up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Родовід, якому 300 літ

title
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна

Кость ГАРБАРЧУК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА


Житель села Бутейки Сарненського району Рівненщини Ростислав Давидюк нещодавно видав книгу про історію своєї родини. Наполегливий краєзнавець чотири роки збирав матеріали, працюючи в архівах Житомирської, Рівненської та Волинської областей. Опитав та записав розповіді кількох сотень людей у навколишніх селах. Результатом цієї направду титанічної праці стало фундаментальне дослідження під назвою «Давидюки: дорога у триста років. Генеалогія Давидюків та Кокор». Солідний том на 500 сторінок з ілюстраціями вражає. Його друк тиражем 100 примірників обійшовся авторові

 

Азбука для прийдешніх поколінь
Ще юнаком Ростислав Давидюк мріяв стати істориком й збирався вступати до Луцького педінституту. Але не склалося й він закінчив Івано–Франківський сільськогосподарський технікум, а після армійської служби — Житомирський сільгоспінститут й став агрономом. Працював у різних господарствах Сарненського району інженером по захисту рослин. Пан Ростислав має 20 літ державної служби — був секретарем, двічі — головою сільської ради Великого Вербчого, до якої також належать Бутейки. А вийшовши на пенсію, із величезним ентузіазмом взявся досліджувати свій родовід.

У сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура я вважаю нашим родоначальником. На жаль, нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише осіб чоловічої статі. І тільки з 1816року царська канцелярія почала записувати й жінок.

За словами краєзнавця, історик таки переміг агронома. Як пригадує дослідник, в нього іноді складалося враження, що хтось веде за руку й підказує, у яких саме архівних фондах шукати відомості про Давидюків. Бувало, вже немає сил, але він кожного ранку вставав і брався до роботи.
— Ось мій доробок, — Ростислав Іванович бере з книжкової полиці справжній фоліант і показує працю, яку він присвятив батькові Івану Олександровичу Давидюку та мамі Агафії Іванівні Кокорі. — Чотири роки життя віддав цьому. А ще скільки часу готувався й збирав по крупинці інформацію про якусь недосліджену гілку нашого роду. Видання обійшлося у 30 тисяч гривень. Добре, що 8 тисяч дав підприємець із Великого Вербчого Петро Зембіцький. Хочу йому подякувати за підтримку.

Нічого подібного мені раніше не доводилося бачити! Робота сільського історика–аматора викликає повагу та захоплення. Історія родоводу, виношена у мріях, зібрана у пам’яті та викладена на папері, врешті–решт стала книгою. І, як сподівається автор, буде своєрідною азбукою для прийдешніх поколінь.

Чотири роки життя віддав Ростислав Давидюк написанню книги.
— У кожної людини є особливе, найдорожче місце на землі, пов’язане з народженням, дитинством, юністю. Таким для мене на все життя залишиться село Бутейки — моя мала батьківщина. Я називаю його перлиною Полісся, — пояснює пан Ростислав. — Тому у першому розділі переповідаю історію нашого древнього поселення, а це люди і земля, що поєднані навіки, а тоді вже переходжу до генеалогії Давидюків.


«Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно»
Цікавлюся у краєзнавця, з чого він розпочинав своє дослідження?
— Спершу записав розповіді всіх старожилів нашої родини у Бутейках, — відповідає. — Хто кого пам’ятає: бабу, діда чи прадіда. Дуже часто мені доводилося чути таке: «Якби ти прийшов раніше, то мій батько стільки всього міг розказати…». Тому епіграфом до своєї книги я взяв слова давньокитайського філософа Конфуція «Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно». Думаю, що встиг. Адже коли розпочинав — у 2012–му, то обійшов всі могліци — і старі, й нові. Так у нас на місцевому діалекті називають цвинтар, — пояснює пан Давидюк. — Вдалося встановити чимало дат життя і смерті родичів.
Пан Ростислав показує свої робочі зошити, в яких зібрана інформація про людей за три століття. Дослідження переплітається з історичними подіями, що відбувалися того часу. Описано нужденний побут поліщуків, їхня виснажлива праця на пісних та болотистих землях.
— Першу датовану документальну згадку про свого найдавнішого предка вдалося відшукати у Житомирському державному архіві. В метричних книгах Свято–Михайлівської церкви сусіднього села Велике Вербче довідався, що в сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура я вважаю нашим родоначальником. На жаль, нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише осіб чоловічої статі. І тільки з 1816року царська канцелярія почала записувати й жінок.
Чимало відомостей знайшов наполегливий та допитливий дослідник у документах «Ревизкие сказки». Так називається запроваджений у Російській імперії поіменний облік населення для подушного оподаткування.

На сторінках оживає історія родини.

В ньому вказувалося прізвище, ім’я, по батькові глави родини, його дружини та дітей, їхній вік на час ревізії. У Волинській губернії такий облік розпочали після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році.
Аналізуючи ці документи, бутейський краєзнавець дізнався, що перші Давидюки були кріпаками графа Станіслава Ворцеля. У першій половині ХІХ століття пани кілька разів мінялися. У 1861 році предки стали вільними селянами. Не завжди вдавалося зв’язати докупи обірвану інформацію, але він знову їхав у Житомирський архів, бо там найбільше зберігається метричних книг саме з їхніх храмів.
У Першу світову пращури воювали проти німців та австрійців. Не обійшла стороною й Друга світова — одні Давидюки воювали на фронтах, інші — в УПА. Тому частину родини вивезли у Сибір в табори. Ті, хто вижив у роки лихоліть, поверталися на свою малу батьківщину.

Робота над літописом забрала багато сил.

Я — дев’яте коліно цього величезного та розгалуженого роду, а мій син Валентин — десяте, — пояснює історик. — Записав детально всі подробиці та відомості про поєднання родин та їхнє розселення. «Давидюківського» цвіту — по всьому світу: в Канаді, США, Аргентині, країнах Західної Європи. Але найбільше його залишилося у Бутейках, а також у Великому та Малому Вербчому, Гуті, Трудах, Степані. Думаю, наш родоначальник Тимофій був би задоволений — нащадки за 300 літ не зганьбили його прізвища.

У робочих зошитах - історія за три століття.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ