up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Родовід, якому 300 літ

title
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна

Кость ГАРБАРЧУК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА


Житель села Бутейки Сарненського району Рівненщини Ростислав Давидюк нещодавно видав книгу про історію своєї родини. Наполегливий краєзнавець чотири роки збирав матеріали, працюючи в архівах Житомирської, Рівненської та Волинської областей. Опитав та записав розповіді кількох сотень людей у навколишніх селах. Результатом цієї направду титанічної праці стало фундаментальне дослідження під назвою «Давидюки: дорога у триста років. Генеалогія Давидюків та Кокор». Солідний том на 500 сторінок з ілюстраціями вражає. Його друк тиражем 100 примірників обійшовся авторові

 

Азбука для прийдешніх поколінь
Ще юнаком Ростислав Давидюк мріяв стати істориком й збирався вступати до Луцького педінституту. Але не склалося й він закінчив Івано–Франківський сільськогосподарський технікум, а після армійської служби — Житомирський сільгоспінститут й став агрономом. Працював у різних господарствах Сарненського району інженером по захисту рослин. Пан Ростислав має 20 літ державної служби — був секретарем, двічі — головою сільської ради Великого Вербчого, до якої також належать Бутейки. А вийшовши на пенсію, із величезним ентузіазмом взявся досліджувати свій родовід.

У сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура я вважаю нашим родоначальником. На жаль, нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише осіб чоловічої статі. І тільки з 1816року царська канцелярія почала записувати й жінок.

За словами краєзнавця, історик таки переміг агронома. Як пригадує дослідник, в нього іноді складалося враження, що хтось веде за руку й підказує, у яких саме архівних фондах шукати відомості про Давидюків. Бувало, вже немає сил, але він кожного ранку вставав і брався до роботи.
— Ось мій доробок, — Ростислав Іванович бере з книжкової полиці справжній фоліант і показує працю, яку він присвятив батькові Івану Олександровичу Давидюку та мамі Агафії Іванівні Кокорі. — Чотири роки життя віддав цьому. А ще скільки часу готувався й збирав по крупинці інформацію про якусь недосліджену гілку нашого роду. Видання обійшлося у 30 тисяч гривень. Добре, що 8 тисяч дав підприємець із Великого Вербчого Петро Зембіцький. Хочу йому подякувати за підтримку.

Нічого подібного мені раніше не доводилося бачити! Робота сільського історика–аматора викликає повагу та захоплення. Історія родоводу, виношена у мріях, зібрана у пам’яті та викладена на папері, врешті–решт стала книгою. І, як сподівається автор, буде своєрідною азбукою для прийдешніх поколінь.

Чотири роки життя віддав Ростислав Давидюк написанню книги.
— У кожної людини є особливе, найдорожче місце на землі, пов’язане з народженням, дитинством, юністю. Таким для мене на все життя залишиться село Бутейки — моя мала батьківщина. Я називаю його перлиною Полісся, — пояснює пан Ростислав. — Тому у першому розділі переповідаю історію нашого древнього поселення, а це люди і земля, що поєднані навіки, а тоді вже переходжу до генеалогії Давидюків.


«Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно»
Цікавлюся у краєзнавця, з чого він розпочинав своє дослідження?
— Спершу записав розповіді всіх старожилів нашої родини у Бутейках, — відповідає. — Хто кого пам’ятає: бабу, діда чи прадіда. Дуже часто мені доводилося чути таке: «Якби ти прийшов раніше, то мій батько стільки всього міг розказати…». Тому епіграфом до своєї книги я взяв слова давньокитайського філософа Конфуція «Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно». Думаю, що встиг. Адже коли розпочинав — у 2012–му, то обійшов всі могліци — і старі, й нові. Так у нас на місцевому діалекті називають цвинтар, — пояснює пан Давидюк. — Вдалося встановити чимало дат життя і смерті родичів.
Пан Ростислав показує свої робочі зошити, в яких зібрана інформація про людей за три століття. Дослідження переплітається з історичними подіями, що відбувалися того часу. Описано нужденний побут поліщуків, їхня виснажлива праця на пісних та болотистих землях.
— Першу датовану документальну згадку про свого найдавнішого предка вдалося відшукати у Житомирському державному архіві. В метричних книгах Свято–Михайлівської церкви сусіднього села Велике Вербче довідався, що в сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура я вважаю нашим родоначальником. На жаль, нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише осіб чоловічої статі. І тільки з 1816року царська канцелярія почала записувати й жінок.
Чимало відомостей знайшов наполегливий та допитливий дослідник у документах «Ревизкие сказки». Так називається запроваджений у Російській імперії поіменний облік населення для подушного оподаткування.

На сторінках оживає історія родини.

В ньому вказувалося прізвище, ім’я, по батькові глави родини, його дружини та дітей, їхній вік на час ревізії. У Волинській губернії такий облік розпочали після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році.
Аналізуючи ці документи, бутейський краєзнавець дізнався, що перші Давидюки були кріпаками графа Станіслава Ворцеля. У першій половині ХІХ століття пани кілька разів мінялися. У 1861 році предки стали вільними селянами. Не завжди вдавалося зв’язати докупи обірвану інформацію, але він знову їхав у Житомирський архів, бо там найбільше зберігається метричних книг саме з їхніх храмів.
У Першу світову пращури воювали проти німців та австрійців. Не обійшла стороною й Друга світова — одні Давидюки воювали на фронтах, інші — в УПА. Тому частину родини вивезли у Сибір в табори. Ті, хто вижив у роки лихоліть, поверталися на свою малу батьківщину.

Робота над літописом забрала багато сил.

Я — дев’яте коліно цього величезного та розгалуженого роду, а мій син Валентин — десяте, — пояснює історик. — Записав детально всі подробиці та відомості про поєднання родин та їхнє розселення. «Давидюківського» цвіту — по всьому світу: в Канаді, США, Аргентині, країнах Західної Європи. Але найбільше його залишилося у Бутейках, а також у Великому та Малому Вербчому, Гуті, Трудах, Степані. Думаю, наш родоначальник Тимофій був би задоволений — нащадки за 300 літ не зганьбили його прізвища.

У робочих зошитах - історія за три століття.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Один із перших волинських рухівців — Степан Гаврилюк (на фото) — сьогодні, на свято Спаса, відзначає свій 75-літній ювілей
Учасник бойових дій російсько-японської війни, підполковник у відставці Віталій Литвинчук воював на Забайкальському фронті, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, а демобілізувавшись, ще чверть століття служив у Володимирі-Волинському в різних військових частинах. Незважаючи на поважний вік (у вересні фронтовик відзначатиме 90-річчя), він має відмінну пам’ять, читає без окулярів, майже не визнає ліків, а більше довіряє народній медицині й каже, що завдяки травам уникнув двох операцій
Минулої неділі на території Іваничівського району, у прикордонному селі Кречів, відбулися традиційні дні добросусідства «Кордон 835 Кречів—Крилів»
Хоч би скільки нам було літ, поки жива ненька — ми все ще діти і з далеких чи близьких світів наша дорога пролягатиме до батьківської хати. Разом зі своєю одногрупницею із селища Ратне Наталею Кацевич цієї літньої пори мандрую у райський куточок Ратнівщини, де проживає її 81–річна мама — Афанасія Лукашівна Лахтюк. 6 серпня ця чудова жінка, мудра, добра, розсудлива і надзвичайно працьовита, відзначила день народження
Як один день минуло півстоліття після закінчення Рожищенського зооветеринарного технікуму. 50 літ! Одним із моїх учителів був відомий на Волині фахівець ветеринарної медицини Микола Кузьмович Кузьмін. У ті далекі 1960-ті роки технікум (нині коледж) розміщувався в пристосованому двоповерховому приміщенні. Студенти жили в старих, розкиданих по всьому Рожищі гуртожитках, навіть колишніх солдатських казармах
Учора керівник служби «Госпітальєри» отримала від нашої редакції заслужений приз — крилатий плуг. Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. А цим найбільшим скарбом особисто медику–добровольцю завдячують понад дві сотні солдатів, тоді як створена нею медична служба загалом зберегла дві з половиною тисячі захисників Батьківщини
22–річний маневиччанин Юрій Шафета про запеклі бої за визволення українського сходу знає не з чужих слів. Він — контрактник. Савур–Могила, Вуглегірськ, Красний Луч, Сніжне… За цими назвами — відвага і героїзм, самопожертва і гіркий біль від втрати побратимів
Давня східна мудрість гласить: «Кожна людина тобі не друг, кожна людина тобі не ворог, кожна людина тобі вчитель». Справді, від багатьох людей, які живуть поміж нас, можна багато чому навчитися. До таких особистостей належить родина старожилів Шуровських, котрі мешкають у Володимирі-Волинському на вулиці Поштовій
А ще до доброї справи залучив сина
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ