Поема, створена в екстазі

Валентина ШТИНЬКО

Перш ніж ми потрапили на вулицю Тиху, де мешкає родина Куляшів, Ольга Віталіївна провела мені прецікаву екскурсію, яка стала своєрідним відкриттям. Проїжджаючи трасою через Торчин двічі на тиждень, я навіть не уявляла, що це селище, колишній райцентр, таке розлоге й по–своєму колоритне. І не лише тому, що нині вся Україна знає торгову марку «Торчин», а знаменитий заслужений народний самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Колос» радо вітають і за кордоном. Люди тут особливі!

 

От захотілося мені білу троянду, посадила, а вона почала хворіти й пропадати на очах. То я до неї щодня ходила й просила, щоб вона не помирала. І уявіть, що вижила!

Моя нинішня героїня — яскраве тому підтвердження. Вирощене її невтомними руками дивує, вражає, навіть приголомшує не лише красою, вишуканістю, доглянутістю, а й тим, що господиня безпомилково знає не тільки видові особливості, а й поетичні, а іноді й чудернацькі назви майже всіх сортів своїх «барвистих вихованців» — ірисів, півоній, лілійників, лілій… А це, повірте, непросто. Лише різноманітних карликових ірисів у неї півсотні! Іще понад 90 — бородатих. Скільки сортів лілій — і не рахувала…

Біля багатьох кущів помічаю увіткнуті в землю одноразові пластикові ложки й ножі. Не встигаю здивуватися такій «сервіровці» квітника, як жінка пояснює:
— Це щоб не забути, не переплутати їхні назви. Маркером пишу, а воно із пластмаси не змивається.

Бідкається, що приїхала я не в пору, бо іриси й півонії вже майже перецвіли, а її гордість — троянди, лілійники, лілії ще не набули піку квітування.
— Вирощую ОТ-, ЛА-гібриди, азійські, трубчасті лілії, окрім східних, бо надто вони делікатні, – розповідає Ольга Віталіївна.

Користуюся моментом почути пораду, що робити з білими ліліями, які мають неймовірно сильний аромат, а пелюстки й тичинки – лікувальні властивості. Але вже другий сезон чую розпачливі запитання від читачів: «Чому не цвітуть, чому пропадають білі лілії?» А оце помітила, що й мої «квіти Діви Марії» (так їх ще називають) не в найкращому стані. Невже їх облюбували гризуни?

— Ні, — заперечує квітникарка. — Білі лілії останнім часом вражені ботритисом, складним грибковим захворюванням, яке вражає всю рослину. Я свої викопувала і обробляла фунгіцидами, зокрема фундазолом, препаратом «Скор». Якщо цибулина підгнила, не намагайтеся її знову посадити, краще знищити, щоб не заразились здорові.
— Усі свої лілії я викопую щороку, «діток» відсаджую на дорощування, – ділиться досвідом. — Ну, звісно, клопітно, але воно того варте. З нетерпінням чекаю пори лілійників, дуже їх люблю.
— А кажуть, лілійник лілії навіть не брат? — провокую на подальшу розмову.
— Вони лиш трішки схожі за формою квітки, а так це зовсім різні рослини. Назва лілійника – хемерокаліс – у перекладі «квітка одного дня». Вона і справді протягом доби розцвітає і згасає. Але тривалість цвітіння досягається великою кількістю бутонів. Виняток становить хіба що лілійник Стелла де Ора, невибагливий, який цвіте майже безперервно протягом сезону.
— Окрім троянд неймовірних кольорів і відтінків, які Ольга Віталіївна невтомно живцює, уже згаданих ірисів, півоній, лілій та лілійників, на цьому щедрому на красу обійсті довелося побачити і такі дивовижі, як нектароскордіум (оригінальна цибулькова рослина, проте з не вельми приємним запахом), а ще – юнону бухарську, морозник чорний, камасію, лаванду, кротовник, кермек, гіпсофіли, айстри багаторічні, клематиси, колекцію примул, які квітували у червні, бо отримані саджанці зимували в хаті. Знайшлося місце тут і сон-траві, адонісу, анемоні, флоксам, бадану, армеріям, астильбам, ліатрису, хостам, гейхерам і ще багатьом рослинам, чудернацьким і прекрасним, чимало з яких я бачила вперше.

Звідки ж у вчительки початкових класів така любов, а головне – знання особливостей їхнього вирощування?
— Я педагог уже в другому поколінні, — усміхається моя співрозмовниця. — Мама, Катерина Гаврилівна, математик, батько, Віталій Іванович Франчук, мовник, до речі, навчався в інституті разом із відомим українським письменником Йосипом Струцюком, вони у Білостоці разом практику проходили. Тато був цікавою людиною, родом він, як і я, з Окорська, що в Локачинському районі, дружив із багатьма поетами — Василем Геєм, Іваном Чернецьким… І квіти любив, завжди чорнобривці сіяв. А мама — із Запоріжжя, після закінчення Бердянського педінституту її на Волинь скерували, тут їхні долі й зустрілися. До маминих родичів, пам’ятаю, ми частенько літаком літали, привозили звідти абрикосове варення і саджанці жоржин. Адже у ті роки абрикоси тут не росли, а жоржини були лиш кількох сортів. Взагалі–то я зростала серед квітів, але якось особливої уваги на те не звертала, їх вирощували бабуся, мама… І тільки сім літ тому, як вийшла на пенсію, то вже оце відводжу душу, — розповідає Ольга Віталіївна. — Добре, що тепер є інтернет, можна знайти друзів по захопленню, щось придбати, чимось обмінятися… Колись не було такої моди — продавати квіти, а зараз люди шукають приробітку до наших мізерних пенсій. Але то такий «бізнес», де, крім знань і тяжкої праці, ще й любов потрібна, інакше нічого не вийде… От захотілося мені білу троянду, посадила, а вона почала хворіти й пропадати на очах. То я до неї щодня ходила й просила, щоб вона не помирала. І уявіть, що вижила! А потім я в інтернеті прочитала історію про те, як жінка постійно говорила до рослини: «Я тебе не люблю!» і та зачахла, хоч на те не було ніяких видимих причин. Усе живе потребує любові…

До нашої розмови прислухався чоловік, Олександр Кіндратович, який саме нагодився на обід.
— А як же він ставиться до вашого захоплення, адже воно забирає і час, і здоров’я? – запитую.
— Чоловік мене підтримує, то моя поміч, особливо якщо треба поливати, коли літо на дощі скупиться. Йому подобається, що я в цьому занятті знаходжу душевний спокій, задоволення. Ось матіоли для нього посіяла. Але й троянди він дуже любить. Коли працював водієм-далекобійником, то не раз привозив нові сорти з-за кордону, – відказує.

Якщо у читача склалося враження, що інших турбот, окрім квітів, у Ольги Віталіївни й не існує, то він глибоко помиляється. У родині – троє дітей, п’ятеро внуків, очікують ще одного… У синів – Олександра і Віктора — вже свої родини, а донечка Аня, яку лелека приніс, коли мамі було вже 40, – студентка музичного відділення Луцького педколеджу. Це наче втілення нездійснених мрій матері. Її завжди приваблювали музика, сцена. Як і батьки, співала й танцювала в «Колосі», навіть була ведучою. Та через сімейні обставини полишила улюблене заняття. І в культосвітнє училище батьки вступати не дозволили, вважали, що хліба з того їсти не буде, такі тоді були часи. Тому Ольга Віталіївна дуже хоче, щоб у доні, яка вже закінчила другий курс, мрії обов’язково здійснилися!

У цієї жінки не тільки велике, чуле до краси, любляче серце, а й золоті руки, безмежна фантазія. Зимовими вечорами, коли сезон квітів закінчується (втім, побачивши у кімнаті чималу колекцію сенполій, фіалок, я в цьому засумнівалася), Ольга Віталіївна береться за голку. Вишиванками обдарувала чи не всіх членів родини. А її прекрасні обереги – ляльки-мотанки — вже побували не тільки на різноманітних фестивалях і виставках на Волині, а й розійшлися по Україні, Польщі, Канаді, США… Рукотворні ж обереги-ангелики полетіли туди, де материнські любов і молитва найбільше потрібні нашим бійцям, які захищають Україну. Один такий білокрилий оберіг дістався й авторові цих рядків.

…До автобусної зупинки жінка проводжає мене іншим шляхом, хоче, щоб я побачила Торчин, який став для неї рідним, у всій красі, розповідає, яким він був колись, у пору її молодості, переймається його екологічними проблемами. Проте наша розмова частенько переривається вітаннями зустрічних перехожих. Здається, Ольгу Віталіївну тут знають усі. Адже вчителів колишніх не буває.

Біля багатьох садиб бачу гарні, доглянуті квітники, але, правду кажучи, їх могло б бути більше.
— Мої учні часто приходять до мене по квіти, я з ними ділюся, але ж то Торчин! Тут передусім традиційно важливо, щоб були буряки, картопля, свині… Торчинський свинячий базар віддавна славився, – усміхається моя співрозмовниця.

А в пам’яті крутиться дивовижний калейдоскоп із барв, відтінків, запахів і назв дивовижних витворів людської фантазії: півонії Лондон, Мадрид, Владислава, іриси Вітер пустелі, Принц Монако, Імператриця Фалах, Слов’янський Базар, Диб Барк Секрет, троянди Лебедине Озеро, Софі Лорен… Справжня поема, написана в екстазі. От тільки, нехай дарують поети, створена вона без слів, а натхненням авторові слугує любов до людей, рідної землі й неповторної Божої краси. У цьому секрет успіху.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА