up-arrow

Пам’ятати найкращих

title
Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»

Коли дивлюся на дітей, котрі йдуть зі шкільними ранцями за плечима, думаю: «Які ви щасливі, малята!» І десь у підсвідомості закрадається твердження: як добре бути дитиною — веселою, безтурботною, не перейматися, що буде завтра, а жити на повну сьогодні: танцювати під дощем, ловити сонячні зайчики, падати і не плакати від болю. Ми нерозривно пов’язані з місцем народження, з вулицями та людьми, серед яких росли. Тож і своїх учителів я завжди згадую з якоюсь дитячою радістю: ми тягнулися до них, мов до сонця соняшники, вростали в життя, мов трава в каміння, і дивилися на них із захватом та заздрістю. Так лише діти можуть дивитися на дорослих, бо світ вседозволеності манить до себе. І нині при зустрічі з наставниками після тривалої перерви міркую про час, що не жаліє нікого. Помічаю, як вони змінилися, зрештою, постаріли. Та найважче проводжати їх в останню дорогу. На жаль, найдостойніші йдуть першими. У їхню смерть не хочеться вірити, її сприймаєш як образу, завдану особисто тобі.
Голос у телефонній слухавці прозвучав, мов грім серед ясного неба: не стало Володимира Кичилюка. Не по літах рано хвороба раптово обірвала його життя. Не маючи звань та титулів, він просто пішов – і все, чим займався весь свій вік, зникло в минулому. Авторські книги «Кримне: на скрижалях історії» та «Яревище – літописний «Рай» Волині» – найвагоміше його досягнення. Працював над третім виданням, але закінчити не встиг.
І ніби все гаразд, покоління мають змінювати одне одне, ніби хвилі. Але ми втрачаємо своє дитинство тоді, коли відходять наші наставники. Я згадую свого вчителя з почуттям нестерпного смутку й щирої вдячності. На його уроках було надзвичайно цікаво. Про таких сьогодні кажуть: «Неймовірно крутий». Пригадую, як він сідав на краєчок учительського столу і починав урок. Дивився у вічі і вів за собою. Не знаю, яким він був, коли переступав поріг учительської, але мені здавалося, так викладати історію не вміє ніхто.
Найбільше я його поважала за те, що він не боявся правди, був прямолінійним і справедливим до нас, учнів. Не ділив клас на багатих та бідних, кращих та гірших. Для нього ми всі були однакові. У кожному вмів побачити сонце. У нас Володимир Іванович викладав предмет «Людина і світ». Пам’ятаю його велику «дванадцятку» у шкільному зошиті і розгонистим почерком виведене «Дякую». Такий підхід мав лише він. І коли я ганебно провалила випускний іспит з історії і вже здавалося, що навчання у виші мені не світить, він зумів знайти потрібні слова: «Якщо у людини є мрія – значить, вона сильна. Не варто побиватися за оцінками. У тебе все вийде». І цього вистачило, щоб я витерла сльози, і та натягнута четвірка моєї мрії не зламала.
Як багато всього було, і як хочеться за все це дякувати своїм учителям: за щасливе дитинство, за прочитані книжки, за отримані знання, за помилки, з яких, виявляється, можна робити правильні висновки. Згадую про них з радістю. Головне — щоби вистачило пам’яті. І та оцінка замість заслуженої двійки у шкільному атестаті день за днем шліфувала мій характер, примушувала бути собою, не відступати, не зраджувати собі, не боятись падати, не соромитись правди. Не можна забувати нічого з того, що зробило тебе таким, яким ти є.
Я, напевне, продовжую дивитися на світ дитячими очима, бо це дивовижний погляд, уважний і вдячний. І нехай попереду – втрати і розчарування, але то прекрасне відчуття – довіряти своєму серцю. Не варто зраджувати дитячі мрії. Не варто соромитися своєї вірності. За цю науку я вдячна найбільше. І в мені завжди знайдеться сила й воля лишитися собою, не поступитися власними принципами, побороти страхи. Тому що мене цьому вчили. Ось ці вчителі. І найвагоміше, що можу зробити, – це пам’ятати найкращих.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ