up-arrow

Навіщо народному депутату їздити в Європу? Відповідаю…

title
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР

Ірина КОНСТАНКЕВИЧ,
депутат Верховної Ради України


Симон Петлюра у січні 1919 року видав наказ про створення хорової капели Олександра Кошиця і виділив чималі кошти на матеріальне забезпечення гастролей за кордоном. Близько двохсот концертів відбулося за три роки. Ефект від них перевершив усі сподівання урядовців – про молоду державу, яку ніхто не знав у Європі, заговорили. Газети в Австрії, Швейцарії, Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах друкували захопливі відгуки про талановитих українських співаків і мудре керівництво держави. «Цей військовий чоловік, який дбає за визволення свого краю з–під ярма більшовиків і царистів, уміє більше, ніж воювати. Він знає, що один меч не має сили, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу для своєї батьківщини, він нас знайомить з мистецтвом своєї країни. Україна — країна чорнозему, батьківщина Гоголя, робиться тепер для нас країною пісень. Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею» (бельгійське видання «Ons Vaderland», 11 січня 1920 року).
Культурна дипломатія як засіб репрезентації країни світу, як елемент у системі формування її позитивного іміджу, сприйняття за кордоном, нас малознаних або таких, що свідомо подаються ворожою пропагандою як «сепаратисти», «націоналісти», «фашисти» – не втратила своєї актуальності й зараз. Навпаки – нам ще більше потрібно знайомити світ з українськими культурою, духовністю, історією, освітою, людьми – як рівними представниками європейської родини. Професор політології Пітер Нічке представляв мене як колегу з країни Центральної Європи. Україна як географічний центр, як спадкоємниця і частина багатовікової європейської історії, культури, як сучасна країна освіти і культури, розумної молоді, працелюбних громадян – такими нас бачать і хочуть бачити європейці.
Інтерес у Німеччині до нашого внутрішньополітичного життя, напевно, дещо зменшився, після вболівання за Революцію гідності, Героїв Небесної сотні градус емоцій понизився. Натомість в університетах постають осередки україністики, зокрема в Грайфсвальді, Франкфурті–на–Одері, Берліні, Фехті. Це різноманітні форми роботи, і міжнародні літні школи україністики, освітні програми для українських студентів, науковців, стажування, обмін досвідом тощо.
Я як депутат українського парламенту отримала запрошення в рамках Міжнародного тижня прочитати дві лекції студентам політологам, соціологам, культурологам про політичну культуру в Україні та соціальну політику у нашій державі. Теми виступів широкі, складні і неоднозначні. Що й підтвердили численні запитання викладачів і студентів із різних країн, які були на них присутні. Без сумніву, всіх вразили розміри мізерних пенсій, соцстандартів, допомог і гарантій. Усе уточнювали, це в тиждень, день чи місяць? Натомість викликала повагу наша сучасна новітня боротьба за державність і суверенність.
Глибокий політологічний аналіз зовнішніх (російська агресія) і внутрішніх факторів (корупція) у зіставленні з досвідом інших європейських країн професора Пітера Нічка, його колег експертів–політологів аргументовано завершив мої лекції висновком, що за 25 років Україна пройшла стрімкий шлях свого становлення, зроблено багато, проблем лишилося не менше, але гідність, цінності, за які ми так боролися, вони варті того. Адже все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Тому й обраний українцями цивілізаційний єропейський шлях є природним і логічним, адже ми знаходимося у Центральній Європі.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Втім, більшість опитаних мешканців обласного центру вболівають за киян, але віддають перевагу гірникам
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ