up-arrow

Навіщо народному депутату їздити в Європу? Відповідаю…

title
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР

Ірина КОНСТАНКЕВИЧ,
депутат Верховної Ради України


Симон Петлюра у січні 1919 року видав наказ про створення хорової капели Олександра Кошиця і виділив чималі кошти на матеріальне забезпечення гастролей за кордоном. Близько двохсот концертів відбулося за три роки. Ефект від них перевершив усі сподівання урядовців – про молоду державу, яку ніхто не знав у Європі, заговорили. Газети в Австрії, Швейцарії, Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах друкували захопливі відгуки про талановитих українських співаків і мудре керівництво держави. «Цей військовий чоловік, який дбає за визволення свого краю з–під ярма більшовиків і царистів, уміє більше, ніж воювати. Він знає, що один меч не має сили, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу для своєї батьківщини, він нас знайомить з мистецтвом своєї країни. Україна — країна чорнозему, батьківщина Гоголя, робиться тепер для нас країною пісень. Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею» (бельгійське видання «Ons Vaderland», 11 січня 1920 року).
Культурна дипломатія як засіб репрезентації країни світу, як елемент у системі формування її позитивного іміджу, сприйняття за кордоном, нас малознаних або таких, що свідомо подаються ворожою пропагандою як «сепаратисти», «націоналісти», «фашисти» – не втратила своєї актуальності й зараз. Навпаки – нам ще більше потрібно знайомити світ з українськими культурою, духовністю, історією, освітою, людьми – як рівними представниками європейської родини. Професор політології Пітер Нічке представляв мене як колегу з країни Центральної Європи. Україна як географічний центр, як спадкоємниця і частина багатовікової європейської історії, культури, як сучасна країна освіти і культури, розумної молоді, працелюбних громадян – такими нас бачать і хочуть бачити європейці.
Інтерес у Німеччині до нашого внутрішньополітичного життя, напевно, дещо зменшився, після вболівання за Революцію гідності, Героїв Небесної сотні градус емоцій понизився. Натомість в університетах постають осередки україністики, зокрема в Грайфсвальді, Франкфурті–на–Одері, Берліні, Фехті. Це різноманітні форми роботи, і міжнародні літні школи україністики, освітні програми для українських студентів, науковців, стажування, обмін досвідом тощо.
Я як депутат українського парламенту отримала запрошення в рамках Міжнародного тижня прочитати дві лекції студентам політологам, соціологам, культурологам про політичну культуру в Україні та соціальну політику у нашій державі. Теми виступів широкі, складні і неоднозначні. Що й підтвердили численні запитання викладачів і студентів із різних країн, які були на них присутні. Без сумніву, всіх вразили розміри мізерних пенсій, соцстандартів, допомог і гарантій. Усе уточнювали, це в тиждень, день чи місяць? Натомість викликала повагу наша сучасна новітня боротьба за державність і суверенність.
Глибокий політологічний аналіз зовнішніх (російська агресія) і внутрішніх факторів (корупція) у зіставленні з досвідом інших європейських країн професора Пітера Нічка, його колег експертів–політологів аргументовано завершив мої лекції висновком, що за 25 років Україна пройшла стрімкий шлях свого становлення, зроблено багато, проблем лишилося не менше, але гідність, цінності, за які ми так боролися, вони варті того. Адже все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Тому й обраний українцями цивілізаційний єропейський шлях є природним і логічним, адже ми знаходимося у Центральній Європі.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися
Нещодавно головний спеціаліст сектору туризму департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації Станіслав Ольшевський виклав у «Фейсбуці» фотознімки із підписом «Осінній тихий Світязь». Човни на приколі і порожній пляж. Але так само неповторно красиве озеро, яке так полюбилося волинянам і не тільки
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради
Нещодавно як офіцер запасу проходив медичну комісію. В український військовий квиток вписали мою першу солдатську спеціальність – радіотелеграфіст (або щоб зрозуміліше, то це радист). Здобув я її за радянських часів, перед призовом в армію – весною 1982–го – у Луцькій радіошколі
Чиновники з Міністерства освіти обіцяють, що невдовзі українська школа якісно зміниться, стане більш демократичною, дружньою до дитини І початок цьому поклали уже нинішнього 1 вересня
У річницю вбивства журналіста Павла Шеремета під Міністерством внутрішніх справ у Києві активісти написали правоохоронцям нагадування про нерозкритий злочин, поставили свічки, повісили плакати. А коли медійники з камерами розійшлися, комунальники швидко все прибрали. Вони навіть змили з асфальту графіті «Хто вбив Павла?»
Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України
Ще з перших зборів, які відбувалися за кілька місяців до того, як дитина мала йти до школи, я отримала цілком реальний привід заслужити імідж мами, якій щось не подобається
Комунальне підприємство «Ласка» пропонує провести вакцинацію домашніх тварин від сказу
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ