up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Найбільше Україні не вистачає закону про… неухильне дотримання законності

title
28 червня — День Конституції. Якби вам надали можливість прийняти свій закон, чого б він стосувався? Якого нормативно-правового акта сьогодні насамперед не вистачає Україні?

Ігор ГОРДІЙЧУК,
Герой України, генерал-майор, начальник військового ліцею імені Богуна (м. Київ):
— У першу чергу позбавив би всіх народних депутатів недоторканності. Бо перед виборами про це всі говорять та обіцяють, а коли потрапляють у парламент — відразу забувають. Також потрібно переглянути кількісний склад Верховної Ради. Вважаю застарілою норму, згідно з якою має бути 450 депутатів. Занадто дорого стількох утримувати. Зекономлені кошти можна спрямувати на захист України. Необхідно ухвалити радикальний закон про судову систему, яка, на мою думку, є най-слабкішою ланкою у нашому ланцюгу реформ.

Біда України — в ігноруванні того, що вже прийнято. Ця серйозна задавнена хвороба, що гальмує всі добрі починання.

Сергій САФУЛЬКО,
адвокат, заслужений юрист України (м. Луцьк):
— Не думаю, що зараз гостро бракує закону, завдяки якому одразу позбудемося всіх бід. По-перше, такої «панацеї» в природі не існує, по-друге, законів у нас і так більш, ніж достатньо, але вони не виконуються. Біда України — в ігноруванні того, що вже прийнято. Ця серйозна задавнена хвороба, що гальмує всі добрі починання. Щодо «свого закону», думаю, це мало би бути питання про референдум. Населенню України варто висловитися щодо долі Криму та східних областей. Проблема потребує швидкого врегулювання. Якби така нагода трапилася, виніс би її на загальне обговорення. Народ має висловитися і поставити крапку в цьому питанні.

 

Микола СОБУЦЬКИЙ,
голова Асоціації фермерів і приватних землевласників Волині (с. Коршів Луцького району):
— Потрібно прийняти чимало законів щодо державотворення, не обійдешся одним кроком. Центрове питання — щоб знайшлася політична сила, яка орієнтуватиметься на середній клас, на власників, котрі самі працюють. А які законодавчі акти приймати — завдання технічне. Нині ставка зроблена на олігархію, клани. Верховна Рада працює не на нас. Свіжий приклад: депутат від Волині нещодавно заявив, що на його округ виділили 25 мільйонів гривень і при потребі ще виділять. Страшні речі каже! Цим він визнає корупцію і те, що фінанси ділять у ручному режимі, що він — не народний депутат, а утриманець кланів і голосуватиме так, як їм вигідно. Один закон не змінить ситуацію, коли парламент обслуговує олігархію.

 

Надія ГУМЕНЮК,
письменниця, поетеса, лауреат премії Кабміну ім. Лесі Українки (м. Луцьк):
— Нарешті мав би вже з’явитися закон про українську мову як єдину державну. І потрібно встановити сувору відповідальність за його порушення. Ми говоримо про це 25 років, а багато народних депутатів, державних службовців досі розмовляють чужою. І вже очевидно, що справа не в тому, що вони такі нездібні і не можуть вивчити мову, а в тому, що чинять опір, зневажають Батьківщину. Як на мене, дуже потрібен закон не лише про підтримку, але й про популяризацію в світі української культури і особливо літератури. На жаль, Україна належить до тих держав, авторів яких найменше перекладають мовами світу. А тому досі залишається проблема заблокованості нашої культури, про яку говорила Ліна Костенко ще у 1991 році у Луцьку під час симпозіуму «Леся Українка і світова культура». І ще би я сказала, що треба щось робити, аби з країни не виїжджала обдарована молодь, бо це може обернутися для нас інтелектуальною катастрофою.

 

Володимир ЛИТВИНЮК,
судинний хірург Волинської обласної клінічної лікарні, заслужений лікар України (м. Луцьк):
— На мою думку, в Україні найбільше не вистачає закону про неухильне дотримання законності. Бо можна приймати потрібні й правильні нормативно-правові акти, які стосуються різних галузей, сфер життя, але якщо їх не будуть виконувати — то навіщо тин городити? Біда у тому, що в суспільстві процвітає правовий нігілізм, який найбільше вразив «верхи». Навіть Конституцію влада ігнорує. Що вже казати про інші закони? Можновладці, олігархи або їх уміло обходять, або демонструють відверту й нахабну зневагу до держави в цілому. Бачимо, як суди виносять рішення на користь товстосумів, для яких застава у кілька сотень тисяч гривень — не проблема. Справи успішно розвалюються, винних не карають. А якби прийняти чітко виписаний закон, що передбачав би реальну відповідальність і діяв невибірково, можливо, щось і змінилося б. Коли б хоч одному з тих, хто грабує державу, присудили 10 років позбавлення волі, для інших це був би урок.

 


Олексій ЗЛАТОГОРСЬКИЙ,
керівник спеціалізованої установи «Волинські старожитності» (м. Луцьк):
— На мій погляд, закон уже є — «Про охорону археологічної спадщини». Але там не вистачає пункту 9а — про археологічну експертизу земельних ділянок, які відводять під будівництво. Що би дало таке уточнення в законі? Принаймні у тій сфері, де я працюю, — можливість не нищити археологічні пам’ятки — відомі та ще не внесені до реєстру. А таких тільки у Волинській області більше 1,5 тисячі.

 

 

Соня КОШКІНА,
шеф-редактор інтернет-видання «Лівий берег» (м. Київ):
— Якщо коротко, то найпершим вважаю за потрібне врегулювати забудову історичних центрів великих міст. Тому що чинне законодавство створювалося ще до 2010 року за часів злочинної влади і вже тоді прописувалося так, щоб можна було на цьому наживатися. З того часу багато корупційних схем було побудовано саме на законодавчих прогалинах. Наприклад, у Києві до видачі дозволів на будівництво причетне Мінкультури, яке не повинне мати до цього жодного стосунку. Правила забудови врегульовані постановою Кабміну, але якщо прийняти закон, то питання зніметься по всій Україні, а не тільки в Києві.

 

Павло ДУБІНЕЦЬ,
священик, настоятель храму Святої Параскеви (с. Морочне Зарічненського району Рівненської області):
— Оскільки живу в селі й сам працюю на землі, то, на моє переконання, потрібен закон, який би спонукав селян-одноосібників виробляти власну продукцію та давав можливість її продати за достойною закупівельною ціною. Тільки таким чином можна реально покращити життя простих трудівників. А то люди дуже важко працюють, а заробляють копійки. Як священик скажу, що Україні нині не вистачає закону, який би відрегулював толерантні стосунки між релігійними конфесіями. Щоб не було ворожнечі, а взаємоповага.

 

Петро САГАНЮК,
володимир-волинський міський голова (м. Володимир-Волинський):
— Конституція в основному працює на державу, але хотілося б, щоб громадяни більше були захищені в соціальному плані. Маю на увазі медичне обслуговування, право на освіту, гідну зарплату і т. д. І, звісно ж, мали більше гарантій безпеки. Війна набридла усім, треба, щоб уряд і Верховна Рада зробили все залежне від них, аби в державі настав мир і спокій, щоб українцям була гарантована безпека.

 

 

Василь ГАБОР,
письменник (м. Львів):
— Конституція прийнята, закони є, але нема чіткого механізму їх дотримання. Тому навіть при можливості видати якийсь свій новий закон, я не маю такого бажання, а хотів би лише зробити ефективнішими механізми захисту свободи громадянина. Людина хоче бути впевненою, що їй гарантована безпека, що її захищатиме закон, якого вона не порушує.

 

 

 

Анатолій ОКТИСЮК,
політолог (м. Київ):
— Я б добивався ухвалення закону «Про лобізм», який існує в усіх демократичних країнах. Легалізація лобізму на основі кращих демократичних практик допоможе виявити інтереси, що стоять за будь-яким проектом закону або державним рішенням, а також побачити міру залежності представників влади від бізнесу. І головне – це буде сильний інструмент протидії корупції, адже 90% депутатів у Раді – лобісти інтересів олігархів та крупного бізнесу.

 

 

Бліц провели Сергій НАУМУК, Лариса ЗАНЮК, Галина СВІТЛІКОВСЬКА,Мирослава КОЗЮПА, Людмила ВЛАСЮК, Тамара ТРОФИМЧУК, Кость ГАРБАРЧУК, Євгенія СОМОВА.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Співробітники патрульної поліції, які забезпечують порядок під час акцій протесту в центрі Києва, ніколи не застосують зброю проти людей
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ