up-arrow

Канада нехай зачекає...

title
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова»


У мене є мрія — побувати в Канаді, де величезна українська діаспора і європейські стандарти, люди відкриті і не ховають свої оселі за триметровими загорожами, природа перебуває у первозданному стані – ніхто не вирізує столітніх дерев, посаджених руками предків. Перед святами не скачуть ціни, а діють великі знижки. Звідки про це знаю? Мої знайомі проживають в Канаді, тож часто розповідають про заокеанське життя. Вони співають українських пісень, ліплять вареники, читають вірші Володимира Сосюри, але повертатися в Україну не хочуть.
У нас низький рівень життя, процвітає корупція і, найголовніше, йде війна, тому бажання кращої долі можна вважати закономірним. Але завжди є вибір між совістю і грошима. Безвізовий режим, звичайно, — добре, але як бути із власною країною? Хочеться прокинутися завтра вранці в європейській державі не за географічним визначенням, а за багатьма іншими складовими: культурою поведінки, верховенством права, справедливими судами. Одного ранку вийти у двір і побачити ідеальні дороги, щасливих усміхнених людей з гідною заробітною платою, які вибирають, куди їм краще поїхати у відпустку. Такою я уявляю свою країну, в якій хочу жити. І саме це спонукає залишатися тут і просто любити її — у час руїни, великих втрат, війни.
Проте замість успішної держави — печальна і трагічна реальність. На варшавській трасі при в’їзді в селище Маневичі увагу привертає білборд із зображенням Андрія Снітка — вісімнадцятирічного героя, який своїм тілом накрив гранату. Загинув за Україну. Нагороджений орденом «Золота Зірка». Посмертно. Хлопчина зі світлими очима та теплим поглядом вірив у цю країну, в якій так хотів жити. Бійці й надалі повертаються додому з кулями в душах. Коли зустрічаєшся з ними особисто, слухаєш їхні історії, то намагаєшся чимось зарадити, якось допомогти. Тому що допомагати потрібно. І підтримувати теж. Та й просто слухати. Бо ж війна нікуди не поділась, їй не видно кінця-краю. Нам і далі жити з нею, жити з усіма тими, хто крізь неї вже встиг пройти.
Найбільш боляче за малечу, яку війна позбавила дитинства. Якось довелось побувати у літньому християнському таборі при Старосільському жіночому монастирі на Маневиччині, куди на оздоровлення приїхали діти учасників АТО. Серед них — переселенка з Донбасу, дванадцятирічна красуня з надзвичайними очима кольору неба. Аліна гарно малює гори, над якими сходить яскраве сонце, без суржику розмовляє рідною мовою, і хоче колись повернутись в український Донецьк. Маленька дівчинка мріє про мирну Україну, а ми, дорослі, — про зарубіжжя...
Тому у ті моменти, коли у мене опускаються руки і виникає бажання поїхати подалі від нашої багатостраждальної країни, я згадую дитину з очима кольору неба, яка попри все хоче жити на цій землі, бо тут її домівка, і слухаю сповідь тих, хто пройшов випробування вогнем. Напевне, я багато пишу про війну. Але вона, як іржа, в’їлась надто глибоко в моє буття, аби її не помічати. Тому за нагоди завжди повертаюсь до справжніх героїв своєї України. Можливо, саме вони збудують ту державу, в якій захочеться розквітати. А Канада нехай зачекає...

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Таке нещастя спіткало родину Хомичів із села Столинські Смоляри Любомльського району. Люди залишилися без даху над головою
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ