Церква має бути не музеєм старовини, а живим організмом

Тамара ТРОФИМЧУК

П’ЯТЬОХ ІЗ ШЕСТИ СОТЕНЬ БОГ ПРИВІВ ДО ЛУЦЬКА
Тим, хто любить світову історію та зарубіжну літературу, добре відомі назви таких монаших орденів Католицької церкви латинського обряду, як капуцини, кармеліти, бенедиктинці, францисканці. Але в католицьких церквах візантійського обряду, до яких належить і Українська греко–католицька церква, теж є свої ордени, що називаються чинами. Найдавніший із них – Чин святого Василія Великого (ЧСВВ), історія появи якого сягає перших віків християнства.

Більше десяти років монахи жили в капличці, не звертаючи уваги на тісноту та незручності.

ЧСВВ існує не тільки в Україні. Спільнота має своїх представників на інших континентах. Загалом у світі налічується 600 монахів–василіян, і п’ятеро членів цієї великої родини служать у Луцьку. За старшого у монастирі — ігумен Терентій Цапчук. Його попередниками були отець Дмитро Григорак — нині єпископ Бучацької єпархії на Тернопільщині, та отець Григорій Бардак — він досі служить у Луцькому монастирі. Теперішнього настоятеля, як і попередників, парафіяни люблять від щирого серця. Бо всі вони є добрими пастирями для своїх вірян — мудрими, справедливими, самовідданими.
Величну споруду майбутнього храму вінчає хрест. У ясну погоду він виблискує на сонці, як символ непереможності Божої справи. Та й саме існування монастиря василіян в обласному центрі Волині у ХХІ столітті підтверджує істину про те, що все рано чи пізно повертається на круги своя. Щоправда, іноді для цього може знадобитися цілих 200 років. Як у випадку з УГКЦ, яку сусідня Росія завжди сприймала напрочуд вороже і весь час з нею боролася.
Російське православ’я бачило в греко–католиках серйозних конкурентів. Об’єднання з Римом у 1596 році пішло на користь українській церкві, яка на той час була в занепаді, а після Берестейської унії отримала друге дихання. У ХVІІІ столітті імператриця Катерина ІІ почала переслідувати греко–католиків Східної України. У ХХ столітті її справу продовжив тоталітарний режим Радянського Союзу. Він теж намагався знищити уніатів, але не зміг, бо знайшлися тисячі священиків, монахів, монахинь, готових заради віри та своєї Церкви витримати сибірську каторгу і смерть.
У 1989 році УГКЦ вийшла з підпілля, а ще через десятиліття до Луцька приїхали монахи–василіяни — люди в чорних сутанах, які самі себе називають оборонцями Берестейської унії 1596-го — угоди про відновлення єдності з Католицькою церквою. Під будівництво храму мерія обласного центру Волині виділила місце на пустирі. Більше десяти літ монахи жили в оббитій залізними листами невеликій капличці, не звертаючи уваги на тісноту та побутові незручності. Вони бачили перед собою вищу мету і крок за кроком наближалися до неї.

«У ЧЕНЦІ ЙДУТЬ НЕ ВІД РОЗЧАРУВАННЯ»
Хоча перші монастирі з’явилися дуже давно, для сучасної людини чернече життя залишається загадкою. Незрозуміле для багатьох покликання бути монахом супроводжується безліччю стереотипів. Найчастіше вважається, що монастир – це місце втечі від реальності після якоїсь життєвої невдачі. Наскільки таке уявлення далеке від істини, пояснив місіонер, монах василіянського Чину отець Корнилій Яремак. Він приїжджав до Луцька зі Львова з лекціями з нагоди ювілею реформи ЧСВВ. Із питання про сенс існування монастирів ми і розпочали нашу розмову.
— Люди стають ченцями не від розчарування, — усміхається отець Корнилій. — Монаше покликання полягає зовсім в іншому – це бажання осягнути Царство Небесне. Ви, напевно, скажете, що Царство Боже чекає нас після смерті. Але Христос говорить: «Якщо я перстом Божим виганяю бісів, значить, до вас прийшло Царство Боже». І коли його запитали, як це відбудеться, Він відповів: «Царство Боже прийде непомітно. Про нього не скажуть, он там Царство, або онде, бо Царство Боже є між вами». Якщо у думці людини зацарює Ісус Христос, людина та її серце стане його територією.
Шлях до Царства Божого лежить через подолання самого себе, пояснює отець Корнилій. Насамперед ідеться про три речі, які дуже важливі для сучасної людини. Ця тріада — багатство, власне задоволення і влада. На противагу їм у монастирях дотримуються трьох головних умов. Перша — добровільне убожество. Ченці не мають ніякої особистої власності. Друга умова — чистота. Монахи не тільки не створюють сімей, а й ставлять себе в такий стан, щоби уникати того, за чим женеться сучасний світ, — плотського задоволення. Третя — досконалий послух. Якщо поза монастирем вважається правильним наполягати на своєму, досягати успіху, прагнути влади, то ченці обіцяють перед Богом, що будуть слухняні і робитимуть не те, що їм хочеться, а те, що потрібно для проповіді Євангелія.

«ЗРОБИТИ ТАК, АБИ КОЖЕН СВЯЩЕНИК БУВ ОСВІЧЕНИМ І ДБАВ НЕ ТІЛЬКИ ПРО СВОЄ СПАСІННЯ»
В історії Чину отців василіян є чимало видатних осіб, але три постаті заслуговують на окрему розповідь. Почати слід зі святого Василія Великого, на честь якого названа спільнота. Він народився в

Йосафат Кунцевич походив із Володимира–Волинського. Щоправда, на батьківщині його не надто часто згадують. Тим часом в усьому католицькому світі це добре відомий святий.

ІV столітті в Каппадокії (тепер це Туреччина), походив зі знатної родини, був юристом, міг жити забезпеченим життям, але у 29 років охрестився (тоді хрестилися у дорослому віці) і настільки захоплено почув голос Божий у своєму серці, що вирішив віддати життя не адвокатурі, а Христу. Він поїхав у Сирію, там зустрівся із самітниками. І в нього зародилася думка, що, живучи окремо, неможливо виконати євангельську настанову пробачити свого ближнього, тому що ближнього просто немає.
Василій вирішив, що правильніше монахам жити так, як це було у спільнотах перших християн, де ніхто не мав нічого свого, а якщо мав, то продавав, клав у ноги апостолів, а потім усе це роздавалося кожному за його потребою. Таку ідею переніс у монастир, і вона швидко прижилася. До Василія почали приєднуватися юнаки, які хотіли його наслідувати. Він став єпископом, здобув звання Великий, хоча не дожив навіть до 50–ліття через слабке здоров’я. Його запитували: як правильно жити? Відповіді на це питання містяться в коротких і ширших правилах, де пояснюється монастирський уклад. За настановами Василія Великого життя у монастирях ведеться до цього часу.
Є ще дві особи, які відіграли велику роль в історії нашого Чину, – продовжує отець Корнилій. – Це Йосиф Велямин Рутський та Йосафат Кунцевич. 400 років тому вони провели реформу Чину. Її метою було так оновити життя в монастирях, щоб кожен монах був освіченим і дбав не тільки про своє спасіння, а й навчив цьому інших. Важливо нагадати, що Йосафат Кунцевич походив із Володимира–Волинського. Щоправда, на батьківщині його не надто часто згадують. Тим часом в усьому католицькому світі це добре відомий святий. У 1965 році його мощі важкими шляхами були доставлені до Рима й урочисто встановлені в соборі Святого Петра, центральному храмі у Ватикані, як великого василіянина і греко–католика.

«ЗАВЖДИ ТРЕБА БУТИ НЕ СОЛОМОЮ, А ВУГІЛЛЯМ»
Зрозуміло, що кожен практикуючий християнин найріднішою вважає свою церкву. Але в монастирі отців василіян є щось таке, що приваблює сюди нових людей. Можливо, це особлива атмосфера, дух однодумства і патріотизму. Можливо, мудрі проповіді священиків, їхня тверда віра в Ісуса Христа, що передається іншим. А може, особливе, тепле ставлення до дітей. Вони тут головні особи. Для малечі проводяться уроки у недільній школі, служиться окрема літургія, працює студія іконопису.
Для тих, хто опинився у біді, монастир також є місцем розради, бо таїнства Сповіді і Причастя — найкращі ліки для зраненої душі. У цьому вже не раз переконувалися члени «Групи АА» (анонімних алкоголіків). Залежним від спиртного і наркотиків людям отці василіяни надають приміщення для зустрічей, щоб у відвертій розмові один з одним вони могли черпати сили для протистояння злу. В УГКЦ постійно наголошують, що храм Божий повинен бути не музеєм старовини, а живою церквою. Тобто такою, куди людина могла би прийти зі своїми турботами, а вийти звідти за руку з Ісусом Христом.
Особливою прикметою монастиря є книги. Вони чотири століття поспіль були постійними супутниками василіян. Їх тут побачиш на кожному кроці — у храмі, в монастирській бібліотеці, недільній школі, книжковій крамниці. Від початку заснування Чину видавництво духовної літератури було особливою місією монашої спільноти. Всі василіяни добре володіють словом, уміють висловитися усно і письмово, а дехто має літературний дар. Скажімо, отця Йосифа Будая, котрий також служив у Луцькому монастирі, сміливо можна назвати українським Бруно Ферреро (католицький священик — автор чудових притч на щодень).
— І це тільки маленька частинка того, що роблять василіяни у Луцьку, — каже отець Корнилій. — ЧСВВ на Волині має давню традицію. Для нас це не якесь невідоме місто, а край, де наші брати служили раніше. У ХVІІІ столітті тут був великий монастир і семінарія нашого Чину. Сподіваюся, що й теперішній храм Василія Великого, який уже зараз є світильником для обласного центру Волині, згодом стане ще більшим духовним осередком. Монахи знають: у служінні завжди треба бути не соломою, а вугіллям. Адже солома швидко запалюється і швидко згорає. А вугілля повільно розгоряється, зате і довго тримає жар. 

Глава волинських греко-католиків екзарх Луцький УГКЦ Йосафат Говера — дорогий гість у василіянському храмі.

Під час деяких моментів літургії у греко-католиків дозволяється сидіти.

Емблема ЧСВВ — свічка в оточенні дубової і лаврової гілок — символізує міць і славу василіянського Чину, джерелом яких є Господь Бог.

Наш співрозмовник — місіонер отець Корнилій Яремак.

Наймолодші парафіяни храму в очікуванні моменту першого урочистого Причастя.

Настоятель монастиря отець Терентій Цапчук дає можливість кожній дитині прикластися до Святого Євангелія.

З перших занять у недільній школі хлопчики й дівчатка знають, що святе Причастя — головний момент служби Божої.

Фото на згадку учнів недільної школи після перших урочистих таїнств Сповіді і Причастя.

Монастир Святого Василія Великого матиме дві церкви: нижню, де вже відправляють богослужіння, і верхню, яка ще будується.