up-arrow

«Так ты чё, падла, — украиноязычный?!»

title
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського
національного університету імені Лесі Українки


«Русанівські сади» — дачний кооператив у Києві на самісінькому лівому березі Дніпра. Старенький садовий будиночок на традиційних шести сотках. Проте мало не вся ділянка… заросла конвалією. Колись бабуся Паші привезла з лісу кілька кущиків для квітника. Минули десятиліття, і з’ясувалося: «червонокнижна» конвалія — це вам не якийсь там пирій, позбутися цієї рослини ой як непросто!
Сидимо під величезним кущем (більше схожим на дерево) бузку, який саме цвіте. Дюжина хлопців, більшість з яких «хористи», плюс кілька таких, як я, Женькиних однокурсників-журналістів. А на веранді будиночка — зо дві дюжини пляшок з горілкою (цей момент моїм теперішнім студентам, звісно, читати не варто). Одним словом, справжня чоловіча «романтика»: ми і «горіляка», і все це потопає у цвітові бузку та конвалій!
За столом я знаю всіх — приблизно тим самим складом і на тій-таки дачі «чаюємо» не вперше. Раніше не знайомим для мене є лише один хлопець — «хорист», який сидить якраз навпроти. Називають його Солов’єм — чи то прізвище таке, чи то прізвисько.
Усі спілкуються російською. Я — від природи людина досить скромна — наперед зі своїми розмовами не лізу. Хіба прошу подати миску з якоюсь стравою або перекидаюся кількома словами з найближчими сусідами за столом. «На автоматі» роблю це також російською.
Аж ось надходить і моя черга виголошувати тост. Піднімаюся й починаю (тепер уже звичною для мене українською):
— Дорогий друже Євгене, (ну й щось там далі)…
Заледве встигаємо випити за сказане мною й трішки закусити, як Соловей, люто дивлячись на мене, голосно заявляє:
— Так ты чё, падла, — украиноязычный?!
— Так, україномовний, а що таке?! — відповідаю.
— А чего ж ты по-кацапски до этого разговаривал?!
— Так ти ж теж — по-кацапськи! Навіть зараз!
— Так я не умею иначе! А у тебя речь такая украинская — заслушаться можно! Что — языка нашего родного стесняешься?!
Я, відверто кажучи, таким несподіваним поворотом дещо заскочений. А вже наступної миті Соловей, сп’явшись на ноги, готовий мало не з кулаками кинутися на мене у щирому пориві захистити українську мову. Проте сусіди за столом з обох боків вчасно повертають Солов’я на його стілець і трохи заспокоюють.
Святкування у вигляді грандіозної пиятики з піснями після кожного тосту («хористи» ж!) триває далі. Ближче до вечора йдемо купатися (якщо вам хтось розказуватиме, що вода в Дніпрі на початку травня холодна — не вірте!)
Повернувшись, «тримаємо темп». Пісня — випили, пісня — випили… Один чи двоє, щоправда, таки «зійшли з дистанції» — довелося «евакуювати» на диван у будиночок.
Горілки, звісно, традиційно не вистачило, проте на такі випадки ми знали нічний кіоск на тих-таки «Русанівських садах»… А я ще й пляшку коньяку, пам’ятаю, програв. Посперечався з одним із «хористів», що він не зможе зубами відкрити «закатаного» трилітрового слоїка із соком-«запивоном». Відкрив… А згодом ще й пропонував мені нове «парі» — що зможе відкрити пляшку пива… оком. Навчений досвідом, я цього разу вже не погодився.
А вже десь після опівночі «хористи», нарешті, затягнули свою коронну «Ой, чий то кінь стоїть…». Ушкварили так, що, певно, й на протилежному березі Дніпра було чути!
Після цієї пісні п’ємо не за Женьку-іменинника. За Неї — нашу солов’їно-калинову. Усі стоячи й, звісно, до дна. Я з Солов’єм — на брудершафт.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ