Отака історія, іншої не буде…

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений
журналіст України

— І на другий день у тому проваллі земля ворушилася і сочилася кров’ю, — поділилася якось моторошними спогадами моя бабуся Ніна Янчинська. А ще на мої дитячі приставання — «розкажи про війну» — вона пригадувала, як, накрившись великою коричневою хусткою із нашитою зіркою Давида (я ту хустку пам’ятаю, але вже із діркою замість нашивки), вона вечорами носила знайомим євреям у гетто їжу. Натомість отримувала дефіцитні у воєнне лихоліття брусочок мила чи котушку ниток. Так тривало, аж поки поліцай не перестрів її й не попередив, що ці походеньки погано закінчаться і для неї, і для родини. А це двоє малолітніх дітей, у тім числі й моя мама, та чоловік, який перед самою війною переніс тяжку операцію. Невдовзі після цього застереження всіх мешканців гетто фашисти погнали до того страшного провалля, звідки довго лунали постріли, а потім ворушилася від крові земля…
А ще бабуня оповідала, як дружно до війни жили у містечку люди – українці, поляки, жиди (іншого слова для означення цієї національності тоді не вживали)… Шанували традиції, ходили в гості, відзначали свята, допомагали один одному в скруті. У жидівських крамничках завжди можна було взяти товар «на список», тобто у борг. По суботах вони кликали українців виконати найнеобхіднішу роботу, бо релігійні приписи забороняли євреям того дня працювати, і навіть піднести запалений сірник до заздалегідь розкладених у грубці дров вважалося гріхом…
Пролетіло не одне десятиліття, доки на місці, де окупанти поставили криваву крапку на цій сторінці нашої історії, з’явився скромний меморіал, власне, пам’ятник на майданчику, викладеному плиткою, в оточенні тополь. Коли його будували, дерева були молоді, ошатні. Тепер вони виросли…
Буревій, який пролетів над містечком ще кілька тижнів тому, накидав сухих гілок, порозкидав вінки, які були тут покладені, мабуть, ще до Дня Перемоги. Втім, справа не в буревії. Жалюгідна картина повторюється щороку, бо за пам’ятником ніхто не доглядає. Сяк–так прибирають його лиш навесні чи то перед Проводами, чи перед тим же Днем Перемоги.
Укотре пригадався телефонний дзвінок, який пролунав кілька років тому, після того, як я побувала на Святій землі й розповіла про це у газеті. Якийсь чолов’яга, що назвався працівником комунальної служби, сказав, що вони цілий день наводили порядок біля єврейського пам’ятника. То чи не знаю я в Ізраїлі якоїсь організації, куди б можна було звернутися, щоб їм за це заплатили? Щиро кажучи, цей дзвінок від земляка ввів мене у стан ступору, з якого довго не могла вийти. Намагалася переконати себе, що, як мовиться, у кожній отарі є погана вівця.
Але ж ми – не отара, ми – люди, наділені розумом, душею і почуттями. І сьогодні все частіше на повен голос звучить вагоме слово «громада». Щоб змінити наше життя на краще, ми маємо стати тією громадою, якій до всього є діло і яка відповідає за все, що діється на її території. Бо це наша земля, наше життя, наша історія, яку мусимо передати у спадок нашим дітям і онукам.
Втім, стан меморіалу жертвам голокосту – не єдина проблема, яка могло б турбувати локачинську громаду. Бо за сотню метрів – діюче кладовище, яке також не може похвалитися зразковим порядком, хоч спроби навести його місцева влада час від часу робить. Цвинтар загородили, встановили туалет, бак для води. Але нині він порожній, бо, як розповіла місцева жителька, власники ближніх городів використали воду, щоб кропити картоплю від колорадського жука.
— А ще кажуть, що брати будь–що із кладовища – гріх і погана прикмета, — скрушно зітхає жінка і тут же вносить пропозицію: — З кожного двора дали б по кілька гривень, щоб найняти людей, які б постійно слідкували за порядком на кладовищі, викошували траву, вирубували небажану рослинність. А то ж до деяких могил на старій частині пройти неможливо. Ви напишіть про це, може, вас послухають…
Ну ось, виконую прохання землячки… А перед очима епізод, який чомусь часто пригадується. Як журналістові багато років тому довелося писати про відкриття меморіалу жертвам голокосту в передмісті Луцька. Коли відлунали печальні промови, відплакала скрипка маестро Товія Рівця й усі вже почали розходитися, до пам’ятника підійшли дві єврейки. Хаотично покладені вінки, кошики й букети квітів вони склали так ошатно і гарно, як могло їм підказати тільки зболене й небайдуже серце. Інших вказівок не надходило… Втім, зізнаюся, що відтоді біля того меморіалу бути не доводилося, у якому він стані, не знаю. Тож цілком можливо, що ця проблема не лише локачинська…