up-arrow
ДОБРОГО ВАМ ЗДОРОВ'Я! Архів рубрики

«Жити з чужим серцем і боротися з інфекцією — дуже важко…»

title
У моєму блокноті прізвище лучанки Наталії Омельчук з’явилося давно. Планувала розповісти її історію, в якій було багато болю, страждань, і пересадка серця — як винагорода. Ждала можливості зустрітися, поспілкуватися, довідатися про все з перших уст. Але коли почула минулого тижня у телефонній трубці: «Не знаю, коли повернуся додому, постійно під крапельницями, гроші на ліки вже закінчилися», то зрозуміла, що зволікати не можна

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

В ІНСТИТУТІ АМОСОВА НАТАЛІЮ «ПРОПИСАВ» ВІРУС ГРИПУ
Молода жінка чекала дитину. Мріяла, щоб синочок був здоровеньким, а там, згодом, плекала у серці надію, вдасться «купити» йому братика чи сестричку. Сама Наталя — одиначка. Мала два роки, коли мама захворіла, перенесла складну операцію, серйозна неврологічна недуга прирекла її до інвалідності. На жаль, і доньці доля вготувала не менше випробувань.

« Тепер я не можу здатися. Заради мами, заради усіх близьких, знайомих і незнайомих людей, які мене підтримали у важкі дні, мушу вистояти.»

Усі біди почалися з того, що вагітна Наталя захворіла на грип, який спричинив ускладнення. Смертельні випадки, коли майбутніх мам із пневмоніями не могли врятувати, траплялися і на Волині. Тож Наталію, якій недуга завдала нищівного удару по легенях і серцю, скерували до Києва. На сьомому місяці вагітності їй зробили кесарів розтин. Синочок потребував дороговартісного лікування. Упродовж 40 днів, поки маленький боровся за життя, рідні стягувалися з останнього, щоб купити необхідні препарати і для дитини, і для мами. На жаль, хлопчика лікарі виходити не змогли. А в Наталі розвинулась важка серцева патологія, яка змусила її стати «корінною» пацієнткою Інституту Амосова.
— Тут, у Національному інституті серцево–судинної хірургії, мене усі вже знають, вболівають. Коли стало зрозуміло, що єдиний вихід — трансплантація серця, була надія, що її проведуть у Білорусі. Але там нам двічі відмовляли. А мій стан катастрофічно погіршувався. Щоб я могла дочекатися пересадки, в лютому в Інституті Амосова мене прооперували. Лікарі зверталися в Міністерство охорони здоров’я, в інші інстанції. І, нарешті, стало відомо, що допомогти беруться в Індії, — згадує Наталя.
Якщо зважити, що в Україні щороку потребують пересадки серця до 1000 пацієнтів, що переважна кількість таких хворих у нас не може розраховувати на подібні операції через недолуге законодавство у галузі трансплантології, то можна сказати, що Наталії Омельчук сам Бог дав шанс вижити.

 

«ПРИСЛУХАЮСЯ, ЧИ ВОНО Б’ЄТЬСЯ В ГРУДЯХ…»
— 6 квітня ми з мамою прилетіли в Індію. По дорозі з аеропорту дивилися на брудні вулиці міста й трохи потерпали, але клініка виявилася дуже сучасною, з новітнім обладнанням, висококваліфікованими спеціалістами. І коли 8 квітня раптово зупинилося моє серце, вони буквально витягли мене з того світу. Було зрозуміло, що часу на очікування донорського органа я не маю. Адже у першу чергу на нього можуть розраховувати громадяни Індії, а тоді вже іноземці. Та Господь явив свою милість. Через день стало відомо, що жодному з інших претендентів не підходить серце 22–річного індуса, який загинув під час дорожньо–транспортної аварії. Орган доставили літаком через 1,5 години після того, як у хлопця констатували смерть мозку. Я не знаю, ким і яким він був, бо ця інформація не розголошується. Читала повідомлення в інтернеті, що буцімто мені пересадили серце молодого банкіра, але, думаю, це вигадки, бо все, що стосується донора — сувора таємниця, — розповідала по телефону наша землячка.
Кожен із нас переживав моменти, коли серце плакало і сміялось, завмирало, попереджало про біду, стискалось від жалю, тріпотіло від щастя… Серце — наче синонім слова душа. Як же живеться людині після пересадки цього особливо важливого органа? У Наталі, як з’ясувалося, ситуація не типова.
— Я була готова до нелегкого реабілітаційного періоду, розуміла, що доведеться приймати дорогі ліки, щоб запобігти відторгненню. Але після пересадки мушу боротися ще і з гнійною інфекцією. Виявили її ще в Індії. Після того, як мене виписали з клініки, ми з мамою винаймали квартиру, а до лікарів приходили на процедури. Через місяць провели біопсію, порушень не виявили, можна було збиратися додому. А у мене температура тіла постійно підвищена. Ми в клініку. Добре, що один з лікарів–індусів навчався в Росії, допомагав порозумітися. Спочатку списували все на те, що організм не пристосований до їхнього клімату. А потім побачили, що утворився свищ на шві у ділянці розтину. Довелося перенести ще одне хірургічне втручання. А тут уже гроші закінчуються, квиток на руках. Поверталася назад у напів–
притомному стані, — зітхає наша співрозмовниця.
З літака — в Інститут Амосова. Обстеження на комп’ютерному томографі показало множинні абсцеси за грудиною. Знову операція, антибіотики за ціною 3,5 тисячі гривень за флакон, інші препарати, які допомагають організму справитися з інфекцією, адаптуватися до життя з трансплантованим серцем — жменя таблеток щодня, довгі години під крапельницями і… вщерть спустошений гаманець. Наталя дякувала усім, хто перераховував їй кошти на поїздку до Індії, але і після операції з пересадки серця вона змушена звертатися за допомогою. На завершення розмови сказала:
— У понеділок зроблять біопсію міокарда, процедура неприємна, але дає змогу побачити, чи нема відторгнення серця. А поки що я тільки прислухаюся, чи воно б’ється у грудях. Ніяких інших відчуттів нема: не болить, бо нервові закінчення обірвані, не підказує мені нічого, бо я ж тільки звикаю до нього. Скажу одне: жити з чужим серцем і боротися з інфекцією — дуже важко. Але тепер я не можу здатися. Ось приїде мама, сама ледь ходить, а везе сумки, клопочеться, курсує постійно, бо я вже 7 місяців не була в Луцьку. Заради мами, заради усіх близьких, знайомих і незнайомих людей, які мене підтримали у важкі дні, мушу вистояти.
Картковий рахунок мами
Людмили Павлівни Омельчук: ПриватБанк, №5168757267077248.
Картковий рахунок
Наталії Сергіївни Омельчук: ПриватБанк, №4149497871522928.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Мені довелося багато чути про надзвичайні здібності цілителя Віктора Сірочука (на фото). Але до такої інформації ставився досить скептично. Хоча, коли нещодавно трапилася нагода познайомитися із «людиною–рентгеном», як його називають колеги, не відмовився. І не пошкодував
Мене звати Лілія. У 21 рік мені був поставлений діагноз — лімфома Ходжкіна. В моїй грудній клітині лікарі знайшли лімфовузел розмірами 4х7,5х10 см. Сказати, що у той момент рухнув мій світ, — це нічого не сказати і практично промовчати
Такі листи вдячності Василю Петровичу отримує редакція від пацієнтів, які прийшли до лікаря на милицях, а пішли додому вже без них
Як відреагуєте, почувши таку пропозицію від сімейного лікаря чи від когось із сусідів, колег? Напевне, сприймете цю пораду як смертельну образу. Страх, аби «не записали в реєстр божевільних», хибні стереотипи призводять до того, що у поле зору психіатрів потрапляє заледве половина їхніх потенційних пацієнтів. Про цю та інші проблеми, пов’язані із психічним здоров’ям населення, спілкуємося з Ігорем МОЧАРСЬКИМ (на фото), завідувачем поліклінічного відділення Волинської обласної психлікарні № 1, головним психіатром Луцька, фахівцем із понад 30-річним стажем
Багатьом батькам відома ситуація: малюка нудить, із рота чути запах ацетону або кислої їжі. Це — ацетономічний синдром, що виникає при порушенні обміну речовин після перевтоми чи емоційного виснаження
За даними медиків, у 1990—2016 роках у світі від теплового удару загинуло 793 дитини, яких батьки залишали на якийсь час закритими в автомобілях
Сьогодні ведуча «оздоровчого відеорозділу» сайту «Волинь-нова» Ольга Філюк пропонує тренування із застосуванням елементів дихальної гімнастики, засновницею якої є американка Гріг Чайлдерс
Батьки новонароджених називають її добрим ангелом
Заслужений журналіст України Катерина Зубчук знайшла відповіді на ці запитання під час пішої подорожі вздовж русла легендарної річечки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ