up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Кров із простреленого серця на портреті Василя Мойсея «ожила» й потекла (Відео)

title
Сучасна Україна з її тривогами й надіями у роботах молодих талановитих художниць Іванни та Ксенії Дацюк із Затурців Локачинського району представлена на виставці «Незалежна–26»: «Ми переможемо: 4.5.0» у редакції нашої газети

Лариса ЗАНЮК


«ВАЖКО ШТРИКАТИ У МОЛОДЕ НЕВИННЕ ТІЛО УКРАЇНИ НАВІТЬ ПЕНЗЛИКОМ»
На ці картини хочеться не просто дивитися, біля них хочеться думати.
«Сто кривавих ран України», «Незалежна», «Наші дні», а також серія про мужніх воїнів — «Кіборги», «Захисник», «Герой Майдану Василь Мойсей», «Сергій Нігоян» — змусять замислитися кожного. Адже передають те, що найбільше болить моїй країні сьогодні.

« Невелика за обсягом експозиція, але дуже потужна за енергетикою. Тут я побачив глибоку віру в перемогу.»

— Ненька Україна любить нас і пригортає, — розповідає Іванна Дацюк, як творила свою «Незалежну».
З одного боку — звичайне життя, з іншого — війна. Як два рукави на сорочці — камуфляж і вишиванка. 26–літня, юна у своїй незалежності і одночасно втомлена віками гноблення, поневолення і воєн. Мудра у своїй любові до дітей, вірить і дає натхнення, тримає нас ніжно на своїх долонях. Заради неї ми мусимо перемогти. Її груди щодня пронизують кулі, і кров стікає на вишиванку… «Сто кривавих ран України» — так назвала Іванна Дацюк велике полотно, і писала його, стримуючи біль, бо важко штрикати у молоде невинне тіло України навіть пензликом із червоною фарбою.
Чи виснажливо писати такі полотна?
— Надзвичайно, але така дійсність, такі наші дні, — відповідає небагатослівна Іванка. Про це більше скаже її картина з однойменною назвою — «Наші дні». У когось загинув син, у когось чоловік чи брат на цій неоголошеній війні… Горе тисяч жінок зобразила авторка — мати низько схилила голову, аж не видно обличчя. Біль і розпач. Але надія стоїть поряд, вона пригортається до неньки. То дитина, в одній руці — прапор, у другій — танк. Поки що іграшковий, та коли син підросте, обов’язково сяде у справжній, як тато, який загинув за Україну, і захищатиме свою Батьківщину. Розпач матері і недитяча впевненість в очах, яка дає надію.

 

«КІБОРГИ – НЕ РОБОТИ, ВОНИ МАЮТЬ ДУШУ»
Серія картин про супервоїнів виникла після всенародного переживання за мужніх захисників Донецького аеропорту.
— Я стільки про них прочитала і так вболівала, — зізнається Іванна. — А за три дні до розгрому аеропорту вирішила писати їхні портрети. Змальовувала зі світлин, що знаходила в інтернеті. Важливо побачити і вибрати головне у фотозображенні, й відштовхуватися від цього. Більшість знімків були неякісними, бо ж робились у перервах між боями на звичайні мобільники, і людини насправді не знаєш, щоб правильно відтворити усі її риси, але бачиш ці очі — вони чесні, і пишеш їх…

Кіборг Гатило, якого теж змалювала Іванна з фото, не любив, коли їх називали кіборгами. Він був набожною людиною. «Кіборги — це роботи, — казав він, — а ми маємо душу». Гатило не витримав того, що в аеропорту гинуть його учні, і сам подався туди.

— А потім натрапила на оголошення: подарунок кіборгу на день народження. І я вирішила презентувати йому портрет, — продовжує дівчина. — Так з’явився «Кіборг Комбат». Я відіслала подарунок поштою на вказану адресу. На жаль, Комбат тоді потрапив у полон, але портрет був підтримкою для його мами, це втішало. Пізніше його визволили. Президент нагородив за мужність, а портрет і досі у Комбата.
Кіборг Гатило, якого теж змалювала Іванна з фото, не любив, коли їх називали кіборгами. Він був набожною людиною. «Кіборги — це роботи, — казав він, — а ми маємо душу». Гатило не витримав того, що в аеропорту гинуть його учні, і сам подався туди. Він спілкувався з місцевими жителями і зробив висновок, що на Сході війна була неминучою, бо люди там забули Бога. З портрета Гатила до нас звернений мужній і водночас ласкавий, сповнений віри погляд, на жаль, уже з Вічності…
— Кіборг Маршал дивиться впевнено. Він повернувся, працює у поліції, а погляд його вселяє надію на мирне майбутнє України, — запевняє Іванна, бо знає про всіх захисників, яких зобразила.
Останній із цієї серії — невідомий кіборг, наймолодший, зі світлими сумними очима. Його доля найбільш зачепила. Він пішов на війну, не повідомивши матері. Щось передчував там, в аеропорту, і попросив побратимів сфотографувати його, щоб мама посмертно пишалася ним як героєм.
— Знайшла його світлину в інтернеті. Серед усіх вразив своїм втомленим і сумним поглядом, — каже Іванна, і додає: — Якби відгукнулася його мама, я би подарувала їй цей портрет.
Звертаюся до іншої сестри — Ксенії, бо з її полотна, на якому зобразила Сергія Нігояна, започаткувалася серія про захисників Вітчизни.
— Мене вразила історія простої людини. Щоб підбадьорити товаришів, він прочитав поему «Кавказ» Тараса Шевченка, і саме за це його було вбито. За один вечір, просто за декілька годин я написала його портрет пастелями.
І головне тут знову — очі, вони зазирають у душу кожного українця і наче запитують: що ти зараз робиш для України?
Ще одна картина Ксенії — «Захисник». Ідея передати сильний образ незламного, нескореного, який веде Україну вперед у всі часи, з’явилася давно, розповіла мисткиня. І вона зобразила чоловіка, котрий захищає рідну землю. Він навмисне без сорочки, його можна вдягнути у будь–що — у кольчугу чи камуфляжку, головне, що дух залишається той же. А одяг із часом міняється від скіфського, козацького — до камуфляжа.
— Хотілося зобразити Людину, — наголошує Ксенія.
Написання наступного портрета можна зарахувати до див. У жовто–блакитній вишиванці, яку мріяв мати за життя, стоїть майданівець Василь Мойсей перед очима смерті. Вродливий юнак із вічним поглядом. Він затискає рукою рану, з якої стікає кров.
— Олійна фарба зазвичай за добу висихає, — пригадує мама художниць Ірина Дацюк. — А та червона, якою Іванна передала кров, не висихала кілька днів. А потім — потекла із простреленого серця… Якраз перед приїздом брата Романа Мойсея.
Хоча б заради цієї картини треба побачити виставку. А ще для того, щоб подивитися у Василеві очі. Вони — чесні. А наші?
— Ми з дитинства пишемо портрети, — пояснює Іванна, — завжди мама наголошувала: навчіться передавати очі, це в портреті — головне.
І це молодим художницям вдається, бо погляди героїв — вражають.

 

«МИ ПЕРЕМОЖЕМО: 4.5.0!»
Виставкою захоплювалися заступник голови Волинської облдержадміністрації Світлана Мишковець, народний депутат України
V та VІ скликань Володимир Карпук, скульптор Ірина Дацюк, засновник народної аматорської капели «Посвіт», заслужений працівник культури України Ростислав Кушнірук, працівники та гості редакції.
— Невелика за обсягом ваша експозиція, але дуже потужна за енергетикою. Тут я побачив глибоку віру в перемогу. Те, що справжнє, не дається легко, треба пройти через страждання. Я впевнений, що руками митця керує Господь, і дівчата, які є ровесницями незалежності України, передали її незламною, з гордою поставою. Ці картини вчать жити і любити, — подякував молодим митцям Володимир Карпук.
Ірина Дацюк, мама й наставниця мисткинь, зазначила, що емоції, які переживає держава, не проходять повз її дітей, а зачіпають і виливаються у творчості.

На виставці «Незалежна–26» — картини, біля яких хочеться думати. Про перемогу. І пісня з вуст музиканта, що повернувся з війни, збадьорює та запевняє: «Все буде добре: 4.5.0. Життя прекрасне…»

Головний редактор газети «Волинь-нова» Олександр Згоранець звернувся до художниць та відвідувачів виставки:
— Дівчата зробили крок уперед. Можливо, події в державі дали їм крила? Бо коли я торкався до ран на полотні розстріляної України, завмирало серце, а коли побачив Україну, яка тримає нас усіх на руках, то знав уже, якою буде перша сторінка святкового номера нашої газети. Назву вашої виставки ми вирішили продовжити оптимістичною фразою «Ми переможемо: 4.5.0» і запросили людину, яка неймовірно любить свою роботу в національному природному парку «Прип’ять–Стохід», а ще більше — свою Батьківщину, не ухилилася від обов’язку і пройшла АТО, — Василя Корця.
Музикант, патріот, уродженець села Люб’язь Любешівського району презентував пісню, створену на війні «Все буде добре: 4.5.0», і пояснив, що 4.5.0 — то код, який повідомляють по рації, коли ніч на війні пройшла без втрат. А присутні підхопили той пароль, як найбажаніше побажання: «Хай все буде добре».
Як свідчення про зв’язок поколінь, що боролися й борються за Україну, було виконання повстанської пісні «Ми йдем вперед, над нами вітер віє, за волю смерть нам не страшна» Василем Корцем та Ростиславом Кушніруком.
Чи мають митці якесь передчуття — вони самі часом не надають цьому значення, але їхні творіння іноді бувають провісниками майбутніх подій, як це сталося із Ксеніним «Ангелом із чорними крилами», котрого малювала перед подіями на Майдані. На виставці «Незалежна–26» — картини, біля яких хочеться думати. Про перемогу. І пісня з вуст музиканта, що повернувся з війни, збадьорює та запевняє: «Все буде добре: 4.5.0. Життя прекрасне…»
В цьому прихована неймовірна сила мистецтва — зворушувати людину, передавати їй те, чого вона не помічає, і запевняти у тому, що надія є.
І ми переможемо. Обов’язково!

  

Сестри Дацюк – не конкурентки, а колеги.

Кожен бачив на полотнах щось своє, але в кожного боліла душа...

Від Героїв Майдану – до мужніх кіборгів... Сумну і відважну дійсність зафіксували для історії волинські художниці.

А ТУТ ВІДЕОРОЗПОВІДЬ ПРО ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ (Олександр ДУБОВ І Олег КРИШТОФ):

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Лідер групи «Океан Ельзи» буде відвідувати курси в університеті і розповідатиме на відкритих заняттях про свою батьківщину
Сьогодні у новій рубриці нашої газети ми розпочинаємо друкувати розділи з улюбленого роману відомого українського письменника Володимира Лиса «Щоденники Ієрихар», який вийшов у тернопільському видавництві «Богдан»
Стіни Волинської обласної ради прикрашає оригінальний текстиль лучанки Тетяни Ядчук-Богомазової
Вінниця захоплює. Місто ніби зсередини іскриться, випромінює тепло та затишок, і відразу складається враження, що ти вдома, хоча приїхав сюди вперше. Тиха й глибока краса Південного Бугу робить його особливим. Тут усе функціонує як злагоджений організм: вулиці, транспорт, люди. Так, ніби вони несуть у собі спокій
У Львові на вулиці Коперника чимала черга вишикувалася до кас, у яких продають вхідні квитки на 24-й форум видавців. Найбільше в Україні свято книголюбів традиційно відбувається в Палаці мистецтв та палаці Потоцьких. Окрім цього, у багатьох інших закладах міста Лева – понад 900 літературних, мистецьких, освітніх та соціальних заходів. Головна тема — «Точка творення». В ньому взяли участь 168 видавництв, які привезли, як стверджують організатори, 100 тонн нових книг
«Музика і пісня завжди будуть зі мною, але для здобуття фаху обрав технічну професію», — усміхається Володимир Бобік, випускник НВК «Колківська ЗОШ І–ІІІ ступенів-ліцей», неодноразовий призер обласних та всеукраїнських музичних конкурсів, вихованець заслуженого діяча мистецтв України Олександра Синютіна
У Луцьку на іподромі в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки минулої п’ятниці відбувся традиційний фестиваль «Обжинки»
Уже друге літо поспіль у це село на Горохівщині приїжджають групи добровольців із–за Бугу. Не гостюють — працюють, упорядковуючи чималим товариством могили земляків на українській землі. А живуть у приміщенні Шклинської школи
«Не знаю чого в мені більше — письменниці чи педагога? А врешті, забуваю замислюватись над земними мірами і …віршую, чи то пак, віншую Слово. Воно є моїм фахом, смислом життя і посередником між душею і Всесвітом, і райдугою, що з’єднує серця», — розповідає поетеса, заслужений вчитель України та громадська діячка Ніна Горик (на фото) про своє призначення
У цьому мальовничому селі Луцького району відгуляли ювілейний День села
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ