Родовід, якому 300 літ
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна
Кость ГАРБАРЧУК
Житель села Бутейки Сарненського району Рівненщини Ростислав Давидюк нещодавно видав книгу про історію своєї родини. Наполегливий краєзнавець чотири роки збирав матеріали, працюючи в архівах Житомирської, Рівненської та Волинської областей. Опитав та записав розповіді кількох сотень людей у навколишніх селах. Результатом цієї направду титанічної праці стало фундаментальне дослідження під назвою «Давидюки: дорога у триста років. Генеалогія Давидюків та Кокор». Солідний том на 500 сторінок з ілюстраціями вражає. Його друк тиражем 100 примірників обійшовся авторові
Азбука для прийдешніх поколінь
Ще юнаком Ростислав Давидюк мріяв стати істориком й збирався вступати до Луцького педінституту. Але не склалося й він закінчив Івано–Франківський сільськогосподарський технікум, а після армійської служби — Житомирський сільгоспінститут й став агрономом. Працював у різних господарствах Сарненського району інженером по захисту рослин. Пан Ростислав має 20 літ державної служби — був секретарем, двічі — головою сільської ради Великого Вербчого, до якої також належать Бутейки. А вийшовши на пенсію, із величезним ентузіазмом взявся досліджувати свій родовід.
У сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура я вважаю нашим родоначальником. На жаль, нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише осіб чоловічої статі. І тільки з 1816року царська канцелярія почала записувати й жінок.
За словами краєзнавця, історик таки переміг агронома. Як пригадує дослідник, в нього іноді складалося враження, що хтось веде за руку й підказує, у яких саме архівних фондах шукати відомості про Давидюків. Бувало, вже немає сил, але він кожного ранку вставав і брався до роботи.
— Ось мій доробок, — Ростислав Іванович бере з книжкової полиці справжній фоліант і показує працю, яку він присвятив батькові Івану Олександровичу Давидюку та мамі Агафії Іванівні Кокорі. — Чотири роки життя віддав цьому. А ще скільки часу готувався й збирав по крупинці інформацію про якусь недосліджену гілку нашого роду. Видання обійшлося у 30 тисяч гривень. Добре, що 8 тисяч дав підприємець із Великого Вербчого Петро Зембіцький. Хочу йому подякувати за підтримку.
Нічого подібного мені раніше не доводилося бачити! Робота сільського історика–аматора викликає повагу та захоплення. Історія родоводу, виношена у мріях, зібрана у пам’яті та викладена на папері, врешті–решт стала книгою. І, як сподівається автор, буде своєрідною азбукою для прийдешніх поколінь.
Чотири роки життя віддав Ростислав Давидюк написанню книги.
— У кожної людини є особливе, найдорожче місце на землі, пов’язане з народженням, дитинством, юністю. Таким для мене на все життя залишиться село Бутейки — моя мала батьківщина. Я називаю його перлиною Полісся, — пояснює пан Ростислав. — Тому у першому розділі переповідаю історію нашого древнього поселення, а це люди і земля, що поєднані навіки, а тоді вже переходжу до генеалогії Давидюків.
«Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно»
Цікавлюся у краєзнавця, з чого він розпочинав своє дослідження?
— Спершу записав розповіді всіх старожилів нашої родини у Бутейках, — відповідає. — Хто кого пам’ятає: бабу, діда чи прадіда. Дуже часто мені доводилося чути таке: «Якби ти прийшов раніше, то мій батько стільки всього міг розказати…». Тому епіграфом до своєї книги я взяв слова давньокитайського філософа Конфуція «Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно». Думаю, що встиг. Адже коли розпочинав — у 2012–му, то обійшов всі могліци — і старі, й нові. Так у нас на місцевому діалекті називають цвинтар, — пояснює пан Давидюк. — Вдалося встановити чимало дат життя і смерті родичів.
Пан Ростислав показує свої робочі зошити, в яких зібрана інформація про людей за три століття. Дослідження переплітається з історичними подіями, що відбувалися того часу. Описано нужденний побут поліщуків, їхня виснажлива праця на пісних та болотистих землях.
— Першу датовану документальну згадку про свого найдавнішого предка вдалося відшукати у Житомирському державному архіві. В метричних книгах Свято–Михайлівської церкви сусіднього села Велике Вербче довідався, що в сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура я вважаю нашим родоначальником. На жаль, нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише осіб чоловічої статі. І тільки з 1816року царська канцелярія почала записувати й жінок.
Чимало відомостей знайшов наполегливий та допитливий дослідник у документах «Ревизкие сказки». Так називається запроваджений у Російській імперії поіменний облік населення для подушного оподаткування.
На сторінках оживає історія родини.
В ньому вказувалося прізвище, ім’я, по батькові глави родини, його дружини та дітей, їхній вік на час ревізії. У Волинській губернії такий облік розпочали після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році.
Аналізуючи ці документи, бутейський краєзнавець дізнався, що перші Давидюки були кріпаками графа Станіслава Ворцеля. У першій половині ХІХ століття пани кілька разів мінялися. У 1861 році предки стали вільними селянами. Не завжди вдавалося зв’язати докупи обірвану інформацію, але він знову їхав у Житомирський архів, бо там найбільше зберігається метричних книг саме з їхніх храмів.
У Першу світову пращури воювали проти німців та австрійців. Не обійшла стороною й Друга світова — одні Давидюки воювали на фронтах, інші — в УПА. Тому частину родини вивезли у Сибір в табори. Ті, хто вижив у роки лихоліть, поверталися на свою малу батьківщину.
Робота над літописом забрала багато сил.
Я — дев’яте коліно цього величезного та розгалуженого роду, а мій син Валентин — десяте, — пояснює історик. — Записав детально всі подробиці та відомості про поєднання родин та їхнє розселення. «Давидюківського» цвіту — по всьому світу: в Канаді, США, Аргентині, країнах Західної Європи. Але найбільше його залишилося у Бутейках, а також у Великому та Малому Вербчому, Гуті, Трудах, Степані. Думаю, наш родоначальник Тимофій був би задоволений — нащадки за 300 літ не зганьбили його прізвища.
