up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

«Вклоняюся пам’яті горохівчанина, який урятував мого пораненого вчителя»

title
«Високошановні й дорогі мені брати й сестри України Західного краю! Звертаюся до вас із глибоким почуттям подяки від українців Сходу нашої Батьківщини»

Лариса ЗАНЮК


Трохи про Ніну Гейко, громадську діячку, журналістку, вчительку та справжню українку
Ми довго розмовляли з Ніною Семенівною телефоном, перш ніж вона прислала цього душевного листа. Попри старість і хворобу очей вона таки написали цю сповідь. А ще надіслала копію листа свого вчителя, у якому він розповідає історію власного порятунку та проживання на Волині.
Якось у Харкові Пилип Андрійович Мальований став свідком негативних висловлювань на адресу західняків і змусив опонентів повірити у зворотнє, пояснивши, що завдяки волинянам залишився живий. Лист дуже довгий, на 13 дрібно списаних сторінках. Видно, боляче зачепила чоловіка та розмова двох жінок, які називали українців «хохлами несочуственными», а нашу мову – грубою.

Синдром пережитого голоду залишається на все життя. Якщо тепер постає вибір між тортом і хлібом, я вибираю пахучий хліб, між пиріжком і тістечком вибираю пиріжок.

Ніна Гейко листувалася зі своїм учителем багато років, аж до кінця 1990-х. Ці листи з Харкова у Стаханів (тепер Кадіївку) і навпаки були регулярною підтримкою одне одному, бо відчувалася спорідненість душ. У деяких із них Пилип Андрійович радився зі своєю ученицею не лише в життєвих питаннях, а й з приводу правопису, адже Ніна Гейко вчителювала, давала уроки української мови абітурієнтам, паралельно працювала відповідальним секретарем рухівської газети «Кадіївка» й у нелегкі 1990-ті вела рубрику «Любіть Україну», з якої не просто закликала шанувати батьківщину, а знайомила читачів із видатними людьми. Ніна Семенівна – цікавий співрозмовник, особисто знала багатьох відомих людей, близько спілкувалася з дружиною і донькою Остапа Вишні, тому мала що розповісти читачам «Кадіївки» і на Донбасі була шанованою людиною.

Тепер пані Ніна вимушена проживати в Києві з донькою і зятем, сумує за краєм, у якому піввіку сіяла зерна знань. Її 52-річна донька, вихована в патріотичному дусі, не зреклася материнської науки — стала на захист цінностей Майдану, отримала орден «За мужність», але назавжди поплатилася здоров'ям. Їхня доля варта окремої історії, але Ніна Гейко не про себе хоче розповісти волинянам, а про свого вчителя та про добрих волинських людей, які нерідко рятували життя мешканців Сходу України.


З листів полоненого солдата: «Шукали серед бранців своїх рідних, але годували всіх»
Пилип Андрійович Мальований отримав поранення в ліву ногу на 4-й день війни на українському кордоні. Мученицьких 4 доби у лісі без води та їжі, втративши багато крові, чекав своїх, бо ж обіцяли повернутися. Від смерті рятувала сунична поляна, на якій лежав. Геть знесиленим знайшов його тоді худорлявий горохівчанин. Він довго ніс знайду до свого дому. (На жаль, імені того чоловіка не вказав у листі Пилип Мальований. Але якщо читатимуть горохівчани, то хай знають, що жив у їхньому краї колись такий добрий чоловік. – Авт.). Виходжував та переховував пораненого у сіні, щоб не побачили німці, а потім перевіз до таких самих 47 солдатів, яких годували й доглядали селяни у клуні подалі від місця бою.
«Ці люди не питали, хто ми, українці чи росіяни, хоч більшість із нас були російськомовними. Вони просто співчували відірваним від рідного краю. Ту клуню за деякий час обстріляли німці і забрали поранених у полон, завезли в Горохів у лікарню, де знову нам не давали пропасти жінки, які шукали серед бранців своїх рідних, але годували всіх», – пише вчитель, якому і через 50 років після війни пам’яталася людська доброта.
«З документів було відомо, що я закінчив Харківське художнє училище, тому директор Горохівської гімназії запитав, чи володію я українською мовою, бо є нагода ви-кладати в дітей малювання. Я одразу заговорив рідною мовою, а директор (родич Наталії Ужвій) потис мені руку і пішов. Через деякий час я вже ходив без милиць, але з’явилися німці й оголосили нам, що ми полонені, і забрали нас у табір до Луцька. Там я пробув три тижні, а 1 вересня 1941 року вже був у гімназії Горохова, де мене знову прихистили добрі люди. По черзі кликали обідати й вечеряти. А сім’я поляків запросила до себе на проживання, коли я дуже промерз і захворів. Щомісяця ходив відмічатися у жандармерії і викладав аж до весни, поки німці не закрили навчальний заклад. Та директор гімназії не залишив напризволяще, запропонував працювати у торговій школі, яку теж через рік німці ліквідували. І знову директор вигадав вихід, щоб мене і ще 5 хлопців не забрали в Німеччину: створив бригаду майстрів — виготовляти вікна та двері».
За три роки важкого життя у поневоленому німцями Горохові довелося всього натерпітися Пилипові Андрійовичу, а потім ще й побувати на допиті в НКВС через підозру у зв’язках із УПА. Але за цей час познайомився і з багатьма щирими й добрими людьми. Із солдатами Радянської армії він потім дійде до Берліна, воюватиме за визволення Праги та повернеться у мирний Харків, де знову вчителюватиме. Але вже до смерті не забуде тих трьох років життя на Волині серед її людей, добрих і співчутливих, і, як він писав у листі до пані Ніни, «за культурою своєю значно вищих від східняків».

«Ви, волиняни, — нащадки тих, хто в непрості для держави 1941 — 1947 роки рятували нас від тяжкої погибелі війни й голоду. Надсилаючи вам лист-сповідь свого вчителя малювання Пилипа Мальованого, хочу вклонитися пам’яті того волинянина, який урятував пораненого Пилипа Андрійовича в перші дні війни. А мій наставник доклав усіх зусиль, щоб я на відмінно закінчила педучилище, вступила до Харківського університету, стала вчителькою української мови та літератури й віддала Донбасу 56 літ свого життя. Але спочатку пережила війну, голод 1946—1947 років. І вижила тільки завдяки тому, що моя мужня й смілива мама шість разів на даху вагона зимою їздила на Західну Україну по хліб та картоплю. На жаль, я не знаю того села й тих людей, які рятували мою неньку й мене, але як бачу скульптуру голодної дівчинки з двома кісками, то думаю, що то я в 1947-му, учениця 5-го класу сільської школи на Харківщині. Такими були тоді всі голодні діти. Голод — це коли хочеться їсти постійно, коли мрією стає хлібчик, натертий сальцем і часничком. Коли бабуся з того зерна, що мама привозила, зварить вариво, з якого гаряченьку водичку спочатку похлебчеш, а потім гущею закусиш, але ситості не відчуваєш, усе мрієш про хлібчик. Синдром пережитого голоду залишається на все життя. Якщо тепер постає вибір між тортом і хлібом, я вибираю пахучий хліб, між пиріжком і тістечком вибираю пиріжок. І сама люблю випікати хліб, плескачі й пиріжки. Не дай Бог комусь зазнати голоду й війни, а ще — бути переселенцем без рідного даху над головою. Спасибі вам, мої любі, за ту солому, яку оберемком кидали в хаті на підлогу, накривали рядном і давали спочинок моїй мамі. Спасибі й тому волинянину із Горохова, який зробив із запашного сіна постіль моєму вчителеві, нагодував хлібом і молоком. Спасибі за ту силу, яку йому передав, а він — мені, а я — своїм учням, серед яких є і відмінники освіти, й професори філології. Мої вихованці переросли мене в наукових досягненнях – я щаслива, і не втомлюся дякувати волинянам за хліб, яким вони годували мого вчителя й мою маму. А добро, як бумеранг, повертається добром. Той, хто руйнує, жене людей на поневіряння, одержить руїну і для себе.
Добра й щастя усім нам! Хай наші душі і вчинки єднаються у взаєморозумінні.
Ваша Ніна Семенівна Гейко, 82-річна вчителька із Донбасу, переселенка на старості літ, вигнанка з рідного міста, бо «сеяла бандеровскую заразу», голова товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка у Стаханові, нагороджена медаллю «Будівничий України», — тепер із міста Києва».

 

 

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
75 років тому рота «Нюрнберг» за один день знищила Кортеліси Ратнівського району: було розстріляно 2875 жителів, з яких 1620 — діти, спалено 715 дворів. Напередодні цієї сумної дати ми побували у місцевому історичному музеї, кожен експонат якого промовляє про цей чорний день — 23 вересня 1942 року
Волинянин Сергій Сіжук – один із трьох на курсі, хто удостоївся фотографії на фоні прапора Національної академії Cухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
«Боже, Україну бережи!» – написано на виробі Лариси Франчко з Луцька
Йдучи у цей заклад, ми думали, що побачимо немічних людей, а тут навчилися боротися не тільки зі своїми недугами, але навіть допомагати нашим бійцям в АТО
Саме стільки часу чекав підтвердження свого перебування в АТО 27-літній мешканець села Єлизаветин Рожищенського району Михайло Онищук
Щоб не впасти у безодню відчаю, Григорій Пасевич допомагає армії як волонтер – усім, хто того потребує
Уже 7-й місяць Ростислав Гресик захищає цілісність України у зоні АТО, зокрема на лінії між містом Щастя та селищем Станиця Луганська
Надивившись радянських фільмів про десантників, маневиччанин Анатолій Данилюк (на фото) був настільки зачарований військовою романтикою, що вирішив стати офіцером. Нині за його плечима — 19 років служби у Збройних силах України, три з них — перебування в АТО, де змінив шість прострілених бронежилетів та отримав кілька контузій. Майор брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська та інших окупованих населених пунктів Донбасу
У серпні Бог подарував 80–річчя жителеві села Горішнє Горохівського району Степанові Мироновичу Домбровському. Мабуть, ювілярові і сон не снився, і думка не гадалася про сюрприз, з яким до нього завітає день народження: діти, внуки і правнуки склали йому букет не лише з любові і квітів, а й із пісень
За два дні на «Іграх Нескорених» у Торонто, де змагаються військовослужбовці, які отримали поранення, Україна виборола повний комплект нагород: золоту, срібну і бронзову
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ