up-arrow

Щоб прозріти, треба побувати тут

title
Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України

Лариса ЗАНЮК,
редактор відділу освіти і культури газети «Волинь-нова»

«Здається, кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша Україна», — ділився поет, попоїздивши по світу та повертаючись на рідну землю. Так щоразу захоплюємося і ми, відкриваючи незнані місця на карті своєї держави. І кожен бачить їх по-своєму.
У Моринцях на Черкащині, де народився майбутній геній у бідній хатині діда по матері Якима Бойка, і досі намагаються зупинити час, коли Тарасова мати Катерина його малого «повила і, повиваючи, співала…» Вусатий доглядач музею-садиби повертає гостей на два, а то й три століття в минуле. Наче ми навмисно приїхали з Луцька, аби навчитися холодити молоко у глиняному глечику, слухаємо, як кидати в нього так, щоб не вискочила, жабу-холодушку. Піч, лава, ослінчики, давні образи, невеличкі віконця на чотири шибки і сіном встелена долівка — Шевченкова хата. А на подвір’ї — молодий вишневий сад, що його насадив не так давно Ющенко з дружиною (кажуть, він найбільше з усіх президентів дбав, аби й тепер «…хрущі над вишнями гули…»).
Моринці — це родючі чорноземи, пасіка, кузня, бородатий гончар, що крутить глиняного круга та створює миску зі шматка мокрої глини, вусатий чоловік за ткацьким верстатом… Бо не лише шевці, шевчуки й шевченки, а й гончарі, пасічники, ткачі, ковалі й просто хлібороби жили тут за тих далеких часів, живуть і понині. Їхні хати не дуже то й змінилися — невисокі, з такими ж маленькими віконцями, хоч господарі давно не кріпаки. Черкащина — то така особлива місцевість, із уповільненим плином часу, спокійна й віддалена від Європи. Не вдалося тут поетові гніздечка звити, не було того дому і в інших місцях. Про це свідчать і дороговкази життя Шевченка на подвір’ї у Моринцях із назвами міст, де довелося йому проживати своє страдницьке і таке коротке життя. Направду — геніальні люди кують світовий прогрес, а не особисте щастя.
На диво, після цієї поїздки і «Кобзаря» вже читаєш по-новому, наче між рядків, як після тлумачення. Скільки усього написав Шевченко-художник та Шевченко-поет, і скільки написали, намалювали, вишили й створили про нього його нащадки — розкажуть у Канівському музеї, що аж сяє своєю презентабельністю. Усе це вражає й поважні делегації. Мабуть, так і треба, наш Кобзар достойний світової шани. А серцю просто не йметься, що й справді стоїш на землі, де він похований. Коли ж помолишся біля високого пам’ятника і поглянеш на Дніпро, на кручі, а тоді зійдеш униз до самого Ревучого — то немов прозрієш. Не забудуться вже ніколи його темні води, що б’ють хвилями об берег, ревуть, і стогнуть, і хвилюються. Згадую і Гоголівский «чуден Днепр при тихой погоде», і патетичний гімн «Похвала Дніпрові» Феофана Прокоповича, але вражена широким Шевченковим Дніпром. Йду й озираюся на шум його хвиль. Перепитую у канівського екскурсовода Костянтина, чи такий той Дніпро завжди суворий. Жартує, що тільки сьогодні, але є місце, де рибалкам, каже, навіть заборонено вудити рибу через вир, що затягує човни. Силище! Розумію, чому хотів дивитися на нього вічно Великий Українець.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися
Нещодавно головний спеціаліст сектору туризму департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації Станіслав Ольшевський виклав у «Фейсбуці» фотознімки із підписом «Осінній тихий Світязь». Човни на приколі і порожній пляж. Але так само неповторно красиве озеро, яке так полюбилося волинянам і не тільки
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради
Нещодавно як офіцер запасу проходив медичну комісію. В український військовий квиток вписали мою першу солдатську спеціальність – радіотелеграфіст (або щоб зрозуміліше, то це радист). Здобув я її за радянських часів, перед призовом в армію – весною 1982–го – у Луцькій радіошколі
Чиновники з Міністерства освіти обіцяють, що невдовзі українська школа якісно зміниться, стане більш демократичною, дружньою до дитини І початок цьому поклали уже нинішнього 1 вересня
У річницю вбивства журналіста Павла Шеремета під Міністерством внутрішніх справ у Києві активісти написали правоохоронцям нагадування про нерозкритий злочин, поставили свічки, повісили плакати. А коли медійники з камерами розійшлися, комунальники швидко все прибрали. Вони навіть змили з асфальту графіті «Хто вбив Павла?»
Ще з перших зборів, які відбувалися за кілька місяців до того, як дитина мала йти до школи, я отримала цілком реальний привід заслужити імідж мами, якій щось не подобається
За два дні на «Іграх Нескорених» у Торонто, де змагаються військовослужбовці, які отримали поранення, Україна виборола повний комплект нагород: золоту, срібну і бронзову
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ