up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Яна ЗІНКЕВИЧ: «Врятувати одне людське життя — врятувати світ»

title
Учора керівник служби «Госпітальєри» отримала від нашої редакції заслужений приз — крилатий плуг. Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. А цим найбільшим скарбом особисто медику–добровольцю завдячують понад дві сотні солдатів, тоді як створена нею медична служба загалом зберегла дві з половиною тисячі захисників Батьківщини

Мирослава КОЗЮПА


Учора Яна Зінкевич у рамках фестивалю «Бандер­штат» провела зустріч із волинськими активістами в Луцьку, під час якої розповіла про історію та будні свого батальйону, про добровольців війни — людей, які взяли на себе роль творців історії становлення нової України, проблеми післявоєнної соціалізації військовослужбовців, а також про свою нелегку долю жінки–воїна.

« Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. »

Після вступного слова гості головний редактор «Волині–нової» Олександр Згоранець привітав медика, бійця, мужню жінку і молоду маму з отриманою від наших читачів відзнакою і вручив їй диплом лауреата акції, а також статуетку у вигляді плуга з крилами. Олександр Олександрович подякував за нелегку службу в ім’я українського народу і держави. Він наголосив, що нагородою — крилатим плугом, де є зерно правди, зерно любові, відзначають тих, хто своїми вчинками тримає небо над нами. «На таких людях тримається Україна», — сказав Олександр Згоранець.

Яна Зінкевич висловила вдячність волинянам за високу оцінку своєї діяльності. Вона зазначила, що коли прийняла важливе і доленосне для себе рішення, не чекала на жодні нагороди, бо вірила, що в тій ситуації її місце саме там — на Донбасі. «Не могла сидіти склавши руки. Можна врятувати одного бійця, а можна — п’ять. Саме так я розуміла свою місію у житті. Як три роки тому, так і тепер «госпітальєри» кожен день, тиждень, місяць рятують чиїсь життя. Для нас, для вас, для мене одне життя — це просто життя, для когось — це син, батько, брат. Це цілий світ», — пояснює свою життєву позицію «госпітальєрка».
Прийшовши на війну рядовим воїном–добровольцем, Яна Зінкевич уже після перших боїв зрозуміла, що порятунок українських солдатів — не менш важлива справа. Тож з її ініціативи і виник легендарний медичний батальйон, який опікується пораненими та вбитими солдатами і який в народі охрестили «ангелами у бронежилетах». А 18–річна дівчина з Рівненщини обрала для своєї команди гасло «Заради кожного життя!» і розгорнула діяльність за порятунок.

« Ще років сім триватиме війна. Я намагаюся бути реалісткою. З кожним днем — усе більше людей, стомлених цими подіями. Попри те, що Збройні сили розвиваються, армія стоїть на місці.»

Не тільки війна вплинула на долю юнки. Страшна аварія на слизькій дорозі зруйнувала плани дівчини з великим серцем. Коли її автомобіль злетів зі шляху та декілька разів перекинувся, Яну викинуло з машини, внаслідок чого були пошкоджені хребет і ребра, а також внутрішні органи. Та попри невтішні прогнози лікарів, вона стала щасливою мамою здорової донечки Богдани. Навіть залишившись одна, без чоловіка, попри те, що продовжує пересуватися на візку, Яна повернулася до роботи у батальйоні, організовує, координує його діяльність. Каже, що сьогодні багато військовослужбовців не знаходять місця у мирному житті, тяжко проходять соціалізацію. Тому часто хворіють, непоодинокі випадки онкології. «Постійні стреси, погане харчування, незадовільні побутові та гігієнічні умови безслідно не минають. А ще відомо, що росіяни використовували проти нас хімічну зброю, зокрема фосфорні бомби», — розповідає медик–доброволець.
«Ще років сім триватиме війна. Я намагаюся бути реалісткою. З кожним днем — усе більше людей, стомлених цими подіями. Попри те, що Збройні сили розвиваються, армія стоїть на місці», — поділилася власним невтішним прогнозом рівнянка. Також занепокоєння у Яни викликає збайдужілість людей. «Я рада, що діти ходять до школи, малеча — в садочки. Люди повинні нормально жити, адже саме за це воюють на Сході наші бійці. Але коли чи не щодня гине цвіт нації, відзначати особисті свята можна дещо тихіше, без гучної музики і яскравих феєрверків», — зауважує військовий парамедик.
Яна Зінкевич не має прикладів для наслідування. Вона сама ставить собі цілі і прямує до них. Так, днями стало відомо, що «госпітальєрка» стала студенткою першого курсу Дніпропет­ровської медичної академії. Каже, про це мріяла давно, а тому вчить інших упевнено йти до мети, досягати нових вершин. А ми бажаємо мужній жінці того ж — незламної віри у себе, в Бога і в людей.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ