up-arrow

Чи зарадить травмованій нозі …реєстрація?

title
Від побутових травм не убезпечений ніхто. Цими вихідними втрапила в халепу і я – не помітила у густій траві невеличкої дощечки із чималим іржавим цвяхом, який, проколовши підошву взуття, уп’явся мені в ногу

Олена Харчук,
заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»

Обробивши рану підручними засобами, поїхала у травмпункт Луцької міської клінічної лікарні. Однак там мене засмутили: зробити протиправцеву ін’єкцію нічим.
— А чи можу я десь придбати сироватку? – не втрачаю надії.
— На жаль, ні. Це державна програма. В аптеках вакцина не продається.
— Як же бути?
— Робіть сольові ванночки, – радить черговий травматолог, навіть не оглянувши рану.
Прикро, що в ХХІ столітті ми позбавлені елементарних досягнень цивілізації і, як і наші прабабусі сто років тому, мусимо покладатися на випадок: пощастить чи не пощастить? Залишається надіятися на Бога і на свій організм.
Що ж, дякую за пораду і прямую до виходу.
— Зачекайте, я вас зареєструю, – зупиняє мене лікар.
— А який сенс? Це чимось допоможе моїй нозі?
Він розводить руками.
Іду незареєстрована.
Дорогою зустрічаю давню подругу. Помітивши моє накульгування, розпитує, що сталося, вислуховує історію, натомість розповідає власну.
Якось суботнього ранку Наталці зателефонували з незнайомого номера. Чоловік, представившись працівником банку, повідомив, що на її рахунку «помічено підозрілий рух коштів», почав розпитувати, яку суму вона мала на картці і які останні операції проводила, коли ж дійшов до персональних даних, жінка остаточно переконалася, що має справу із шахраєм, і припинила розмову. Заспокоїлася, поговоривши зі справжнім представником фінансової установи, який запевнив, що її кошти на місці, однак порадив звернутися до правоохоронців.
Подзвонила на 102. Чергова записала адресу і сказала чекати дільничного.
— Коли ж він прийде?
— Найближчим часом, – почула відповідь.
День був змарнований. Планували зробити деякі покупки, провідати свекра, однак залишилися вдома. Ждали–ждали, та й жданики поїли, як мовиться. «Найближчий час» настав десь по десятій вечора – прийшов дільничний, розпитав про інцидент, оформив протокол. Підписуючи його, Наталка не втрималася від репліки:
— По суті, я звернулася в поліцію, щоб ви по свіжих слідах за номером телефону вирахували шахрая. Але ж за цілий день жертвами дурисвіта могли стати десятки людей, а сам він уже не раз поміняв СІМ–карту. То який сенс у цьому протоколі?
Відповідь її шокувала:
— Ми моніторимо ситуацію, тож мусимо фіксувати всі випадки…
Парадокс: одні замість лікувати – реєструють, другі замість захищати громадян від пройдисвітів — моніторять ситуацію… Ще інші – ті, що вище, – замість налагодити роботу відповідних відомств піаряться на телеканалах і видають елементарні речі за грандіозні досягнення.
Усе це щонайменше дивно. Однак коли стикаєшся із цим особисто, почуваєшся обдуреним і обікраденим. Бо, віддаючи щомісяця близько 20 відсотків свого заробітку у держказну, сподіваєшся, що маєш право, коли вряди–годи доведеться звертатися до тих, хто фінансується за рахунок того-таки бюджету, отримати необхідну тобі послугу, а не просто бути зареєстрованим…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ