up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Вчителька-інопланетянка з Волині

title
Сьогодні у новій рубриці нашої газети ми розпочинаємо друкувати розділи з улюбленого роману відомого українського письменника Володимира Лиса «Щоденники Ієрихар», який вийшов у тернопільському видавництві «Богдан»

Слово до читача

НАЙУЛЮБЛЕНІШИЙ МІЙ РОМАН

Останнім часом на презентаціях і зустрічах із читачами мене кілька разів запитували: «А який для вас самого ваш найулюбленіший роман?» Я вперто відповідав: «Щоденники Ієрихар». Після такої відповіді, як правило, питали: «А чому не «Століття Якова»? Чому не «Маска»? Або «Соло для Соломії» чи «Країна гіркої ніжності»?»

Звичайно, названі романи, як мовиться, у багатьох на слуху. І все ж з особливою любов’ю і, сказати б, авторською ніжністю я чомусь (сам не знаю — чому) ставлюся саме до «Щоденників Ієрихар», невеликого, менш відомого твору, справді написаного у формі щоденників звичайної сільської вчительки Світлани Ігорівни, яка живе звичайнісіньким сільським учительським життям (окрім кожноденних уроків — клопоти по господарству і на городі, проблеми з чоловіком, дітьми, конфлікти зі свекрухою) і раптом починає відчувати, що насправді вона — інопланетянка...
Написаний, як я кажу, «з чисто хуліганських намірів», цей роман, як ніякий інший, висловив моє ставлення до життя людини на цій грішній планеті, до його трагедій і разом з тим якоїсь особливої ніжності і необхідності... Для чого ми живемо, страждаємо, ненавидимо і любимо?.. А ще захотілося уявити, що б подумали про нас ті ж інопланетяни, якби вони все ж прилетіли... Простенький нібито твір раптом мовби заговорив з його автором... І його герої попросили захисту в цьому такому складному житті...
«Щоденники Ієрихар» побачили світ у тернопільському видавництві «Богдан» 2012 року. Там же видали раніше й мій інший, теж маловідомий роман «Жінка для стіни». У «Богдані» вийшли й роман моєї дружини, відомої української письменниці Надії Гуменюк «Янгол у сірому», відзначений на Міжнародному конкурсі «Коронація слова», і її гарно оформлена книжка «Шуршик В та інші. Казки з Яринчиного саду», удостоєна двох найпрестижніших премій за твори для дітей та юнацтва — Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки і Ліги українських меценатів «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця.
«Щоденники Ієрихар» я згадую двічі з особливим почуттям й у есеях, що ввійшли до моєї книги малої прози «Місяць, обмитий дощем», яка щойно з’явилася у Харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» і була презентована на Львівському форумі видавців. Наче прикипів до душі цей єдиний мій фантастичний роман, доля Світлани Ігорівни, її непутящого чоловіка, її по-своєму нещасних і щасливих дітей, її химерні вигадки (а може, й не вигадки) про чужу планету Трамедіон, її такий довірливий щоденник (начеб справді написаний нею), пройнятий буденними клопотами, бентежність у ньому, зрештою, її життя...
Дія роману в більшості його розділів відбувається в тому ж селі моєї уяви, мрії — Загоряни, що й моєї поліської трилогії, до якої ввійшли «Століття Якова», «Соло для Соломії», «Діва Млинища». А висока тополя, до якої звертається Світлана-Ієрихар, дерево, яке наче летить у космос, справді росла у моєму рідному селі Згорани Любомльського району.
Гарного читання читачам «Волині-нової»!
Володимир ЛИС

 

ВЧИТЕЛЬКА-ІНОПЛАНЕТЯНКА З ВОЛИНІ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ.

СВІТЛАНА ІГОРІВНА

21 серпня
Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила – я відчула спершу її подих – притулилася і стала мене обціловувати.
– Що з тобою, Ірусю?
– Мені страшно, мамо.

Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.

Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно-дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала я. Ні, це я подумала, чомусь саме так подумала, пізніше, коли вона заспокоїлася. Перед тим спочатку спитала:
– Що сталося, маленька? Чого тобі страшно?
І донька стала розповідати – гарячково, пошепки, що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що в неї, Ірочки, невідь-звідки виникло відчуття – зірка стане такою великою, що її поглине. Або схопить в свої холодні обійми.
– Схопить чим? – я мимоволі усміхнулася.
– Може, руками, – цілком серйозно сказала Іринка. – Не смійся, мені так здалося.
– Я не сміюся.
– Може, променями, – сказала моя страхопудка.
Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть – аж ребра світяться.
– У тебе світяться ребра, – посміхнулася я. – Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало.
– У тебе теж, – Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько-тихенько засміялася. Чи мені здалося?
Моя наймолодша донька має привілей – звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати.
– У селі діти так не кажуть батькам, – ось її залізний аргумент.
– Мамо, а коли повернеться тато? – повертає мене до дійсності Іринка.
– Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці.
– Знову п’яний?
– П’яний? Чому п’яний? – обурююся я. – Він поїхав до дядька Павла на храмове свято.
– Храмове свято... О-о-о, – голос у Іринки мрійливо-сонний. – У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти.
– А як кажуть? – розгублююся я.
– Празник.
– Спи вже, філологине...
– Філо... ло... ло...
Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю.
Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халат, якого накинула наопашки, дивлюся на зірне (де-не-де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранішня зірка. Чи, навпаки, вечірня?
Зненацька приходить думка – я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився!
Він просив мене поїхати на те свято – Спаса, Преображення Господнє до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я.
– Які ж то далекі родичі... Він запрошував...
– Тобі аби випити.
– Ти хочеш сказати, що я алкоголік?
– Нічого я не хочу сказати.
– Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною.
– Я не відмовляюсь і тепер ходити.
– А їхати?
– Сьогодні – не хочу.
Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу.
Враз я відчуваю, як одна із зір справді починає ніби наближатися.
«Ну от іще», – кажу я собі подумки.
У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі й цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.

 

22 серпня
Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, зсутулену постать (нащо він згинається?), синяк під оком.
«Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», – казав хтось мені.
«Він ще не пропащий», – заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу.
– Будеш лаятися? – спитав Петро.
Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти.
– Чого ти мовчиш? – сказав мій чоловік. – Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою.
– Ти з кимсь мене переплутав, – сказала я.
– Переплутав?
– П’янюгою я тебе ніколи не обзивала.
Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Вернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я не дозволила б. Подумала, що десь я його навіть розумію.
Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп – не може знайти собі місця. Город – то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє за продаж зібраних грибів і ягід. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро... Після тієї спроби поїздки на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклась кудись його відпускати.
– Мамо!
Я озирнулася. Дивно, що не чула, як Ігор підійшов. Обличчя сина сіпнулося, він дивився на мене з мукою.
– Що, Ігорьочку?
– Ви... ви... с-сварили тата?
– Ні. Хіба це допоможе?
Син якийсь час мовчить. Кривиться його рот.
– Ско... ско... ско...
Ігор заїкається, так завжди, коли він хоч трошки хвилюється. Завжди, Боже мій...
І раптом я розумію, що він хоче сказати: скоро осінь.
– Так, скоро осінь, – кажу і я.

 

24 серпня
Сьогодні – День Незалежності. Прийшла Ніна, дружина голови сільради, й сказала, що під вечір збираємося біля озера. Відзначати свято.
– Що з мене? – спитала я. – Може, я зроблю салат?
– Принесеш малосольних огірочків. Свою знамениту імітацію.
Моя знаменита імітація – це розрізати огірки на шматочки, опустити у легко підсолену воду на десять хвилин, у воду додати трішки хрону й вишневого листя (попередньо, ще перед тим як солити), кропу, вчасно вийняти огірки, а тоді присипати їх дрібно порізаним часником. І дати постояти трохи. Справді, за смаком схожі на малосольні. Причому, саме так смачно виходить тільки в мене. Та ж Ніна і дехто з нашої компанії пробували робити за моїм рецептом – смак чомусь не той. Пропорції? Не знаю. Мій фірмовий секрет...
Наша компанія! Я працюю у Загорянах уже двадцять чотири роки, наступного року (жах!) ювілей буде – чверть століття – а ввійшла до так званої загорянської еліти років дев’ять чи десять тому. Заважала сором’язливість чи те, що вийшла заміж за звичайного сільського хлопця, тракториста... Мабуть, і те, й інше.
– Я принесу огірки, – сказала Ніні.
– Ти наче... Що трапилося?
– Нічого.
– З Петром? Я бачила, що він учора... Ні, позавчора... Вертався...

На той час він кілька разів несміливо підходив до мене в клубі після кіно. Але я ніколи не лишалася на танці.

– Ні-ні. Нічого. Все добре. Тільки... Осінь наближається.
– Осінь? – Ніна здивовано дивиться на мене. – Нам, подруго, ще далеко до осені.
– Я про справжню осінь. Он вона вже стоїть за ворітьми.
– Та ти поетеса, Світлячок.
Світлячок... Колись мене так називав мій однокурсник Віталик, до якого я була байдужою. Чи все-таки щось мала? Господи, про що це я?
Ніна пішла, а я раптом побачила, як до воріт наближається – ні, не осінь, а циганка. Стара, розпатлана, з великою барвистою хусткою на плечах. Я йду їй назустріч.
Вона просить води, якоїсь їжі. Я виношу кварту води і шматок хліба з салом та помідором. Циганка жадібно п’є, дякує, тоді каже, що хоче погадати.
– Мені не треба гадати, – посміхаюся. – Я й так знаю свою долю.
Але вона вже хапає за руку. Дивиться на долоню, торкається до неї пальцями. Огрубілими, майже чорними пальцями.
– Ти будеш щаслива, дуже щаслива, – каже циганка. – Ти приїжджа, здалека. Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.
Вона підводить голову, дивиться мені в очі. Погляд її тягне мене кудись у незвідану глибину.
– Твого чоловіка зватимуть Петром, – повторює вона. – Матимеш повний дім і троє дітей.
Циганка зникає. Наче розтає у повітрі. Я тільки чую шелест її кількох спідниць. І начеб дрібненький смішок. Горошинки того сміху дрібно торохтять.
Троє дітей у мене є. А через десять літ після того ворожіння мій Петро признався, як умовив циганку (та що там умовив – заплатив) зайти на моє подвір’я й наворожити мені чоловіка Петра.
На той час він кілька разів несміливо підходив до мене в клубі після кіно. Але я ніколи не лишалася на танці.

25 серпня
Посиділи, випили, закусили, поговорили про політику, про жінок і чоловіків, попліткували, поспівали — це вчорашнє наше святкування. Чоловіки — фізкультурник Андрій Филимонович, історик Платон Васильович і мій Петро — вирішили скупатися. Жінки почали відмовляти, бо ж вечір вдався хоча й погідний, але не дуже теплий. І вода в озері вже не тепла, градусів п’ятнадцять навряд чи набереться. Ну, Платону Васильовичу не звикати — він моржує, а от Петро й серед літа може нежить підхопити чи й застуду. Але коли він щось задумає, впреться, затнеться — мого чоловіченька не переперти.
За двома купальниками підбігцем до води — секретарка нашої сільради Тетяна Петрівна.
Тоді я піднялася й рушила вздовж берега. Озирнулася. Три темні цятки на фоні вечірнього озера.
«Чому Таня пішла за ними? — спитала я себе. — За ними, чи за Петром?»
Боже, невже я ревнувала? Ні, я зловила себе на іншій думці — щось має статися з Петром, щось недобре. Але я цього боюся, тому втікаю від озера, людей, від мого недоброго передчуття.
«Може, від самої себе», — зненацька подумала.
Озирнулася. Горіло вогнище, й на відстані ті, що сиділи біля нього, здавалися начеб нереальними. Маленькі темні фігурки. Ось вони зарухалися в шаленому танці.
Я пройшла ще трохи й знову озирнулася. Фігурки метушилися в безладному хаосі. Швидше, швидше, подалі від тривоги, від того, що станеться. Станеться? Я знаю, що ні, нічого не станеться, все ж втікаю. Куди?
Незабаром я занурилася в приозерний ліс. Тут майже нічого не було видно. Наштовхувалася на соснові гілки. Вони брали мене в обійми та все ж відпускали. Спинилася і підвела голову. Наді мною висіла самотня зірка. Може, то моя душа? Як вона знайшла мене, ця зірка?..
Чи то та, Іринчина? Ледве я подумала про це, як мене обхопила тривога. Наче загорнула у волохатий мокрий саван. Зовсім інша тривога, ніж та, що була біля берега, коли Петро пішов купатися. Вона мала обриси і… начеб тіло.
Щось сталося з Ірочкою. Щось сталося. Сталося, твердила я, мов заведена. Може, та ж зірка схопила її. Схопила? Ні, я божевільна. Треба втекти від цього божевілля.
Так я думала, а ноги самі несли до села. Я вже бігла. Летіла, наче оглашенна. Наштовхувалася на дерева, кущі, вони мене били по щоках, обличчю, дряпали руки й ноги. Двічі я падала й підводилася, й бігла далі. Хтось сапав поруч й намагався перегнати мене. Ні, я мушу добігти першою.
Так я вибігла на шосе. Навколо ні душі. Тільки зірне, роєм мерехтливих комах усипане, небо наді мною. Здалеку випливла з ночі маленька рятівна цятка світла. Та коли машина наблизилася, вона висвітлила посеред шосе самотню, схожу на встромлену в асфальт галузку, фігурку дитини. Дитина дибала невідомо куди й невідомо чого, простягши поперед себе руки. Наче боялася наштовхнутися на невидиму стіну.
Іринка! Іруся! Моя Іруся!
Я дико закричала й кинулася стрімголов до неї. Спала з ноги босоніжка, але я не спинилася. А назустріч мені летіла також машина.
Ірочка впала в мої обійми, здригалася й обіймала мене. Немов у судомах обіймала. Пульсувало все її маленьке худюще тільце.
— Матусю, ти жива? — шепотіла вона.
— Куди ж ти йшла, Ірочко? — Я тисла її до себе.
— Мені здалося…
Поруч зупинилася та машина. Вийшов якийсь чоловік, лайнувся, але потім підійшов ближче й спитав уже іншим тоном:
— Що сталося? Вам потрібна допомога?
— Це моя дочка, — сказала я.
…Іринка так і не змогла пояснити, чому вона пішла з дому до озера. Тільки сказала, що стало раптом страшно за мене. Звідкись з’явилася думка, що я не повернуся до неї. Лишуся невідомо де, може, навіть біля озера чи в лісі. Саме я, а не ми з батьком. Вона й пішла. Хоч навіть в селі було страшно.
Я гладила її коротко стрижену голівку (вона любить так стригтися), а донька тулилася до мене все тісніше й тісніше. Мовби прагла геть злитися зі мною.
— То вам не потрібна допомога?
— Ні, — я відповіла не повертаючи голови.
Машина рушила. Я сказала, що треба йти до озера, бо тато хвилюватиметься.
«Хоч би з ним нічого не трапилося», — так я подумала.
…Сьогодні я прокидаюся. За вікном ледве просіюється світанок. Петро спить, відвернувшись до стіни, і вві сні скрегоче зубами.
«Чи він хоч має на ранок собі пива?» — то моя перша сьогоднішня думка.

26 серпня
– Що ти з ним робитимеш? – питаю я свою старшу дочку.
– А що я маю робити?
Наталка найстатніша серед моїх дітей. Об’єктивно кажучи, вона не красуня, навіть не надто вродлива, але ця статність, гарна постава й дивне поєднання на обличчі, у виразі очей дитячості з якоюсь аж наче неземною (ні, не точне слово, пані філологине) погордою в погляді темно-горіхових очей створюють... як би це тепер сказали?.. Шарм, напевне.
Образ, неповторний образ, кажу я собі.
А питала я доньку після чергового візиту Бориса Танасюка. Нашого найбагатшого загорянця, митника, в якого єдиного в селі найвищий триповерховий будинок (домище, каже мій Петро) за міцною кам’яною огорожею. Борис – син моєї колеги, вчительки математики, вже пенсіонерки, Ольги Мусіївни. Йому тридцять, вже був одружений, привіз із Білорусі справжню красуню. Два роки тому розлучився, каже, що прогнав, коли побачив (по-новому, його слова) нашу Наталку. Тепер щотижня він їздить до Луцька. І це вже чи не вдесяте приходить до мене. Пісня та ж сама – Наталка все одно буде його, нікуди вона не дінеться. Але краще раніше, я маю вплинути, ви знаєте, як я вас поважаю, Світлано Ігорівно, Наталку я на руках носитиму, захоче мати свою машину, будь ласка, все одно з її спеціальністю в місті нема куди діватися, до того ж вона непристосована до життя, як і ви, Світлано Ігорівно, тільки не ображайтеся...
– Я не маю впливу на дочку, – сказала зрештою стомлено.
Саме так, почувалася дуже стомленою. Може, давалося взнаки вчорашнє – сидіння біля озера, випивка, стрес, який пережила з Іринкою?
– Ви маєте великий вплив. А любов її мені не потрібна. Тобто потрібна. Але любов буде. Буде любов, Світлано Ігорівно. Якби я не любив, то хіба б розлучався з Веронікою?
– Напевне ні, – я відповіла автоматично.
Тепер ми стояли на подвір’ї з донькою. Десь за годину по розмові з Борисом.
– Ти зовсім його не кохаєш?
– Про що ви, мамо?
І раптом Наталка сказала, що існує єдиний вихід покінчити з цим безглуздям. Інакше й не назвеш, сказала вона.
– Який? – спитала я. – Вийти заміж за іншого? В тебе хтось є?
– Якщо відверто – є, – сказала дочка. – Але не в цьому річ, мамо. Моє заміжжя такого, як Борис, не зупинить.
– То який же вихід?
– Переспати з ним.
– Що?
Донька тернулася об моє плече. Як колись у дитинстві – то був саме її, Наталчин, жест. Не тулитися, як Іринка, а саме тернутися.
– Моя високоморальна матусю, – сказала Наталка. – Вибачте, що шокую вас. Мушу вам сказати – я вже не дівчинка. Я вже... Гаразд, мамо. Я другий рік живу цивільним шлюбом. З одним чоловіком. Але нічого не питайте. Нічого, добре?
– Цивільним шлюбом...
Донька мене підтримала, бо, певне ж, упала б. Ні, слабкість дивна. Я відчула, як на очі накочуються сльози.
– Чому ж ти нічого не казала?
– А що казати? Він все одно на мені не одружиться. А Борис має отримати те, до чого прагне. Доступність ідеалу принижує ідеал – так сказав, здається, якийсь філософ. Крім того, не забувайте, хто я за спеціальністю. Я все так обставлю... Ні, з вас досить.
До вечора я не могла заспокоїтися після цієї розмови. Моя дочка, моя Наталка, стала циніком? Вона буде психологом і, напевне, добрим психологом, але... Я щось пропустила у ній, собі? Чи, може, так і треба жити? Бо ким я її виховувала? Але ж хто її той «цивільний чоловік»? Не візьме все одно заміж? Що це означає? Про що я могла б дізнатися? І про що, а головне – чому – не посміла запитати?.. Попри її заборону.

30 серпня
Наталка поїхала до Луцька, в університет. І повіз її Борис. Учора вона не ночувала вдома, прийшла під ранок. Здійснила свою задумку?
Я вдала, що сплю. Насправді не спала цілу ніч. Я боягузка, страшенна боягузка. Але хто, як не я, тверджу своїм учням про їхнє право вибору...
Право вибору? Яке воно в моєї доньки? Моєї старшої доньки. Найстаршої. Моєї? Може, добре, що такого права, здається, вже давно нема в мене самої. Думка мене дивує.
А Наталка поїхала. Сказала, обійнявши перед тим, як сісти в Борисову машину: «Все буде добре, мамо». Тернулася об моє плече. Ой!

1 вересня
Сьогодні – традиційний перший дзвінок. Я стою на урочистій лінійці поруч із своїми восьмикласниками. Їх чотирнадцять. В першому класі їх було шістнадцять. Двоє виїхали разом з батьками. Стільки ж – чотирнадцять – у класі, де навчається Іринка. А ось першоклашок тільки восьмеро. Знаю, що наступного року їх буде лише семеро. Село старіє і чи можна це зупинити?
Я перевела погляд на стрій випускного класу, де стояв й Ігор. Мій Ігор! Мій нещасний хлопчику... Він намагається керувати своїм тілом. Робить все, щоб воно його слухалося. Для цього потрібні неабиякі зусилля. Наслідки дитячого церебрального... Бідний хлопчик, він наполіг, щоб піти на перший дзвінок. Втім, тепер над ним однокласники майже не насміхаються. Хіба що відводять погляди.
Подорослішали.
– І сьогодні, в цей урочистий день...
Це вже говорить сільський голова. Ні, місцевий бізнесмен. Треба слухати, подумала я і раптом відчула, що світ поплив. Це тривало десяток секунд, не більше.
– Що з вами, Світлано Ігорівно? – почула я шепіт Люди Лісняк, яка стояла найближче.
– Нічого, нічого, – сказала я.
Вже дорогою до класу я подумала про це дивне запаморочення. Може, я завагітніла у сорок шість років?

2 вересня
Сьогодні знову був вихід до озера й лісу – тепер вже зі всіма нашими вчителями, «колективний», до якого додалися сільський голова і завідуюча лікарською амбулаторією. Те ж саме – випивка, бесіди, пісні, вогнище. Петро мав теж іти, але вже до надвечір’я десь назюзявся. Ходив за хлібом в магазин, до того ж – неділя. На диво легко згодився лягти спати, правда, при цьому бурмотів про інтелігенцію, з якою він, авжеж, не гідний бути разом, це ж тільки його високоосвічена жінка може з ними сидіти, куди там йому, трактористу, ні, навіть не трактористу, безробітному сільському... Я слухала його варнякання і одночасно роздягала, потім скидала чоботи.

В якийсь момент я відчула дивну легкість у тілі. Щось невидиме підняло мене в повітря. І я опинилася на старій розлогій сосні.

Дивна річ – мені було зовсім не прикро. Наче то не я все те робила.
– Спи, – сказала я. – Чи тобі пісню заспівати?
– Я-яку пісню? – не зрозумів Петро.
– Колискову.
– Моя жінка наді мною сміється...
Мені справді хотілося чомусь підійти, сісти біля цього непутящого чоловіка і почати співати пісню. Так, саме колискову. Як я співала колись своїм дітям. Тихим голосом, а може, й гладити при цьому по голові.
Дивне бажання.
Сама собі дивна, я вийшла надвір. Там зустрілася з переляканими очима Іринки.
– Тато...
– Тато вже спить.
– А ти... Куди...
Вона аж ступила крок назад – така, певне, була здивована з мого вигляду – зовсім не засмученого, як звично.
– Мамо... У тебе очі сміються.
Я пригорнула моє маленьке створіння до себе. Живе, лагідне, тепле створіння. Та я сьогодні на диво розчулена!
– Я більше ніколи не плакатиму і не сумуватиму, – пообіцяла я.
– Ой, мамо. Справді?
– Авжеж.
– Ти в мене дуже сильна мама, – серйозно сказала Іринка. – Гарна, розумна і сильна.
– А ти підлиза, – сказала я. – Мала підлизка.
– Ні-ні – я щиро... Ти... до озера підеш?
– Піду. Якщо ти даси слово, що не вийдеш на шосе.
Іринка дала таке слово. А ввечері біля озера стався ще дивніший випадок.
Я знову в якийсь момент не витримала і пішла до лісу. Наче щось мене туди кликало. Ніби я чула (чула?) чийсь голос. Він звучав і в той же час не звучав. Наче він сидів у мені, але я знала, що прийшов він з лісу. Дивне відчуття. Мабуть, я забагато випила вина.
Але до лісу я таки пішла. Було зовсім не страшно.
Чи писати, що було далі?
Не розумію, як це сталося. В якийсь момент я відчула дивну легкість у тілі. Щось невидиме підняло мене в повітря. І я опинилася на старій розлогій сосні. Я сиділа між двома її стовбурами, знетямлена і вже справді дуже злякалася. Що ж це було? Мене мовби підхопив якийсь вихор. Ні, вихору не було. Я просто піднялася над землею. Ага, перед тим з-під моїх ніг, чи з гілки дерева випурхнула якась пташка. І я...
Я подумала, на якусь мить подумала, в мене промайнула думка, що птахам добре, вони можуть літати. І тоді...

Господи, що ж це таке? Містика? Здійснення мого підсвідомого бажання? Як же тепер злізти назад? Покликати на допомогу? Навряд чи почують там, біля вогнища, а якщо й почують, то що подумають про мене? Як я поясню, чому опинилася на дереві, на якому до місця його роздвоєння нема й гілляк чи навіть сучків.
Сосна ця росла край галявини. Можна було спробувати зістрибнути на землю, але я побоялася, що зламаю собі ногу чи руку, або те й інше. Я підібрала плаття і стала злазити по стовбуру. Чіплялася пальцями за кору, ногами намагалася обхопити стовбур.
Мені стало гаряче, я геть змокріла.
«Господи, що ж це таке? – повторювала я. – Що зі мною сталося?»
Зрештою я таки полетіла вниз. Але до землі було вже метр чи два. До того ж внизу росла трава. Удар вийшов не надто болючим. Я перекинулася на спину. Здається, не зламала нічого. Раптом відчула, що мені зовсім не хочеться вставати.
«Нехай я стану травинкою», – подумала я.
Думка прийшла наче збоку. Травинкою? Рости на цій галявині? Що за химери? А те, що сталося зі мною...
І все ж треба було підводитися. Підводитися і йти до озера, обтруситися, почиститися, помитися. Плаття і легенька світла курточка, накинута поверх нього, мабуть, вимазані.
Так я подумала і підвелася. І страшенно здивувалася – у мене нічого не боліло. Так, наче я й не падала. Може, це був якийсь миттєвий сон – мій політ на сосну і це падіння?
Наближаючись до озера, я почула пісню, яку почали знову виводити мої колеги.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
«Мені здається, музика – космічна. Найбільш космічна із усіх мистецтв», – саме ці слова Ліни Костенко зринають у пам’яті, коли слухаєш композиції у виконанні молодого піаніста Мікаела Гюлазяна. Лучанин із вірменським корінням навчався у кращих викладачів, десять років провів у Києві, сьогодні ж радує слухачів майстерною грою на теренах рідного міста. Почувши його раз, ви обов’язково захочете почути ще. Саме так сталося і зі мною
Альбом сучасної фронтової пісні об’єднав 15 композицій, написаних воїнами АТО під впливом пережитого на Сході України
Декілька разів у нашій розмові він назвав себе щасливим…У кожного розуміння щастя своє, але головне — ​те, як ми ставимося до життя, вважає актор з неймовірною долею, описати яку вистачило б на цілу книжку, та вдачею справжнього життєлюба. Сьогодні артист драми Волинського обласного академічного українського музично­драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Мирослав Юзефович  святкує свій 70 ­літній ювілей
78-й театральний сезон Волинського академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка відкрився містерією за мотивами твору Івана Котляревського у постановці режисера Ярослава Ілляшенка
Археологи у цьому місті натрапили на стародавню кам’яницю. Збереглася вона доволі добре. Стіни товщиною майже метр викладені з пісковика. Тепер науковцям залишилося встановити, кому вона могла належати?
Сумна звістка надійшла із Овадного. В останній вересневий ранок зупинилося серце Галини Махонюк, майстрині-вишивальниці, чиї неповторні рушники полетіли над світом, возвеличуючи красу Волині й України
У них не просто слова про війну – то слова, написані війною. Вона руйнує людські долі, спопеляє душі дотла.Але водночас там, на фронті, народжуються справжні таланти
Лідер групи «Океан Ельзи» буде відвідувати курси в університеті і розповідатиме на відкритих заняттях про свою батьківщину
Стіни Волинської обласної ради прикрашає оригінальний текстиль лучанки Тетяни Ядчук-Богомазової
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ