up-arrow

Усі ми родом із дитинства

title
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст
України


Недавно натрапила у «Фейсбуці» на нотатки–здивування: як діти, які жили у другій половині ХХ століття (мається на увазі 50—80–ті і початок 90–х років), дійшли до сьогоднішнього дня. Неважко було зрозуміти, що рядки належать порівняно молодій людині, якій сьогодні щонайбільше 50 літ. Бо якщо, судячи з написаного, мобільного телефону не було («а тому цілий день ніхто не міг дізнатися, де ми»), то все-таки уже згадуються колективні перегляди мультфільмів по телевізору в когось на квартирі, чи холодильник «Донбас» з його дивною, як на нинішній день, ручкою на дверях. Усього цього старше повоєнне покоління зовсім не бачило. А ще напрошувався висновок, що йшлося про дитинство у місті, де ті ж телевізори, холодильники з’явилися значно раніше, ніж у сільській місцевості, де діти росли, як мовиться, на асфальті.
А мені хочеться нагадати про тих, чия мала батьківщина — село. До того ж, повоєнне, коли не те що телевізора чи холодильника не було — при гасовій лампі доводилося вчити уроки. До речі, якщо у «Вікіпедії» прочитаєте, що гасові лампи майже вийшли з ужитку у першій половині ХХ століття, то, як кажуть, не вірте очам своїм. Принаймні оте «майже» не торкнулося волинських сіл ще з десяток літ, не говорячи вже про віддалені маленькі населені пункти чи хутори, де «лампочка Ілліча» засвітилася подекуди аж у 80–х роках.
У сільських дітей мого покоління не було такої розкоші, щоб навіть влітку, під час канікул, піти з дому на цілий день і повернутися ввечері. Кожен мав свої обов’язки. Якщо старшим батьки могли довірити череду пасти, то меншим випадало бути «гусячими» пастухами. Літо, вважай, минало на вигоні, далеченько від села. Там уже була своя компанія. Здебільшого хлопчача. А відповідно до цього — й ігри. Цурки, наприклад. Уже й не пригадую правил цієї гри — пам’ятаю, що палицею треба було вибити кусочок дерева («цурку»), який клали поперек невеличкої ямки.
У цьому житті на вигоні була своя романтика. Зазвичай будували халабуду чи «шалаш» для того, аби можна було сховатися від дощу. Вибирали вже готове заглиблення на якомусь рові, ставили каркас із палиць і накривали його зеленим гіллям. В основному це була вільха, яку легко ламати. Клейкі її листочки, прив’янувши, по–особливому пахли. А ще часто ховалися від дощу, який літньої пори міг зненацька залопотіти, прямо у воді (до меліорації її вистачало на заболоченій місцевості) і чекали, коли сонечко переможе хмару. У болоті, на мілководді, карасиків кошиком ловили. Їх несли додому, щоб мама щось приготувала. А горох, як дозріє (до пасовища підступало колгоспне поле), підсмажували на вогнищі, тут же, в якійсь бляшанці. І смакота ця не забулася…
Якщо відверто, то інколи вже хотілося, аби літо швидше закінчувалося, і не треба було пропадати цілими днями на пасовищі. Чи, принаймні, щоб хтось тебе підмінив. Особливо у неділю було бажання залишитися в селі, коли в клубі крутили фільм для дітей. Зрештою, якщо не в кіно піти, то з дівчатами–ровесницями в класики пограти, хованки, квача… І вже цілковитим щастям було, коли випадало потрапити хоч на декілька днів на зліт піонерів–активістів на базі якогось відпочинкового табору (у Копачівській школі Рожищенського району, згадую, був одного разу такий зліт). Про якийсь триваліший відпочинок у таборі й мови не було. По–перше, не пам’ятаю, щоб у школі такі пропозиції були. По–друге, як уже говорила — кожна дитина мала вдома свої обов’язки пастуха гусей чи корів. А, крім цього, допомагати мамі ланку полоти, тобто цукрові буряки, які в той час вручну обробляли.
Ось таке дитинство повоєнного покоління. Важке чи легке? Мова не про це, а про те, що воно, повторюсь, по–своєму унікальне. І саме йому кожен із нас завдячує тим, що має у своєму житті, як воно, це життя, склалося. Включаючи і професію, яка була обрана спочатку, може, підсвідомо, саме тоді, коли, як кажуть, дерева були великими. Бо якби не те болотце за селом, поросле осокою і рястом, де ми ловили карасиків із золотистою лускою, не той вигін, де грали в цурки, то чи була б у мене особлива прив’язаність до природи, бажання побачити самій і розповісти іншим на сторінках газети про найдальші й найдивовижніші куточки Полісся, в які мене згодом, уже в зрілому віці, привели журналістські шляхи.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Таке нещастя спіткало родину Хомичів із села Столинські Смоляри Любомльського району. Люди залишилися без даху над головою
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ