up-arrow

По чім тепер совість і правда?

title
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися

Галина СВІТЛІКОВСЬКА,
заступник головного редактора газети «Волинь–нова»


—А ви тепер під ким будете ходити? — питав колега, колишній однокурсник, нині редактор столичного видання, довідавшись, що «Волинь» стала на шлях роздержавлення.
— Під Богом, — відповіла йому. Бо в теперішніх умовах редакційні колективи, які хочуть залишатися незалежними від грошових мішків, тільки на Всевишнього й можуть покладатися.
Приналежність медіа до різних олігархічних кланів робить журналістів розрізненою масою людей, які змушені забувати про професійну солідарність, спільні «цехові» інтереси. І навіть коли організовуємо традиційні заходи, приурочені до дат і подій, коли звертаємося з вимогами гарантувати працівникам засобів масової інформації безпеку і право на безперешкодну діяльність, то це має вигляд непереконливої формальності. Так, ніби збираємось для того, аби хтось поставив галочку — «проведено». Тому ніхто в державі особливо й не дослухається до голосу представників так званої «четвертої влади», та й у суспільстві знижується рівень довіри до нашого брата.
Сумно констатувати це, маючи 40 років журналістського стажу. Та водночас я розумію сьогодні, що мені дуже пощастило у професійній діяльності, бо у «Волині» ніколи не було заборонених тем, намагання комусь догодити, бо називається газета незалежною не для красного слівця. Але, як видно, сьогодні такі видання, де журналістам можна не торгувати совістю й правдою, владі не потрібні. Тому й робиться все, щоб вони не змогли вижити в умовах теперішнього дикого медіа–ринку. Високі ціни на папір, друк, непомірні монопольні тарифи на доставку газет — усе це вбиває друковані засоби масової інформації, які не мають господарів–олігархів.
І все ж маємо єдину і важливу перевагу: можемо чесно дивитися читачам в очі. Так, сьогодні непродажна журналістика не приносить великих доходів, за принципову позицію і критичні публікації ніхто не дякує, зате сумління не гризе.
Так, наша професія нерідко пов’язана з ризиком і навіть загрозою для життя, але ми зробили цей вибір свідомо. Журналістський мартиролог свідчить, що з часу здобуття Україною незалежності через професійну діяльність загинуло понад 70 працівників засобів масової інформації.
Багато резонансних убивств досі не розслідувані, винні не покарані. Із здивуванням нещодавно довідалася, що існує навіть Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів — 2 листопада. З цього приводу планують організувати слухання у парламенті. Але, здається, захід допоможе нам, як мертвому компрес, бо можновладцям в Україні не до проблем із безпекою і правами працівників медіа. А от видимість турботи про представників ЗМІ буде створено.
Підтвердженням позірного вболівання є і те, що кількість проваджень, відкритих за статтею 171 ККУ «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів», останніми роками зростає, а кількість справ, які доходять до суду, зменшується. За даними Генеральної прокуратури, у 2015 році було зареєстровано 120 таких кримінальних проваджень, у 2016–му — 176, за січень–липень 2017 — 113 проваджень. Але до суду дійшли у 2015 році лише 13 справ, у 2016 – 12 і за 6 місяців 2017–го – всього три. Очевидний дисбаланс між масштабами протидії діяльності журналістів та реагуванням на це з боку правоохоронних структур.
В Україні є чимало громадських організацій, які декларують своїм основним завданням захист свободи слова в Україні, моніторять випадки обмеження доступу до інформації, фіксують випадки погроз на адресу журналістів, але нерідко за цим стоїть банальне бажання відзвітуватися перед грантодавцями. На жаль, реально впливу на ситуацію вони не мають.
Тож розраховувати на когось нема підстав. Мусимо покладатися на свої сили, професіоналізм, а ще — на підтримку тих, для кого працюємо, хто нас читає, передплачує. Спасибі вам за це!

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
«Гірники» відриваються від італійського «Наполі», який поступився англійському «Манчестер Сіті»
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ