Моя бабуся — «феміністка»
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Олег КРИШТОФ,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь–нова»
Ці панянки гучно обурюються в соцмережах, коли на білбордах міста з'являється сексистська реклама (та, що містить, наприклад, зображення оголених жінок чи чоловіків, або текст із непристойними натяками), принципово ігнорують подану руку при виході з автобуса і роблять багато інших схожих вчинків, чим демонструють свою незалежність від мужчин та відданість боротьбі за права жінок. Щоправда, бувають моменти, коли людині дуже потрібно, щоб хтось «подав руку», а ніхто й не збирається.
Уперше про дискримінацію «слабкої половини» я почув від своєї бабусі Ярослави. Вона якось згадувала, що на 9–му місяці вагітності, в 40–градусну спеку мусила полоти буряки на колгоспній ланці. В іншому випадку бригадир погрожував не записати трудодні, а це вважалося ледь не криміналом. Совєти, самі того не підозрюючи, дуже активно відстоювали «гендерну рівність». Не було жодної важкої роботи, яку б соромилися доручити жінці.
На той час моїй родині жилося ще досить добре. Гірше стало, як відійшов у засвіти дід Андрій (він простудив ноги, коли рубав ліс, й помер у районній лікарні за нез'ясованих причин). Моя бабуся залишилася сама з 3–річною дитиною. Свекруха, втративши сина, важко захворіла, їй потрібен був постійний догляд. Тоді молода Ярослава Войтович була єдиною, хто приносив копійку в сім’ю. Щодня протягом кількох десятків років вона прокидалась о 4–й ранку і бігла на ферму. Це була каторжна праця, яку не кожен сучасний чоловік зміг би осилити. Крім того, щоб вижити, тримала вдома чимале господарство. Сувора самодисципліна, віра в Бога і надзвичайна працьовитість допомогли Ярославі Войтович надбати матеріальних статків, щоб забезпечити доньку всім необхідним, ніколи не нарікати на долю та нічого ні в кого не просити.
А скільки ще таких бабусь і таких історій?! Ці жінки давно всім довели, що нічим не поступаються чоловікам. На їхні права чхати хотіли тодішні чиновники, нинішнім ще більше байдуже. Багато з них на старість залишилися самотніми. Якраз їх держава особливо жорстоко дискримінує, коли виплачує по півтори тисячі гривень пенсії (не факт, що за гендерною ознакою). І це саме той випадок, коли б мали втрутитися активісти феміністичного чи будь-якого іншого руху.
