up-arrow

Пам’ятати найкращих

title
Чомусь одні входять у наше життя легко, інших ми пропускаємо через сито випробувань і час. Одні йдуть безболісно, інших закарбовуємо на все життя. Варто пам’ятати тих людей, на яких хотіли бути схожими в дитинстві. Тим вартіснішою є наша вдячність сьогодні

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент
газети «Волинь-нова»

Коли дивлюся на дітей, котрі йдуть зі шкільними ранцями за плечима, думаю: «Які ви щасливі, малята!» І десь у підсвідомості закрадається твердження: як добре бути дитиною — веселою, безтурботною, не перейматися, що буде завтра, а жити на повну сьогодні: танцювати під дощем, ловити сонячні зайчики, падати і не плакати від болю. Ми нерозривно пов’язані з місцем народження, з вулицями та людьми, серед яких росли. Тож і своїх учителів я завжди згадую з якоюсь дитячою радістю: ми тягнулися до них, мов до сонця соняшники, вростали в життя, мов трава в каміння, і дивилися на них із захватом та заздрістю. Так лише діти можуть дивитися на дорослих, бо світ вседозволеності манить до себе. І нині при зустрічі з наставниками після тривалої перерви міркую про час, що не жаліє нікого. Помічаю, як вони змінилися, зрештою, постаріли. Та найважче проводжати їх в останню дорогу. На жаль, найдостойніші йдуть першими. У їхню смерть не хочеться вірити, її сприймаєш як образу, завдану особисто тобі.
Голос у телефонній слухавці прозвучав, мов грім серед ясного неба: не стало Володимира Кичилюка. Не по літах рано хвороба раптово обірвала його життя. Не маючи звань та титулів, він просто пішов – і все, чим займався весь свій вік, зникло в минулому. Авторські книги «Кримне: на скрижалях історії» та «Яревище – літописний «Рай» Волині» – найвагоміше його досягнення. Працював над третім виданням, але закінчити не встиг.
І ніби все гаразд, покоління мають змінювати одне одне, ніби хвилі. Але ми втрачаємо своє дитинство тоді, коли відходять наші наставники. Я згадую свого вчителя з почуттям нестерпного смутку й щирої вдячності. На його уроках було надзвичайно цікаво. Про таких сьогодні кажуть: «Неймовірно крутий». Пригадую, як він сідав на краєчок учительського столу і починав урок. Дивився у вічі і вів за собою. Не знаю, яким він був, коли переступав поріг учительської, але мені здавалося, так викладати історію не вміє ніхто.
Найбільше я його поважала за те, що він не боявся правди, був прямолінійним і справедливим до нас, учнів. Не ділив клас на багатих та бідних, кращих та гірших. Для нього ми всі були однакові. У кожному вмів побачити сонце. У нас Володимир Іванович викладав предмет «Людина і світ». Пам’ятаю його велику «дванадцятку» у шкільному зошиті і розгонистим почерком виведене «Дякую». Такий підхід мав лише він. І коли я ганебно провалила випускний іспит з історії і вже здавалося, що навчання у виші мені не світить, він зумів знайти потрібні слова: «Якщо у людини є мрія – значить, вона сильна. Не варто побиватися за оцінками. У тебе все вийде». І цього вистачило, щоб я витерла сльози, і та натягнута четвірка моєї мрії не зламала.
Як багато всього було, і як хочеться за все це дякувати своїм учителям: за щасливе дитинство, за прочитані книжки, за отримані знання, за помилки, з яких, виявляється, можна робити правильні висновки. Згадую про них з радістю. Головне — щоби вистачило пам’яті. І та оцінка замість заслуженої двійки у шкільному атестаті день за днем шліфувала мій характер, примушувала бути собою, не відступати, не зраджувати собі, не боятись падати, не соромитись правди. Не можна забувати нічого з того, що зробило тебе таким, яким ти є.
Я, напевне, продовжую дивитися на світ дитячими очима, бо це дивовижний погляд, уважний і вдячний. І нехай попереду – втрати і розчарування, але то прекрасне відчуття – довіряти своєму серцю. Не варто зраджувати дитячі мрії. Не варто соромитися своєї вірності. За цю науку я вдячна найбільше. І в мені завжди знайдеться сила й воля лишитися собою, не поступитися власними принципами, побороти страхи. Тому що мене цьому вчили. Ось ці вчителі. І найвагоміше, що можу зробити, – це пам’ятати найкращих.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Старенький вентилятор ганяє гаряче повітря. Пробую сконцентруватися на роботі, але думки витають десь далеко. Хочеться в Антарктиду чи хоча б на берег якогось моря, озера, річки. Будь-куди, аби втекти від отої остогидлої африканської спеки, котра в останні тижні допікає українцям. А в червні, пригадується, літа не могли дочекатися. Було прохолодно як на цю пору, тож здавалося, що воно так і не розпочнеться.
Таке ставлення до людей похилого віку заповідав Господь. Але коли ми повні сил і здоров’я, то, на жаль, не задумуємося, якою буде наша старість
Щоразу, коли заходжу в під'їзд будинку, де живу, то мимохідь звертаю увагу на дошку оголошень, яких тут до вибору, до кольору. Хтось запрошує на роботу адміністратора-кадровика «порядну жіночку», інший пропонує «швидкі гроші» для налагодження своєї справи
Спека іноді провокує на геть нелогічні речі, як от на …примірку хутряної шуби
Для нас, сільських дітей 1970–1980-х років, літні канікули були дещо інакшими, ніж у теперішньої малечі. Вони асоціювалися з випасанням корови, прополюванням буряків, збором вишень (для себе і на продаж – у селі були пункти прийому цих ягід) тощо. А ще кожен із нас мріяв потрапити на… роботу. Може, комусь видасться дивним, але з четвертого(!) класу діти могли справді заробляти в колгоспі. А обліковець, як і належить, фіксував трудодні. Старшокласники записувалися на позмінку на тік і на збирання врожаю. Там непросто – спека, пил, швидкий темп, але бажання мати власні гроші, на які придбаєш те, що подобається, брали верх над усім
Від побутових травм не убезпечений ніхто. Цими вихідними втрапила в халепу і я – не помітила у густій траві невеличкої дощечки із чималим іржавим цвяхом, який, проколовши підошву взуття, уп’явся мені в ногу
У Кабміні вже кілька місяців іде війна між міністром інфраструктури Володимиром Омеляном та керівником «Укрзалізниці» поляком Войцехом Балчуном. Міністр критикує іноземця за погану роботу, той парирує, що це упереджене ставлення, насправді результати є. Мої симпатії, як глядача, у цьому шоу на боці пана Омеляна. Ейфорія від так званих варягів в уряді минула разом із відходом від справ на Одещині Міхеіла Саакашвілі. Надто багато претензій накопичилося до топ-менеджерів підприємств типу «Укрзалізниці» чи «Укрпошти». Нові люди прийшли там до керма під гаслами «Рятуємо галузь». Натомість виглядає так, що рятують вони лише власні кишені: реформи директори розпочали із себе, встановивши місячну зарплату у… кілька сотень тисяч гривень!
Строга жінка-лікар взяла дерев'яну указку й попросила закрити ліве око долонею. Десь далеко в кутку просторого кабінету світилася таблиця для перевірки гостроти зору. Ще раніше у мене закрадалися підозри про якісь проблеми з очима, тому й прийшов на літніх канікулах з мамою у поліклініку до окуліста. Саме до цього спеціаліста чомусь завжди була найбільша черга, тож довелося години дві чекати під дверима
А ще до доброї справи залучив сина
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ