 року, бо насправді наші земляки брали в ній участь з вересня 1939–го. Під іншим кутом зору висвітлили десятки інших сюжетів, які найчастіше експлуатують кремлівські пропагандисти, нав’язуючи світові думку, що саме Росія врятувала його від фашизму і продовжує це робити зараз. «Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній», — вважає історик Володимир В’ятрович. І це справді так. Тому й шкода, що ця книга не з’явилася 15—20 літ тому.
«Щеплення» правдою – болючий, але дієвий засіб, який міг би запобігти зомбуванню українців. Роками ми говорили про розстріляних енкаведистами в’язнів у тюрмах на початку війни, поминали жертв. Ось і сьогодні у Луцьку день жалоби. Але лише тепер, коли на території Луцької тюрми розкопали одну з ям – вирву від авіабомби, яка стала братською могилою для убитих, коли нашим очам відкрилося жахливе видовище, ми зримо змогли уявити масштаби цього злочину. Останки розстріляних перепоховають, мають створити музей Луцької тюрми. Коли дивишся на пробиті кулями черепи, на гору кісток – мороз іде по шкірі. І мимоволі виникає відчуття провини, що досі тіла тисяч закатованих залишаються під асфальтом. Можливо, якби з перших років незалежності України ми зосередили увагу на таких речах, якби показували людям страшні ілюстрації історії, то прихильників «руского міра» було б менше.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ