up-arrow

Усі ми родом із дитинства

title
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст
України


Недавно натрапила у «Фейсбуці» на нотатки–здивування: як діти, які жили у другій половині ХХ століття (мається на увазі 50—80–ті і початок 90–х років), дійшли до сьогоднішнього дня. Неважко було зрозуміти, що рядки належать порівняно молодій людині, якій сьогодні щонайбільше 50 літ. Бо якщо, судячи з написаного, мобільного телефону не було («а тому цілий день ніхто не міг дізнатися, де ми»), то все-таки уже згадуються колективні перегляди мультфільмів по телевізору в когось на квартирі, чи холодильник «Донбас» з його дивною, як на нинішній день, ручкою на дверях. Усього цього старше повоєнне покоління зовсім не бачило. А ще напрошувався висновок, що йшлося про дитинство у місті, де ті ж телевізори, холодильники з’явилися значно раніше, ніж у сільській місцевості, де діти росли, як мовиться, на асфальті.
А мені хочеться нагадати про тих, чия мала батьківщина — село. До того ж, повоєнне, коли не те що телевізора чи холодильника не було — при гасовій лампі доводилося вчити уроки. До речі, якщо у «Вікіпедії» прочитаєте, що гасові лампи майже вийшли з ужитку у першій половині ХХ століття, то, як кажуть, не вірте очам своїм. Принаймні оте «майже» не торкнулося волинських сіл ще з десяток літ, не говорячи вже про віддалені маленькі населені пункти чи хутори, де «лампочка Ілліча» засвітилася подекуди аж у 80–х роках.
У сільських дітей мого покоління не було такої розкоші, щоб навіть влітку, під час канікул, піти з дому на цілий день і повернутися ввечері. Кожен мав свої обов’язки. Якщо старшим батьки могли довірити череду пасти, то меншим випадало бути «гусячими» пастухами. Літо, вважай, минало на вигоні, далеченько від села. Там уже була своя компанія. Здебільшого хлопчача. А відповідно до цього — й ігри. Цурки, наприклад. Уже й не пригадую правил цієї гри — пам’ятаю, що палицею треба було вибити кусочок дерева («цурку»), який клали поперек невеличкої ямки.
У цьому житті на вигоні була своя романтика. Зазвичай будували халабуду чи «шалаш» для того, аби можна було сховатися від дощу. Вибирали вже готове заглиблення на якомусь рові, ставили каркас із палиць і накривали його зеленим гіллям. В основному це була вільха, яку легко ламати. Клейкі її листочки, прив’янувши, по–особливому пахли. А ще часто ховалися від дощу, який літньої пори міг зненацька залопотіти, прямо у воді (до меліорації її вистачало на заболоченій місцевості) і чекали, коли сонечко переможе хмару. У болоті, на мілководді, карасиків кошиком ловили. Їх несли додому, щоб мама щось приготувала. А горох, як дозріє (до пасовища підступало колгоспне поле), підсмажували на вогнищі, тут же, в якійсь бляшанці. І смакота ця не забулася…
Якщо відверто, то інколи вже хотілося, аби літо швидше закінчувалося, і не треба було пропадати цілими днями на пасовищі. Чи, принаймні, щоб хтось тебе підмінив. Особливо у неділю було бажання залишитися в селі, коли в клубі крутили фільм для дітей. Зрештою, якщо не в кіно піти, то з дівчатами–ровесницями в класики пограти, хованки, квача… І вже цілковитим щастям було, коли випадало потрапити хоч на декілька днів на зліт піонерів–активістів на базі якогось відпочинкового табору (у Копачівській школі Рожищенського району, згадую, був одного разу такий зліт). Про якийсь триваліший відпочинок у таборі й мови не було. По–перше, не пам’ятаю, щоб у школі такі пропозиції були. По–друге, як уже говорила — кожна дитина мала вдома свої обов’язки пастуха гусей чи корів. А, крім цього, допомагати мамі ланку полоти, тобто цукрові буряки, які в той час вручну обробляли.
Ось таке дитинство повоєнного покоління. Важке чи легке? Мова не про це, а про те, що воно, повторюсь, по–своєму унікальне. І саме йому кожен із нас завдячує тим, що має у своєму житті, як воно, це життя, склалося. Включаючи і професію, яка була обрана спочатку, може, підсвідомо, саме тоді, коли, як кажуть, дерева були великими. Бо якби не те болотце за селом, поросле осокою і рястом, де ми ловили карасиків із золотистою лускою, не той вигін, де грали в цурки, то чи була б у мене особлива прив’язаність до природи, бажання побачити самій і розповісти іншим на сторінках газети про найдальші й найдивовижніші куточки Полісся, в які мене згодом, уже в зрілому віці, привели журналістські шляхи.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися
Нещодавно головний спеціаліст сектору туризму департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації Станіслав Ольшевський виклав у «Фейсбуці» фотознімки із підписом «Осінній тихий Світязь». Човни на приколі і порожній пляж. Але так само неповторно красиве озеро, яке так полюбилося волинянам і не тільки
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради
Нещодавно як офіцер запасу проходив медичну комісію. В український військовий квиток вписали мою першу солдатську спеціальність – радіотелеграфіст (або щоб зрозуміліше, то це радист). Здобув я її за радянських часів, перед призовом в армію – весною 1982–го – у Луцькій радіошколі
Чиновники з Міністерства освіти обіцяють, що невдовзі українська школа якісно зміниться, стане більш демократичною, дружньою до дитини І початок цьому поклали уже нинішнього 1 вересня
У річницю вбивства журналіста Павла Шеремета під Міністерством внутрішніх справ у Києві активісти написали правоохоронцям нагадування про нерозкритий злочин, поставили свічки, повісили плакати. А коли медійники з камерами розійшлися, комунальники швидко все прибрали. Вони навіть змили з асфальту графіті «Хто вбив Павла?»
Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України
Ще з перших зборів, які відбувалися за кілька місяців до того, як дитина мала йти до школи, я отримала цілком реальний привід заслужити імідж мами, якій щось не подобається
Комунальне підприємство «Ласка» пропонує провести вакцинацію домашніх тварин від сказу
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ