up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Мадонна з прадідівського хутора

title
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі

Валентина ХМЕЛЬОВСЬКА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА


Гуркітлива траса Луцьк — Володимир-Волинський залишилася позаду, попереду зміїнилася польова дорога, достоту як у дитинстві, із ромашками й волошками на узбіччі, з незабутнім густим запахом достиглих хлібів і цілющого різнотрав’я. Обійстя Михайлюків мало такий вигляд, що його господиня цілком могла б претендувати на героїню нашої тематичної сторінки «Квіткова підкова», де ми розповідаємо про тих, хто любить і вміє вирощувати квіти. А ще за деякими ознаками здалося мені, що тут бракує чоловічих рук… Про появу непроханої гості господині голосно повідомили двоє, на перший погляд, злющих собацюр, що розгулювали необгородженим подвір’ям, які через кілька годин охоче проводжали мене до траси й підставляли голови, аби почухати їх за вухами. А Людмила Вікторівна дорогою розповідала про лікарські трави, які ростуть довкола хутора, про унікальний рецепт приготування чаю з… іван–чаю, про цьогорічне засилля гадюк, яких вона, як і я, панічно боїться, адже до лісу рукою подати… Після кількагодинного спілкування не могла позбутися відчуття, що знаю цю жінку, ровесницю мого сина, давним–давно. Бо стільки у ній світла, щирості, доброти, уміння бачити й творити красу, ділитися нею з людьми, що вистачило б на багатьох. І болю, вже пережитого й того, що ще попереду, — також.

Кажуть, що ДЦП — не вирок, але у Саші дуже важка форма. Цього року йому виповнилося двадцять. Він не бачить, не розмовляє, не ходить…

— Спочатку все було, як у всіх. Ми з сестрою народилися тут, на прадідівському хуторі, куди мама вийшла заміж. Хутір називали Дубівський не тому, що тут росли дуби, а тому, що у прадіда четверо синів, як молодих дубків, вабили дівочі очі. Змалку любила вишивати, — поринає у спомини моя співрозмовниця.

Ще й трьох років не виповнилося, як мама, Надія Олександрівна, відрізала їй шматочок полотна для нехитрих дитячих вправ, а в п’ять Люда уже могла б позмагатися з дорослими. Поряд із вишиванням захопилася і плетінням спицями. Хотілося гарно вдягатися. У п’ятому класі вив’язала собі безрукавку, а згодом — жакардову кофтину.
Після школи хотіла вчитися на швачку, але того року в Локачинському філіалі Оваднівського ПТУ швачок не набирали, вирішила здобути професію лаборанта бактеріального аналізу.
— Але настали ті часи, коли всі підприємства розпалися і практично ніхто з нашого випуску не одягнув білого халата, — з сумом пригадує Людмила Вікторівна . — Хто перекваліфікувався на швачку, хто фермерує… Я ж вийшла заміж. З нетерпінням чекали первістка. Син отримав травму при народженні. Спочатку наче все було добре, Саша ходив, говорив… А потім почалися проблеми… У чотири з половиною роки атрофувався зоровий нерв, дитина навіть перестала плакати, а коли вже плаче, то переносить нелюдський біль. Кажуть, що ДЦП — не вирок, але у Саші дуже важка форма. Цього року йому виповнилося двадцять. Він не бачить, не розмовляє, не ходить… То наслідок лікарської помилки при родах… У сина бувають страшні приступи, які треба знімати, тому бувають дні, що мені навіть із хати вийти проблематично, тож про роботу довелося забути. Інколи чую від знайомих: «Ну ти ж уже звикла»… Людоньки добрі, та як же до того можна звикнути, коли твоя кровиночка так тяжко мучиться?! Та жити якось треба. Трохи виручає мама, але у неї хворі ноги й вона практично не виходить з хати. А найбільша моя радість і надія у житті — молодший синочок, Володя, добрий, працьовитий, начитаний… З відзнакою закінчив профтехучилище в Локачах, вступив до Володимир–Волинського технікуму на агротехнічний… Йому вісімнадцять.

Про неї не писали модні журнали, вона не мала велелюдних виставок хоча б у Луцьку, бо з викладених вище причин не може залишити свого хутора. Проте її роботи вже розлетілися по світу: Київ, Львів, Польща, Італія, Ірландія, нещодавно кольє помандрувало в Хабаровськ. І я не втрималася, щоб не придбати вишукану прикрасу для внучки, яка цьогоріч стала студенткою.

Несміливо запитую про чоловіка та його роль у вирішенні сімейних проблем, хоч про відповідь здогадуюся наперед. «Сильна половина людства» чомусь не витримує сліз і стогонів хворих дітей і тікає у комфортніші умови. На жаль, не помиляюся, чую розповідь про те, що у нього давно інша сім’я, дві дочки, господарка, а на прохання купити лежачому синові, якого так ніколи й не взяв на руки, упаковку памперсів, коли у домі не було ні копійки, відповів, що зробить це, якщо Людмила «спише» заборгованість із аліментів.
Перервавши невеселу розповідь, жінка побігла в сусідню кімнату, звідки долинув чи то крик, чи стогін Саші, а бабуся, Надія Олександрівна, скрушно зітхнула й розповіла майже містичну історію про те, як її дочці не вдалося за першим разом обвінчатися, бо перед вінчанням, а потім і в церкві вона втрачала свідомість… Може, то знак якийсь був?
Тим часом, заспокоївши Сашу, Людмила Вікторівна поставила на столик дві коробки й розклала свої скарби:
— Не будемо більше про сумне. Ось те, що рятує мене од відчаю й допомагає ще й якусь копійку часом заробити… Як починала? Я завжди багато вишивала, узорів тоді не було, з двох складала один, щось вигадувала. І бісеру не було. Якось побачила низаночку з бусинок, не просто разочком, а так цікаво переплетену, то очей не могла відірвати, така вона мені гарна здалася. А вже коли Володя в школу пішов, у Павловичі, там учителька показувала, як працювати з бісером. Син тоді сплів кольє і браслет мамі у подарунок, красиві такі, я навіть носила… І знайома якось похвалилася, які гарні речі робить її онучка Мар’яна, вона футболочку вишила бісером і паєтками. А тут і книжка трапилася на очі, як виготовляти з бісеру кулони, ланцюжки, підвісочки. Ну й почалося. Спочатку робила квіткові букети, дерева. Але швидко зрозуміла, що то не моє. Зацікавилася спеціалізованими журналами: «Бісер», «Бісер. Найкраще», там є на що подивитися, є з кого брати приклад. Я зрозуміла, що з цього матеріалу можна виготовляти не тільки дитячі браслетики, а й творити мистецькі речі до вишуканого дорогого одягу. І закипіла робота! Виявилося, що є неймовірна кількість технік, що мають значення розмір намистинок, їх колір, фактура, що можна одразу ж об’єднати дві техніки… Наприклад, ручне ткання підходить для герданів, кольє, а ще є станочне, ажурне плетіння, останнє найбільше придається для українських силянок або герданів, є мозаїка, або лінива мозаїка, бо плететься через дві намистинки, то виходить скоріше. Засвоїла і плетіння бісеру гачком, і техніку «ндебеле», це за назвою одного африканського племені, і вишивку бісером по бісерній сітці… Словом, на самоучку чекало чимало відкриттів. А надихають мене слова Коко Шанель, славнозвісної повелительки моди: «Люди з хорошим смаком носять біжутерію, всі інші змушені носити золото». А прикраси ж можуть бути буденні, до вишиванок, до вишуканих блузок чи вечірніх суконь, із чеськими блискучими намистинками, скажімо…
Рідко зустрічаєш людину, яка з таким захопленням і знанням справи розповідає про свою роботу. Людмилу Михайлюк можна слухати годинами, захоплюватися і вчитися. Про неї не писали модні журнали, вона не мала велелюдних виставок хоча б у Луцьку, бо з викладених вище причин не може залишити свого хутора. Проте її роботи вже розлетілися по світу: Київ, Львів, Польща, Італія, Ірландія, нещодавно кольє помандрувало в Хабаровськ. І я не втрималася, щоб не придбати вишукану прикрасу для внучки, яка цьогоріч стала студенткою. Втім нещодавно головний редактор столичного «Модного журналу» Юрій Шуманський запросив її в автори, про що майстриня розповіла не без задоволення, адже це, зізнається, дуже спонукає до творчості.
— Люблю робити речі для конкретної людини, щоб уявляти образ: колір очей, волосся, зріст… Іноді прикрасу хочеться назвати якимось поетичним ім’ям, — ділиться секретами. — Бувають майже комічні випадки. Жінці на ювілей пошили сукню з невдалим вирізом, довелося маскувати його комірцем із бісеру, вийшло дуже гарно, ніхто й не здогадався про недолік крою. Чим більше робиш, тим більше затягує, бо це й рукоділля, і творчість, яка не має меж. У наших жінок така фантазія, щоразу вигадують щось нове, тож хочеться спробувати, — каже Людмила.
Під час розмови помічаю дивовижні м’які іграшки на дивані, симпатичних звірят із веселими фізіономіями.
— То теж моя робота, — перехоплює погляд господиня. — Зі старшим сином були в лікарні, хотілося його чимось потішити. А тоді магазини були порожні та й з грошима не густо. От і згадала про бабусину «лизану» шубку, яка без діла теліпалася на горищі, пішли в хід і залишки трикотажу. То була ще й своєрідна сатисфакція, бо в школі я колись за це схопила двійку. А тут допомогла й моя тітка, яка викладала у Володимирі–Волинському, вона привезла викройки Чебурашки, крокодильчиків, вовків, ведмедів… Довелося й кімнатні капці шити, — з усмішкою згадує моя співрозмовниця, а я, дивлячись на таких же усміхнених звірят, на мить забуваю про все погане.
Але нашу розмову й чаювання зі смачною домашньою випічкою знову перериває стогін Саші, повернувшись із його кімнати, стражденна мати знову заговорила про сумне. Про осліплого батька й 93–річну бабусю, яких довелося доглядіти до старості й провести в останню дорогу… Про необхідність кожні півроку збирати купу документів, аби підтвердити, що найважча довічна група й підгрупа інвалідності сина нікуди не зникла, і терпіти хамство молоденьких чиновниць, які вимагали, щоб незрячий і неходячий недієздатний Саша прийшов і підписав необхідні їм папери…
Зрештою безнадійно махає рукою й веде мене на подвір’я показати свої улюблені квіти. Вирощує їх для себе і для найрідніших. Бо навіть сусідам, як це зазвичай буває, похвалитися не може. Довкола, скільки сягає око, розпросторилося поле, а на обрії темніє ліс.
Крокуючи польовою доріжкою до траси, думаю про те, якою ж треба бути сильною, щоб отак терпеливо і з любов’ю нести свій хрест, невигойний материнський біль переливати у красу. І тихим зітханням злетіло із вуст: Мадонна з прадідівського хутора…

У Людмили Михайлюк золоті руки й золоте серце.

У нашого Омелька чимала сімейка — іграшки, виготовлені власноруч.

Від виробів майстрині віє позитивом.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ