Чи зарадить травмованій нозі …реєстрація?

Олена Харчук,
заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»

Обробивши рану підручними засобами, поїхала у травмпункт Луцької міської клінічної лікарні. Однак там мене засмутили: зробити протиправцеву ін’єкцію нічим.
— А чи можу я десь придбати сироватку? – не втрачаю надії.
— На жаль, ні. Це державна програма. В аптеках вакцина не продається.
— Як же бути?
— Робіть сольові ванночки, – радить черговий травматолог, навіть не оглянувши рану.
Прикро, що в ХХІ столітті ми позбавлені елементарних досягнень цивілізації і, як і наші прабабусі сто років тому, мусимо покладатися на випадок: пощастить чи не пощастить? Залишається надіятися на Бога і на свій організм.
Що ж, дякую за пораду і прямую до виходу.
— Зачекайте, я вас зареєструю, – зупиняє мене лікар.
— А який сенс? Це чимось допоможе моїй нозі?
Він розводить руками.
Іду незареєстрована.
Дорогою зустрічаю давню подругу. Помітивши моє накульгування, розпитує, що сталося, вислуховує історію, натомість розповідає власну.
Якось суботнього ранку Наталці зателефонували з незнайомого номера. Чоловік, представившись працівником банку, повідомив, що на її рахунку «помічено підозрілий рух коштів», почав розпитувати, яку суму вона мала на картці і які останні операції проводила, коли ж дійшов до персональних даних, жінка остаточно переконалася, що має справу із шахраєм, і припинила розмову. Заспокоїлася, поговоривши зі справжнім представником фінансової установи, який запевнив, що її кошти на місці, однак порадив звернутися до правоохоронців.
Подзвонила на 102. Чергова записала адресу і сказала чекати дільничного.
— Коли ж він прийде?
— Найближчим часом, – почула відповідь.
День був змарнований. Планували зробити деякі покупки, провідати свекра, однак залишилися вдома. Ждали–ждали, та й жданики поїли, як мовиться. «Найближчий час» настав десь по десятій вечора – прийшов дільничний, розпитав про інцидент, оформив протокол. Підписуючи його, Наталка не втрималася від репліки:
— По суті, я звернулася в поліцію, щоб ви по свіжих слідах за номером телефону вирахували шахрая. Але ж за цілий день жертвами дурисвіта могли стати десятки людей, а сам він уже не раз поміняв СІМ–карту. То який сенс у цьому протоколі?
Відповідь її шокувала:
— Ми моніторимо ситуацію, тож мусимо фіксувати всі випадки…
Парадокс: одні замість лікувати – реєструють, другі замість захищати громадян від пройдисвітів — моніторять ситуацію… Ще інші – ті, що вище, – замість налагодити роботу відповідних відомств піаряться на телеканалах і видають елементарні речі за грандіозні досягнення.
Усе це щонайменше дивно. Однак коли стикаєшся із цим особисто, почуваєшся обдуреним і обікраденим. Бо, віддаючи щомісяця близько 20 відсотків свого заробітку у держказну, сподіваєшся, що маєш право, коли вряди–годи доведеться звертатися до тих, хто фінансується за рахунок того-таки бюджету, отримати необхідну тобі послугу, а не просто бути зареєстрованим…