up-arrow

За навчання – поки «двійки»

title
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради

Алла ЛІСОВА,
редактор відділу економіки
газети «Волинь–нова»

Сучасна спортивна споруда стала окрасою не лише навчального закладу, а й усієї центральної частини міста. Та вже після її урочистого відкриття у минулому році відразу знайшлися охочі вигуляти на гарних кольорових доріжках своїх чотирилапих друзів, а любителі вечірніх забав веселяться на добре освітлених газонах. Звісно, ні одні, ні другі не потрудилися зібрати собачі «залишки», розбиті пляшки з–під спиртного, відходи їжі тощо. Це дуже обурило небайдужих мешканців міста, які через соцмережі сказали недбальцям своє «фе». Тому й на першому дзвонику мер міста у вітальному слові висловив школярам «невітальне» прохання: берегти громадське майно, не рвати волейбольну сітку та не ліпити жувальних гумок на бігові доріжки»
Не інакше як ганебним можна назвати відзначення посвяти у студенти в парку КПІ імені Ігоря Сікорського вчорашніми випускниками, про що повідомили майже всі канали телебачення. «Швидкі» забирали надто сп’янілих юнаків і дівчат, патрулі приймали заяви про поцуплені айфони, скрізь — купи сміття, порожніх пляшок з–під алкоголю, катання на вкрадених у супермаркетах візках… І, на жаль, так святкували не кілька студентів.
Дві колежанки, які відправили своїх чад на навчання у престижні вузи Львова та Києва, розповідали, що у всій вступній кампанії найскладніше було… знайти квартири. Вони з жахом і обуренням змальовували наші гуртожитські кімнати, де ще кілька років тому був нібито зроблений євроремонт. Натомість студмістечка у сусідній Польщі, куди пішло немало українських абітурієнтів, мають досить-таки пристойний вигляд. От і думаймо: чому у них порядок, яким не перестаємо захоплюватися, а у нас «совок», і як у найгіршого нечупари.
А чим пояснити парадокси у міжнародних пунктах переходу? Коли українці стоять у черзі з нашого боку кордону, не сушать собі голову тим, де подіти використаний стаканчик з–під кави або лушпиння від соняшникового насіння (варто лише пройти узбіччям дороги). А от на польській стороні таке — зась, можуть оштрафувати. От вам і демократія! Як кажуть, вчимося, вчимося — а в щоденнику лише «двійки». Дивимося на Європу, прагнемо переймати в неї досвід — а результат слабенький.
Багато зараз говорять про реформи в освіті, зокрема про концепцію «Нова українська школа», яка буде побудована на восьми основних компонентах, що необхідні кожній людині для особистого становлення, розвитку та активного громадянства. З–поміж інших — соціальної адаптації та зайнятості, спілкування рідною та іноземними мовами, математичної компетентності, ініціативності та підприємницьких навиків — значиться загальнокультурна грамотність та здатність до самовираження. Мова йде про наскрізний процес виховання, який формує цінності. Як на мене, він чи не найважливіший. Бо часто складається враження, що розуму в нас ніби вистачає, а от культури малувато.
І вже можна знайти багато аж надто оптимістично–піднесених відгуків про те, яку гарну концепцію в нас запроваджують: мовляв, у такій школі «вчитись і працювати буде приємно, почесно та перспективно». Але, може, будемо хвалитися, коли матимемо результат? А поки що, напевно, краще промовчати.
Тому процитую на закінчення Ліну Костенко:
Ми хочем тиші, хочем храмів,
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
Від хрунів, хряків і царів…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
«Гірники» відриваються від італійського «Наполі», який поступився англійському «Манчестер Сіті»
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ